Білоруська служба Радіо Свобода збирає свідчення людей, як учасників мирних протестів, так і випадкових перехожих, які були затримані міліцією чи ОМОНом і піддавалися побиттю, катуванням та приниженням. Ось історія двадцятиоднорічного студента, захоплення якого людьми у формі без упізнавальних знаків, встигли зафіксувати на фото.
– 12 вересня, близько пів на п’яту, я стояв біля станції метро «Площа Перемоги» і дивився на карту на телефоні, бо збирався піти до друзів.
Тоді поруч було багато журналістів. Як я пізніше дізнався, марш у місті щойно закінчився.
І в той момент, коли я підняв голову від телефона, до мене підбігли люди в оливковій формі та балаклавах. Вони вдарили мене в обличчя так, що зламали ніс і затягли в автобус без номерів.
Там скрізь теж була кров…
Як тільки поклали мене на підлогу в автобусі – почали бити ногами. Кілька ударів було в обличчя.
Вони відразу сказали: «Усе ми про тебе знаємо, ти координатор з Польщі».
Це була просто якась загальна фраза, щоб мене залякати і примусити наговорити щось на себе.
Вони хотіли, щоб я визнав, що я якийсь координатор, і при цьому били мене по ногах, по обличчю, по голові, по спині.
Хоча я вже не пам’ятаю, як мене били по спині, а лише потім побачив, що вся спина у синцях.
Я думаю, що у мене був шок і від страху, і від болю.
В автобусі мене поклали на підлогу між сидіннями. Із затриманих я був лише один, і п’ятеро силовиків.
Телефон, який залишився у мене в правій руці, я зумів вимкнути і кинути під сидіння. Потім вони знайшли його і сказали: «Подивіться, який хитрий! Думав, ми не знайдемо?»
Казали, що я «добре підготовний», раз вимкнув телефон.
Почали «вибивати» пароль, щоб розблокувати телефон. Намагалися зламати мені ногу.
Я просто кричав від болю, а вони кажуть: «Мабуть наркоман під дозою, бо не каже пароль».
Тоді хтось із них додумався, що можна розблокувати телефон моїм пальцем і вони почали тицяти мій палець – спочатку у магніт на чохлі, для кріплення телефона в авто, а потім у камеру.
Потім, у якийсь момент, їхній головний «начальник», дістав палицю і сказав: «Ви знаєте, куди ми вам зараз її йому вставимо… І в горло, і в дупу! Ну, хлопці, давайте почнемо!». Вони накинулися на мене і почали стягувати шорти і труси. Я відбивався як міг і сподівався, що вони тільки лякають…
Так, зрештою, і сталося. Я відбувся психологічним шоком.
Ще вони мене залякували кримінальною справою та ув’язненням на п’ять років.
Вони питали: «Ну що, ти до цього погано жив?!».
Я намагався довести їм, що не брав участі в мітингах, не вигукував гасел, що підтверджує місце мого затримання. Однак, це ще більше їх злило і вони далі били мене.
У якийсь момент мені надягали на руки стяжку і затягували все більше і більше. Вона просто врізалася в руки.
Від постійного биття мене нудило і я, мабуть, втратив свідомість… Бо прийшов до тями, коли мене поливали водою і хтось казав: «Хлопці, хлопці, ще не бийте, зачекайте».
Мабуть, у них все ж є певні межі? Хоча не впевнений, чи можна це назвати межами – з моїм діагнозом та іншими історіями викрадення.
Це не можна назвати інакше як викраденням і катуванням! Це грубе порушення усіх прав людини.
У якийсь момент автобус зупинився. Я почув: «Хлопці, витріть це».
Прийшов до себе, коли мене поливали водою
Увесь цей час у мене з носа текла кров. Витирали курткою, поливали водою. Потім мене посадили на край підніжки автобуса.
У цей час до мене підійшов хтось із камерою і почав питати: «Що ви координували? Зізнаємось?!».
На що я відповів, що я нічого не координую, я просто йшов вулицею.
Потім вони знову сіли в машину і знову почали їздити містом.
Водій сказав мені: «Розумієш, що ми можемо їздити скільки завгодно?!».
Побиття, залякування та погрози тривали. Вони казали: «Такі монстри, як ти, потім поріжуть наших дітей».
Вони скаржились, що на них чинився великий тиск.
В якийсь момент я спробував поговорити з ними по-людськи, але вони у відповідь почали кричати: «Ти нас записуєш?!».
Вони знову почали мене товкти, роздягати і шукати мікрофон. Погрожували, що «знайдуть мене скрізь», якщо я їх записав.
Чомусь вони дуже бояться, щоб їх ніхто не записав.
Вони щиро вірять у державну пропаганду
Вони читали новини з телефона, обговорювали, сміялися: «Слухайте, хлопці, у нас залишився тиждень, щоб звільнитися із сил безпеки, інакше нам кінець».
