Доступність посилання

ТОП новини

«Місце формування навичок – полігон. Гірший варіант – лінія фронту»: Віктор Кевлюк про підготовку новобранців ЗСУ


Тренування штурмовиків у 151-му навчальному центрі, січень 2024 року
Тренування штурмовиків у 151-му навчальному центрі, січень 2024 року

Навчання новобранців і досвідчених військових, обмін бойовим досвідом та робота над помилками. Якими є проблеми підготовки новобранців для ЗСУ та що потрібно змінити у навчанні солдатів і офіцерів, щоб перемогти у війні на виснаження – про це Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поговорили з полковником запасу, експертом Центру оборонних стратегій Віктором Кевлюком.

_________________________________

– Зараз курс базової підготовки мобілізованого становить місяць. Наскільки достатньо цього часу, щоб з учорашнього цивільного зробити військовослужбовця? Що варто змінити, щоб не було випадків, коли людину мобілізували, а вже за місяць вона загинула?

Щодо тривалості курсу підготовки варто говорити про те, якого саме спеціаліста готують. Загалом, коли говоримо про військовозобов'язаних, які призиваються з запасу, мова має йти про відновлення навичок, а не про початкове навчання. Враховуючи те, що війна триває два роки, до цього проводилася Операція об'єднаних сил, Антитерористична операція, до яких залучалися широкі верстви населення, я думаю, що запас спеціалістів, які мали ЗСУ, вичерпався. Зараз настав час придатних за здоров'ям громадян, і вони мають здобути якщо не первинні навички, то повноцінну військову спеціальність.

Говорити про те, що 30 днів – час, достатній для навчання чомусь новому – ні, не достатній. Якщо говорити про відновлення навичок, так, цілком. Підготувати спеціаліста професій, які не потребують досконалого володіння військовою технікою, таких як стрілець, кулеметник, гранатометник, навіть стрілець-зенітник, – часу достатньо. За 30 днів – за умови інтенсивного навантаження, 10-годинного навчального дня, 7 днів на тиждень, – досить великий обсяг знань можна отримати.

Навчання операторів ПТРК «Метіс», кінець січня 2024 року
Навчання операторів ПТРК «Метіс», кінець січня 2024 року

Спеціалісти кваліфіковані, такі як навідники-оператори зброї, фахівці з ремонту військової техніки, думаю, що 2 місяці, як нам каже досвід підготовки таких фахівців в період між 2015 і 2022-м. Так, безумовно, ці люди не досягають вершини військової майстерності, але цілком здатні оперувати з озброєнням, з обладнанням, яке належить їм по військово-обліковій спеціальності.

Якщо ми говоримо про підготовку таких кваліфікованих спеціалістів, як оператори зенітно-ракетних систем, радіолокаційних станцій, комплексів радіоелектронної боротьби, йдеться, мабуть, про 5-6 місяців щонайменше. Це складно технічно.

З іншого боку, найдовший термін підготовки у Корпусі морської піхоти США має пілот винищувача, якого навчають 9 місяців. Складнішого, ніж бути пілотом, мабуть, у Збройних силах на сьогодні не існує, тому 3-5 місяців для кваліфікованих спеціалістів і принаймні 30 діб для піхотинців, які не залучаються до ведення штурмових дій, що потребує специфічного навчання, – може бути достатньо.

Добре підготовлений військовослужбовець має більше шансів вижити в бою, але це не гарантія, що він побачить нашу перемогу
Віктор Кевлюк

Але якщо ми хочемо перемагати і втрачати якомога менше людей, озброєння, бойової техніки, треба докластися і повернутися все ж таки до більш повноцінних програм. Звісно, що з програми мають бути вилучені такі речі, як стройова підготовка і подібні не зовсім потрібні в воєнний час предмети.

Натомість має бути збільшено час на підготовку з таких предметів, як, наприклад, військово-медична підготовка, підготовка по військовій топографії, – людина має вміти орієнтуватися на місцевості.

Особиста безпека на полі бою – такого предмету раніше не було, але як себе поводити під обстрілом, під час авіанальоту, на мінному полі, під час виконання завдань вдень, вночі, як себе прогодувати, як зігрітися, як обладнати укриття, схованку – все це має розглядатися і людина має потрапляти в зону бойових дій, вміючи це робити самостійно.

