Доступність посилання

ТОП новини
04 червня 2020, Київ 05:18

Станіслав Асєєв: «Те, що я кажу, – це навіть не 10 відсотків від того, що я можу сказати»


Станіслав Асєєв в офісі Радіо Свобода у Празі, 14 лютого 2020 року

Станіславу Асєєву 30 років. Він неохоче говорить про майбутнє, каже, що з майбутнім у тих, хто пройшов полон, дуже важко, «тому що протягом усього полону нам нав’язують думку, що цього майбутнього не існує». 29 грудня Стаса звільнили з донбаського полону в рамках обміну між Росією, в цьому разі підконтрольним їй угрупованням «ДНР», і Україною. У місцях позбавлення волі, одне з яких він називає концтабором, «донецьким Дахау», автор Радіо Свобода провів два з половиною роки. Ми зустрілися із Стасом Асєєвим у празькому офісі Радіо Свобода напередодні його поїздки на Мюнхенську безпекову конференцію, де своїм виступом він вразив присутніх.

Це інтерв’ю – чи не перше, яке російськомовний досі Стас Асєєв дав українською мовою.

Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:13:00 0:00
ЗАВАНТАЖИТИ

– Я не хотіла б говорити про минуле, адже ви і так часто відповідали на такі запитання. Вам взагалі важко про це говорити?! Чи вам не хочеться сказати: «залиште мене в спокої, дайте мені про це забути, дайте мені від цього якось відійти»?! Буває у вас таке бажання?

– Звичайно, буває. Але справа в тому, що я не можу собі цього дозволити з багатьох причин. По-перше, я винен тим людям, які залишаються в полоні, і я маю про це говорити. Тобто мій психологічний стан, це «забудьте» чи «дайте мені відпочити», не йде в жодне порівняння з тим, що відчувають зараз ці люди, які перебувають у підвалах якихось, яких катують.

Той дискомфорт, який я зараз відчуваю, – це ніщо порівняно з тим, що переживають зараз люди у полоні

І взагалі те, що я відчуваю якийсь дискомфорт, – це ніщо порівняно з тим. По-друге, власне, колеги журналісти дуже потужно мене підтримували, і я винен у цьому сенсі й їм також, і я не можу просто відійти від того. Але ж суто якось так по-людськи так, то звичайно, мені трішечки хочеться відпочити, бо ще цього не було і я не зміг собі дозволити цього, бо постійно в якихось відрядженнях, скажімо так, постійно з кимось спілкуюсь.

– Ну, а як вам узагалі вдається самому себе психологічно лікувати? Книжки, фільми, природа, музика? Як ви собі допомагаєте?

– Ні, ні, ні. Дивіться, справа в тому, що взагалі цього нічого зараз у моєму житті немає. Я навіть не можу собі дозволити ввімкнути телевізор і щось подивитись. Тобто, іноді я заходжу на якісь портали в інтернеті, там я можуть щось собі почитати, 2–3 хвилини. Але я постійно в русі, і, власне, я ще навіть не бачив Києва. Тобто я там вже перебуваю понад місяць, ну, так – центральну частину бачив, але більше нічого не бачив.

Хотілося б, щоб вийшли саме ті, хто дійсно цього вартий

Тому зараз жодної якоїсь розважальної програми для себе я не маю, бо треба вирішувати інформаційне питання, і в першу чергу питання з людьми, які зараз перебувають ще в полоні. І я, власне, докладаю всіх зусиль, які, ну скажімо так, від мене залежать (не дуже багато від мене залежить, але дещо я дійсно можу), і тому я зараз намагаюся вирішити хоча б це питання до наступного обміну, поки він ще не пройшов, бо там може бути невідомо, які люди знову вийдуть. Хотілося б, щоб вийшли саме ті, хто дійсно цього вартий.

– Ви володієте даними про багатьох людей, які там є. Тобто ви знаєте, про кого ви зараз дбаєте. Ви зустрічалися з президентом Зеленським?

– Так, це правда.

– Чи дав він вам якісь певні обіцянки стосовно того, що він докладе всіх зусиль, щоб звільнити тих людей?

Це дуже прикро, бо дійсно гарні люди, які дуже багато зробили для нашої країни, залишаються в підвалах. А деякі, які, власне, навіть воювали проти нашої країни, виходять за обміном

– Звичайно, так. Тобто, коли я бачився з президентом, був такий дуже оптимістичний настрій стосовно цього обміну. Він сказав, що люди, які впливають на ці процеси з боку Росії, власне, не проти, щоб ще один обмін пройшов.