Вони щиро вірять у державну пропаганду про «координаторів із Литви та Польщі».
Запитали, чи є у мене дівчина. Коли я сказав: «ні», вони почали називати це «заднім проходом» і знову почали погрожувати зґвалтуванням.
Вони сказали: «Давайте, залишимо його без дітей!» і почали бити… Я закривався, як міг.
На мені був електронний годинник Samsung. Силовики вилучили його і почали переглядати контакти. Запитали про деякі контакти, чому вони так збережені. Побачивши номер адвоката, вони знову почали мене звинувачувати, що я «підготований, готовий до цього, координатор».
Мене доставили до Першомайського райвідділу міліції. Коли я заходив у будівлю, то я кульгав, бо вони пошкодили мені ногу.
Вони сказали: «він упав сам»
Вони кричали, щоб я не кульгав і сказали, що я сам упав, коли мене затримали. У відділі поліції запитали їх, чи я чинив опір? А вони сказали: «він упав сам».
Мені також погрожували співробітники міліції. Один із них сказав: «Що, хлопці, не каже пароль? А палиця не допомагає? Нічого, паяльник у дупу допоможе!».
У самому відділку силовики були обережніші. Можливо, тому, що там висять камери. Погрози шепотіли мені на вухо.
Наприклад: «Якщо не скажеш пароль – звідси не вийдеш».
Також вони часто наступали мені на ноги. Але коли один схопив мене за волосся і почав бити по голові, то інший зупинив його: «Тихо, не бий тут».
Хтось зателефонував черговому і, мабуть, запитав, чи когось привезли до Першомайського відділку, він відповів: «Нікого сюди не привозили, нікого не везли».
Там було ще дві дівчини, яких також звинуватили в участі в мітингу. Але силовики їх при мені не чіпали.
Коли хтось із співробітників відвів мене до туалету, він запитав: «Тобі колись голову в унітаз запихали?! Хочеш спробувати.».
А мої руки настільки були стягнуті, що я не міг навіть їх під кран підставити, щоб помити і ковтнути води – вода весь час стікала. Він мене просто витер каптуром мого ж светра.
Я весь час просив лікаря, казав, що мені погано. На що вони відповідали: «Скажи пароль – буде лікар».
Вони гралися у «хорошого і поганого міліціонера», і це могла навіть бути одна і та ж людина, яка спочатку тебе била, а потім заспокоювала, що все буде добре, і навпаки.
Поки силовики били мене, залякували, погрожували, наступали на ноги, смикали за волосся, міліціонери навіть не дивилися у мій бік
Поки силовики били мене, залякували, погрожували, наступали на ноги, смикали за волосся, міліціонери Першомайського РВВС навіть не дивилися у мій бік і не підходили, так ніби нічого цього не відбувалося. Вони просто нічого не робили.
Зате вони разом намагалися примусити мене сказати пароль до телефону. Казали, щоб я сам сказав, бо у них є «хакери», які все одно «зламають» і тоді буде гірше.
Силовики казали, що посадять мене за статтею 205 Кримінального кодексу Білорусі (крадіжка), і доведуть, що я нібито викрав у одного з них власний електронний годинник і телефон. Бо, мовляв, я ж пароль не називаю, то можливо, це не мій телефон.
Ще вони щось казали, чи жартували чи приколювалися, що мене знайдуть «як наркомана, якого вдарили ножем у спину в стані алкогольного сп’яніння».
Я це як жарт не сприйняв.
Коли «зелені чоловічки» ішли з відділку міліції, вони сказали не викликати швидку допомогу, бо я нібито «симулянт і прикидаюся».
Мене приводили до тями антисептиками: пшикали на руки, на вату у носі, на скроні. Вони плескали мене по обличчю, щоб я опритомнів.
У відділку міліції мені принесли змочений у чомусь шалик і сказали: «Дихай, дихай». Але я вже все дуже погано розумів.
Швидку допомогу вони все-таки викликали, коли я вже не міг сидіти і падав зі стільця. Я чув, як вони просили їхати швидше і з проблисковими маячками… Вони мене поклали на підлогу.
Коли приїхала швидка допомога, міліціонери запитали чи я симулюю, що мені погано. Лікарі сказали, що мене потрібно забрати.
Тоді міліціонери намагалася додзвонитися своєму начальнику, щоб запитати, що робити зі мною і з моїм телефоном. Тоді ще кричали, щоб я сказав пароль, бо інакше повернуся сюди назад…
Але я вже не мав зовсім сил і просто лежав. Тоді вони кинули мені мій порваний, заюшений кров’ю наплічник і телефон.
Зараз я у лікарні. У мене діагностували черепно-мозкову травму, помірний церебральний крововилив, перелом носа, множинні гематоми та травми тіла.