Щодо вашого другого питання, коли людину мобілізували і вона через місяць загинула: війна таке місце, де час від часу люди гинуть, іноді масово, і рівень підготовки, на жаль, це абсолютно не страховка. Безумовно, добре підготовлений військовослужбовець має більше шансів вижити в бою, але це абсолютно не гарантія того, що він побачить нашу перемогу.

Якщо говорити про психологічну підготовку, чи можна за 30 днів підготувати людину до того, що на неї чекає на полі бою?

Психологічна підготовка завжди була складовою підготовки військовослужбовців. Питання, наскільки ефективно ці заходи проводилися. Якщо психологічна підготовка обмежена бесідою з психологом, це один тип підготовки. А, наприклад, дії на штурмовій смузі, коли навколо вогонь, коли навколо імітуються вибухи, це інша історія.

Десь у середині 80-х років, ще в Радянському Союзі, проводили в Ленінградському військовому окрузі навчання, де військово-медична академія створила в лісі зону ураження, були розкладені манекени, по деревах розвішені нутрощі. Три батальйони наступали на полігоні, причому два через звичайний ліс, а один батальйон через ліс з такими сюрпризами. Втрата боєздатності останнього була оцінена в 40%.

Читайте також: «Якісна підготовка пробуджує мотивацію»: Роман Донік про проблеми навчання в ЗСУ

Тобто підрозділ, який не має специфічної підготовки чи досвіду бойових дій за будь-якого рівня заходів, які проводилися до бою, безумовно, буде втрачати свою боєздатність, хоча, може, і не так сильно. Це більше поєднання специфічних знань і особистого досвіду.

Тоді людина знає, що вона може побачити, з чим вона може зіткнутися, як виглядає поранений з важкими пораненнями, наприклад, голови чи черевної порожнини. Це не зовсім естетичні видовища і далеко не кожен, навіть маючи підготовку, здатний це спокійно сприймати. Тому психологічній підготовці слід приділяти увагу, і це одна із складових роботи психологів військових.

Підготовка стрільців неподалік лінії фронту, січень 2024 року
Підготовка стрільців неподалік лінії фронту, січень 2024 року

– Щодо роботи самих центрів підготовки є багато нарікань. Доводилось чути вже в бригадах, коли приходять новобранці, що вони не навчені, що двічі десь постріляли, і власне, це вся підготовка. Як, на вашу думку, потрібно контролювати цей процес, щоб навчання не для «галочки» відбувалося, а дійсно людей навчали?

По-перше, цій проблемі не три дні. Скільки існують навчальні підрозділи, стільки командири лінійних підрозділів незадоволені якістю підготовки персоналу. Я не пам'ятаю за 35 років служби, щоб з навчального підрозділу прийшов фахівець, і всі були щасливі: «Нарешті ми тебе дочекалися, давай, братуха, вставай до справи, саме тебе тут і не вистачало». Так не було ніколи.

Щодо навчальних підрозділів, ми маємо враховувати те, що класний боєць, класний спеціаліст далеко не завжди має педагогічний хист і здатний навчати. Друге, часто в інструктори потрапляли люди, яких командири лінійних підрозділів бажали здихатися і в такий спосіб здихались.

Наскільки ці люди ефективні в якості інструкторів? Не просто так в кожному роді Збройних сил створено командування підготовки з генерал-лейтенантом на чолі, і роди, як генератори сил, мають приділяти цьому питанню величезну увагу.

На мою думку, система, яка у нас на сьогодні створена в Збройних силах, цілком дозволяє готувати персонал якісно. Наскільки це реалізується? Ми, громадськість, опосередковано можемо контролювати цей процес і давити прямо на командирів навчальних підрозділів – унас повноважень немає.

Третя сторона цієї багатогранної медалі полягає в тому, що люди, які призвані на підставі військового обов'язку, тобто примусово, не мають достатньо мотивації здобувати знання і навички. Дехто, можливо, сподівається, що отримавши легеньке поранення, потрапить в госпіталь, де пробуде правдами-неправдами аж до закінчення війни. І така мотивація існує.

Якщо в підрозділі створена атмосфера боротьби за знання, є спрямованість на реальну підготовку до реальної війни, я думаю, що там для «галочки» не проходить. Принаймні, під тиском тих, хто навчається, інструктори змушені якісно працювати.