І ми казали, в тому числі, про те, щоб я дивився ті списки наступні на обмін, щоб туди не потрапляли злочинці. Бо це було і в попередньому обміні, коли був ще президентом Порошенко, і в цьому обміні, коли вже Зеленський президент. І це дуже прикро, бо дійсно гарні люди, які дуже багато зробили для нашої країни, залишаються в підвалах. А деякі, які, власне, навіть воювали проти нашої країни, виходять за обміном. І ця ситуація вимагає також дуже якісного вирішення в найближчий час.

– А ця ваша зустріч була така більш формальна? Чи така, як кажуть, душевна, коли ви розмовляли один-на-один? Чи було багато інших осіб?

– Ні, ми були втрьох, тобто президент, я і його радник з Офісу президента. Ну, скоріш, більш формальна, тобто там не було якоїсь офіційної такої атмосфери, але ми розмовляли всього, ну скажімо так, хвилин 20, може, 25.

Я дуже стисло, по пунктах буквально, доповів президенту стосовно деяких питань і проблем, не тільки з полоненими пов’язаних, а взагалі з проблемами Донбасу, як я бачу це вирішення.

І я буду дуже вдячний президентові, якщо він хоча б щось із цього кола питань, які ми обговорювали, вирішить.

– Яке враження Володимир Зеленський на вас справив?

– Справив враження дуже відкритої, але неймовірно втомленої людини. Я бачив вже його вдруге, так, тобто перший раз ми зустрілись одразу після звільнення, коли мене вже вивели з літака. І в перший, і в другий раз він, власне, перебував у тому самому емоційному стані. Ну, вперше взагалі, коли я [його] побачив, він, можливо, там добу не спав, я не знаю, зовсім втомлений. Другого разу трішки краще, але я бачу, що його це дуже, дуже сильно втомлює психологічно.

– Коли ви перебували в полоні, чи була у вас якась мрія, яку ви хотіли здійснити відразу, як тільки звільнитеся, і чи вдалося вам це зробити?

– Ви, знаєте, так. Це була маленька така дрібничка: я хотів з’їсти торт. І, власне, я одразу купив собі торт. Тому так. Була. До речі, здається, «празький». Це все пов’язано між собою.

– Зараз от ви в Празі, вперше тут?

– Так, уперше, вперше.

– І як вам місто?

– Неймовірне місто. Дуже сподобалось, воно дуже компактне. Я перед цим був у Страсбурзі, на Парламентській асамблеї Ради Європи, і архітектурно в чомусь ці міста схожі. Але у Страсбурзі от я такого затишку не помітив, а в Празі це більш помітно, більш компактно, мені дуже сподобалося.

З усіма, з ким я тільки бачусь, я завжди кажу про полонених і про те, що вони не просто сидять у Донецьку – що їх жорстоко катують, і їм дуже, дуже, дуже важко, і тому це питання треба вирішувати, якомога швидше

– Ви зараз більше їздите в закордонні подорожі?

– Так, скажімо так, міжнародна адвокація стосовно тих людей, які перебувають у полоні, – це першочергове завдання.

З усіма, з ким я тільки бачусь, я завжди говорю про полонених і про те, що вони не просто сидять у Донецьку – що їх жорстоко катують, і їм дуже, дуже, дуже важко, і тому це питання треба вирішувати, якомога швидше.

– Тож ви побували вже в кількох європейських містах. А де б ви ще мріяли побувати, в яких країнах чи частинах світу?

– Власне, в мене була така мрія дитинства – це до Нью-Йорка з’їздити. То я б насправді не відмовився. Чомусь от саме Нью-Йорк мені так подобався. Ну, можливо, би десь на Сході, в плані якогось відпочинку, десь Таїланд, Китай. Я б із задоволенням також побачив і цю частину світу.

– У вас зараз такий статус – ви виступаєте з впливових світових трибун, маєте можливість бачитися з людьми, з якими не може бачитися пересічна людина. А з ким би ви хотіли познайомитися? Є у вас мрія, наприклад, когось зустріти, з кимось поговорити?

– Ви знаєте, буквально за декілька, мабуть, тижнів до нашого звільнення я прочитав статтю про дівчину, яка отримала Нобелівську премію миру, з Близького Сходу.

– Надіа Мурад із Іраку.

