Оксана Сова з Нікополя Дніпропетровської області впізнала свого чоловіка Сергія з фотографії та відео, які зробили журналісти під час ексгумації тіл у місцях масових поховань під Ізюмом, який нещодавно звільнили з-під російської окупації. На знімку, який опублікували чи не всі українські та багато міжнародних ЗМІ, видно руку із синьо-жовтими браслетами на зап'ясті. Це фото та його зображення за короткий час стали символом геноцидних практик, до яких вдається російська армія та окупаційна влада на захоплених територіях.
Телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», записав розмову із дружиною загиблого воїна.
- Сергію Сові було 36 років
- Він обороняв Україну у складі 93-ої бригади «Холодний Яр».
- Синьо-жовті браслети Сергію ще у 2014 році подарували його діти: син Марат та дочка Еліна. Він носив їх як оберіг
– Як ви зрозуміли, що це ваш чоловік?
– Я знала, що наша армія деокупувала Ізюм. І як тільки з'явилися фотографії, я почала переглядати їх, і відразу впізнала свого чоловіка.
– Ви впізнали чоловіка тільки за синьо-жовтим браслетом чи ще з чогось?
– Ще татуювання. Сергій любив тату.
Перше фото – це браслети. Потім я побачила все тіло свого чоловіка та татуювання, які були на ньому... Вони збереглися: це голова сови, зображення черепа та самурай із китайськими ієрогліфами.
І навіть збереглося ім'я нашої доньки, нижче плеча на внутрішній частині руки. На цих фото видно навіть перші літери імені нашої доньки, на тій руці, де браслети.
Ці браслети подарували йому наші діти ще 2014 року. Сергій носив їх скрізь. Він ніколи їх не знімав.
Коли я побачила фотографії, не змогла стриматися, сховати свої емоції. Здавалося, що моє життя теж закінчилося...
Син першу добу важко все у собі переносив. Закрився і в неділю написав листа президентові з проханням швидше повернути батька додому для поховання з почестями.
Убиті впритул зі зв'язаними руками: під Ізюмом виявили захоронення тіл воїнів ЗСУ (фотосвідчення)
– Коли ви востаннє розмовляли із чоловіком?
– Дев'ятнадцятого квітня нам вдалося дві хвилини поговорити вранці.
Ті дні були дуже тяжкі, гарячі для наших хлопців. Ворожі війська наступали. Працювала постійно артилерія, авіація, танки. На той момент ми вже мали втрати. І чоловік казав, що дуже тяжко оборонятися, але вони стоятимуть до кінця і міліметра нашої землі не віддадуть.
Так і вийшло. Він ні на один метр не пішов назад.. Там і залишився.
– Ви знали, що ваш чоловік загинув чи ви його шукали всі ці п'ять місяців?
– Ми шукали його весь цей час. Дев'ятнадцятого квітня ми о восьмій ранку поговорили, потім він перестав виходити на зв'язок. Але я постійно намагалася йому дзвонити та писати.
Потім я звернулася до військової частини, і там мені повідомили, що 19 квітня о 10-й годині ранку був бій, і після цього на позиції Сергія не знайшли.
Тож ми його шукали весь цей час. Він вважався безвісти зниклим.
– А як Сергій потрапив на фронт?
– 2014 року він був мобілізований, відслужив. Потрапив до 93-ї бригади. Обороняв Піски, пройшов Донецький аеропорт.
Потім демобілізувався, трохи відпочив та знову підписав контракт. Він хотів додатково здобути кваліфікацію бойового медика. І на момент повномасштабного вторгнення перебував у навчальному центрі «Десна». А вже звідти вирушив до своїх хлопців із 93-ї бригади на Харківщину.
93 бригада – це завжди гарячі точки. Це завжди передова. І з 2014 року мене мій чоловік готував до того, що може статися що завгодно. Він завжди мені казав, що ти дружина солдата і маєш мати мужність, характер...
Він нас так навчав, можна сказати «дресирував». Він кінолог...
Тож, і нас так по-сімейному, по-доброму, я можу сказати, що «дресирував» – вчив гідно приймати удари долі.
– Чи відомо вам, чи виявлено якісь сліди тортур на тілі чоловіка?
– Це я дізнаюся, коли побачу його, коли буде опис тіла.
– Коли ви зможете поховати Сергія? Коли вам передадуть його тіло?
– Ми намагаємось прискорити цей процес.
Вже немає жодних сумнівів, що це тіло мого чоловіка. У військовій частині його теж упізнали. Тому вони мені допомагають, щоб ми якнайшвидше його забрали.