Треба мотивувати людей, які приходять здобувати підготовку, серйозно до цього ставитися.
Віктор Кевлюк

Як контролювати цей процес? Я думаю, що контролерів контролювати всі навчальні підрозділи у нас фізично немає і ніколи не буде. Тому треба мотивувати людей, які приходять здобувати підготовку, серйозно до цього ставитися.

– Які ви бачите труднощі з навчанням сержантів та офіцерів, зважаючи, що з повномасштабним вторгненням різко зросла в них потреба і люди почали швидко просуватися по службі?

Наприкінці 10-х років в Збройних силах України були запроваджені так звані курси лідерства. Ті, хто у військах має просуватися по службі, має відповідні рівні освіти, отримали можливість здобути за прискореною процедурою військові звання. Термін становив, якщо не помиляюся, близько шести місяців. Тобто якщо відкинути загальні предмети – математика, географія, економіка, політологія – то достатньо залишається часу на опанування, власне кажучи, предметів військових.

В арміях країн НАТО офіцери не вчаться довго, багато випадків, коли не здобувають бакалаврських погонів, бакалаврського диплому так би мовити (йдеться про навчання у військових вишах – ред.). Відповідно, рівень суто військових знань в них досить високий.

Якщо згадати Ізраїль, який ми любимо згадувати, то людина, яка дійшла по сходинках кар'єри до посади командира батальйону, набуває право заочно навчатися в університеті. Всі, нижчі за посадою за командира батальйону цивільної освіти не мають взагалі. Відповідно, і у військових навчальних закладах вони там не десятиліттями навчаються. Це адекватний курс стосовно тривалості, навантаження, інтенсивності.

Я думаю, що ми мали б в підготовці офіцерів повернутися саме до західного досвіду. Для того, щоб успішно туди повернутися, ми маємо самі собі сказати, що підготовка бакалаврів і магістрів в умовах воєнного часу державі абсолютно не потрібна. У нас немає часу вчити 4-5 років спеціаліста. Спеціаліста треба вчити місяців 6-8. Командир взводу прийде і цілком буде здатний керувати своїм підрозділом.

Війна, звісно, люди просуваються по службі швидше, ніж в мирний час. Але перед призначенням на вищу посаду така людина має отримати якусь курсову підготовку, бо керувати одним взводом – це не те саме, що керувати трьома, і, відповідно, ще й отримати засоби посилення. Людина просто губиться.

Свого часу в 1988 році був проведений експеримент в західній групі військ [СРСР], в Німеччині. Деякі дивізії перейшли на так звані ударні штати – дивізія штату А. У командира мотострілецького батальйону, крім трьох мотострілецьких рот та мінометної батареї, з'явилися власна танкова рота, протитанкова батарея, самохідна артилерійська батарея, і з десяток ще окремих взводів різного призначення.

Навіть маючи п'ять заступників, командир батальйону не мав можливості впевнено керувати аж такою кількістю підрозділів – це специфічні навички. Від цього досить швидко, за рік, відмовилися, але на сьогодні цей досвід залишається актуальним.

Якщо ми хочемо, щоб командири підрозділів впевнено керували, вони повинні мати в підпорядкуванні такий обсяг людей і завдань, якими нормальна людина здатна оперувати без втрати концентрації уваги, нікого не загубити в бою, бути здатним всіх забезпечувати.

Щодо сержантів, це дуже складне питання. Незважаючи на те, що управління, яке займається професіоналізацією сержантського корпусу в Генеральному штабі, докладає величезних зусиль – зайдіть в будь-які бригади, на будь-яку позицію, ви обов'язково знайдете сержанта на посаді солдата, прапорщика на посаді гранатометника чи помічника кулеметника. На це чогось увагу не звертають.

Пошук лідерів серед сержантського складу – досить нова для нас реальність
Віктор Кевлюк

Людина або має посісти ту посаду, на яку її навчали і для якої вона має відповідне військове звання, або ця людина має позбутися військового звання. Ви або лідер і керуєте, або ви спеціаліст в скромному військовому званні і виконуєте свою роботу.

Це один з шляхів, цьому всьому треба дати ради, бо сержант – це той самий лідер, який веде за собою особовий склад на полі бою на виконання бойового завдання. Пошук лідерів серед сержантського складу – досить нова для нас реальність. Ми з цим намагаємося щось робити, але на сьогодні ми не завершили цей процес.