– І якби була можливість із цією людиною, бо вона пройшла через неймовірні речі, які… навіть мій досвід – він ніщо порівняно з тим, через що вона пройшла, – я просто би хотів потиснути їй руку. Її сім’ю вбили терористи «Ісламської держави», і, власне, вона дуже, дуже жорстоких зазнавала тортур, також і зґвалтування.

Виступ Надії Мурад перед Генеральною асамблеєю ООН у вересні 2016 року
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:00 0:00

– У вас була можливість зустрітися з вашою мамою?

– Так, була. Я буквально на третій день після обміну вже з’їхав із Феофанії, ми зустрілись у Києві, тож була така можливість. Слава Богу, її випустили з тієї території і, власне, впустили назад, і зараз я маю сподівання, що її все ж таки не будуть торкатися.

– Не хотілося б перевезти її?

– Я не можу цього зробити, бо вона прив’язана до бабусі, якій 90 років, яка ледь жива і просто не переживе цього переїзду. І їй дуже важко буде пояснити, чому їй у 90 років треба кудись їхати, все кидати. Все це неможливо.

Насправді те, що я кажу, – це навіть не 10 відсотків від того, що я можу сказати

Це неможливо… Поки там бабуся – мати також там буде. А це означає, що і я зв’язаний у деяких питаннях, бо насправді те, що я кажу, – це навіть не 10 відсотків від того, що я можу сказати. І я також сподіваюсь, що та сторона також це розуміє, і, власне, саме тому мою сім’ю, можливо, не будуть чіпати.

– Такий собі своєрідний шантаж…

– Так, ну, власне, вони цього ніколи не приховували, вони завжди мені казали: якщо якесь питання до мене – то завжди виникала тема моєї мами: «У тебе тут мати, у тебе тут мати, ти дивись, ми будемо стежити за тим, що ти будеш казати на тій території».

– Це ж тактика, яку часто застосовує Росія, коли її військові прикриваються цивільними – жінками і дітьми, захищаючи самих себе… А чи була у вас можливість зустрітися з іншими звільненими з полону – той же Олег Сенцов, Олександр Кольченко?

– Ні, я з тих людей тільки бачився з Ігорем Анатолійовичем Козловським, це, власне, мій викладач, який приїхав до мене сам до Феофанії, і після того ми з ним теж бачились. А з Сенцовим чи Кольченком ми ще не зустрічались, тільки віртуально там розмовляли трохи у фейсбуці, і все. Я думаю, що ми зустрінемося обов’язково.

Станіслав Асєєв у празькому офісі Радіо Свобода, 14 лютого 2020 року
Станіслав Асєєв у празькому офісі Радіо Свобода, 14 лютого 2020 року

– А які у вас плани на майбутнє? Про що ви мрієте і що ви зараз найближчим часом хочете зробити поза межами всіх подорожей офіційних?

Протягом усього полону нам нав’язують думку, що майбутнього не існує

– Ви знаєте, з майбутнім у тих, хто пройшов полон, дуже важко. Чому? Тому що протягом усього полону нам нав’язують думку, що цього майбутнього не існує.

Тобто вони постійно кажуть, що ми або помремо у цих ґратах, що ми нікому не потрібні, а якщо і вийдемо, то, власне, це «день-два телекамери, і потім про вас забудуть, у вас взагалі нічого не буде». І тому роками, коли таке чуєш – це дійсно психологічно десь робить таку свідомість – просто як чистий лист, там нічого немає.

Я маю написати книжку про «Ізоляцію»

Але зараз, якщо так більш конкретно казати, то, звичайно, зараз я маю написати книжку про «Ізоляцію», про те місце, в якому я, власне, перебував більшу частину свого полону, і обов’язково треба перекласти її англійською і видати на західний ринок, щоб люди на Заході, і політики в тому числі, які впливають на ці процеси, розуміли, що взагалі відбувається просто посеред центру Донецька.

Це ось така програма на найближчі місяці, якою я маю зайнятися. Як тільки я розберуся, скажімо так, із офіційною частиною всіх зустрічей, я повністю присвячу себе написанню цієї книжки.

Рукопис майбутньої книжки Станіслава Асєєва. Ці записи йому вдалося зробити ще у полоні російських гібридних сил в окупованому Донецьку, а винести їх допоміг танкіст ЗСУ
Рукопис майбутньої книжки Станіслава Асєєва. Ці записи йому вдалося зробити ще у полоні російських гібридних сил в окупованому Донецьку, а винести їх допоміг танкіст ЗСУ

– Частини цієї книжки написані практично від руки…

– Це справді так. Але, скажімо так, оригінали, які я писав в «Ізоляції», у мене забрали. І я зміг їх відновити по пам’яті вже в СІЗО – в лапках, «офіційній» в’язниці, де не було заборонено писати. І звідти я перейшов до зони – вже 32-а колонія, і сховав ці листки серед фотографій і листів Богдана Пантюшенка – це танкіст, якого також звільнили – і, власне,таким чином ми їх звідти вивезли, і зараз вони публікуються на Радіо Свобода як такі невеличкі уривки.

– Я, власне, хотіла порадити нашим слухачам, щоб вони знайшли ці публікації, бо вони дійсно не можуть залишити нікого байдужим… Але це не ті слова, які можуть відобразити суть.

У мене є глибока гуманітарна криза всередині, тобто я дуже багато речей переосмислив, і стосовно і людей, і їхньої природи у мене зараз зовсім такі песимістичні думки

– Так, це правда, і, власне, через це все у мене також є глибока гуманітарна криза всередині.

Я дуже багато речей переосмислив, і стосовно і людей, і їхньої природи у мене зараз зовсім такі песимістичні думки, але, можливо, це пов’язано просто з моїм емоційним станом, мені треба трішечки хоча б оговтатися після того. Повторюсь: у мене просто не було часу на це. Подивимося, може воно пройде.

– Як буде називатися ваша книжка?

– «Світлий шлях». Це робоча назва, але, найімовірніше, вона й залишиться, тому що «Ізоляція» розташована на вулиці Світлого Шляху – це її назва ще з радянських часів, Светлый Путь, 3. Власне, це й буде назва, бо вона є символічною, тому що там жодної мови про світлий шлях немає. Там не буде якогось художнього сюжету у класичному сенсі цього слова, буде дуже мало там сантиментів, таких от класичних художніх ліній…

Там буде просто публіцистичний репортаж за конкретними темами, які були в «Ізоляції». І тому мені, власне, для того, щоб її написати, просто треба згадати все це і якось так усе це виразити у словах – репортаж із в’язниці, якби я туди потрапив не як полонений, а просто як сторонній глядач і побачив усе це. Десь так.

Я просто хочу сказати слова підтримки тим людям, які залишаються там, бо все ж таки є невеличка імовірність того, що вони можуть нас почути, чи почують їхні близькі (а потім їм скажуть), що я ні про кого не забув із тих людей, з якими ми розмовляли про ці процеси, тих, хто залишається в полоні, і, власне, роблю все задля того, щоб їх звільнили якомога скоріше.

– Ідеться про яку кількість людей?

Просто хочу сказати слова підтримки тим людям, які залишаються там

– На території, [захопленій угрупованням] «ДНР», власне, зараз у СІЗО, де я перебував, десь близько сотні, мабуть, людей. Коли мене переводили з «Ізоляції», там залишалося близько тридцяти, і ще зараз, мабуть, уже близько 50 на зоні в 32-й колонії – це тільки ті місця, де я був особисто.

А ще є багато місць, де я не був, і де перебувають інші люди, про яких ми взагалі нічого не знаємо. Тому тут можна лише здогадуватися, скільки їх насправді. І воно ж кожного дня їх усе більше і більше…

У виступі на Мюнхенській конференції Стас Асєєв наголосив, що свобода – у найвищому сенсі цього слова – не може бути предметом торгів. «Просто зараз у центрі Донецька когось катують, і про це забувати не можна. Це той самий дзвін, який дзвонить по кожному з нас», – так закінчив він свій виступ.

Читайте про незаконне утримування людей у місцях несвободи на території, захопленої угрупованнями «ДНР» і «ЛНР», тортури і позасудові убивства тут:

Тортури до ув’язнених в окупованому Донецьку. Розповідь Станіслава Асєєва

Заручники війни: вони пройшли крізь пекло

  • 16x9 Image

    Людмила Ваннек

    На радіо Свобода від 1993 року, в українській редакції – від 1995 року. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, працювала на сцені українських та німецьких театрів та на телебаченні. Переможець міжнародного конкурсу поп-музики в Сараєво. Редактор і ведуча програм «Світ у новинах», «Міжнародний щоденник», «Виклик», «Свобода сьогодні», «Свобода за тиждень», випусків новин. Багато працює над рекламою передач.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ

Загрузка...

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ

XS
SM
MD
LG