Мають бути відповідні технології відбору кандидатів, відповідні структурні підрозділи, які би займалися їхнім навчанням. Сержант – це не зовсім офіцер, йому не потрібно знати таких речей, як організація бою. Але він має бути керівником і бути сильним в сегменті С-2 (Command and Control), як у наших партнерів НАТО, – тобто це людина, яка управляє і контролює.

Він найближчий до особового складу, і він має все про це знати, вміти виконати функцію будь-кого в підлеглому підрозділі і за потреби замінити офіцера. Тому це специфічні люди, я думаю, з специфічною підготовкою.

На фронті я особисто з такими людьми зустрічався. Були випадки, коли командири батальйонів приймали рішення, що опорним пунктом керує сержант, а три штатних офіцери виконують завдання на спостережних постах. Рішення з точки зору логіки і ефективності витрачання коштів державою взагалі недосконале, але з точки зору виконання бойового завдання – дуже ефективне. Керував підрозділом той, хто є реальним лідером і здатний виконати завдання.

Навчання піхотинців неподалік лінії фронту, січень 2024 року
Навчання піхотинців неподалік лінії фронту, січень 2024 року

– Як в умовах загрози ракетних обстрілів відпрацьовувати злагодження великих підрозділів на рівні батальйонів, бригад? Чи така координація взагалі проблема для ЗСУ на полі бою, зважаючи, зокрема, на досвід наступу влітку 2023?

Станом на 2010 рік, наприклад, в Збройних силах Франції був лише один полігон, де можна було провести тактичні навчання з батальйоном і постріляти там з мінометів. Провести якісь комплексні навчання, залучивши туди артилерію, танки, ще там когось, абсолютно нереальне завдання.

Зенітно-ракетні підрозділи армій НАТО для виконання бойових завдань, пусків зенітних керованих ракет їздять на полігони в Неваду в Сполучені Штати.

Бригада, яка тільки сформована, є бригадою лише за назвою. 
Віктор Кевлюк

Ми собі залишили достатньо місць, де можна організовувати підготовку крупних військових формувань. Наприклад, полігон в Яворові є найбільшим в Європі. Полігон «Широкий Лан» визначений як центр підготовки бригад. Нам є де, нам є ким, ми вміємо це робити і це робити необхідно.

Бригада, яка тільки сформована, є бригадою лише за назвою. Встановлення горизонтальних зв'язків між піхотою, танкістами, артилеристами, між усіма зенітно-ракетними підрозділами, між бойовими і підрозділами забезпечення може статися лише на практиці, і цьому треба навчати війська. Тому викидати етап бойового злагодження батальйонів і бригад в жодному разі не слід, ми маємо це робити, принаймні в якомусь скороченому варіанті.

Щодо підрозділів родів військ, артилерії, зенітно-ракетних підрозділів, підрозділів оперативного забезпечення, так, це треба робити, і разом. Бо виконуючи специфічні завдання, ці підрозділи мають бути навчені взаємодіяти з усіма іншими і також між собою. Послухати лекцію, подивитися презентацію – не дозволяє сформувати навичок. Місце формування навичок – полігон. Гірший варіант – це лінія фронту. Тому все-таки краще обрати полігон.

– Щодо узагальнення бойового досвіду, як воно має впливати на процес підготовки військ? Чи ведеться, за вашими спостереженнями, така робота?

Якщо подивитися назад, мені особисто відомо від людей, які проходили службу в радянському контингенті в Афганістані. У полку, яким командував підполковник, в подальшому генерал-лейтенант [Лев] Рохлін, було встановлено наступне: повертаючись після виконання бойового завдання, командир будь-якого підрозділу мав прибути в штаб, взяти журнал і розписати, яке завдання він виконував, якими силами і засобами, чи вдалося виконати, що було добре, що погано, які були втрати, які витрати ресурсів. І таким чином цей досвід накопичувався і узагальнювався.

Нові офіцери прибували в полк, і їм рекомендували ознайомитися з цим журналом. Людина, наприклад, командир 7-ї роти, сідав і шукав 7-му роту, що і як вона робила, мав доступ до того, яким чином ці дії проводилися в інших підрозділах. Тобто, потреба узагальнювати наявний досвід була давно. Радянські керівні документи констатували ці факти, але ніяких технологій не існувало.

У країнах НАТО є такий елемент, як Post Mission Review, коли підрозділ після виконання бойового завдання прибуває в місце дислокації чи в район зосередження, там командир збирає потрібних йому людей і розбирає дії кожного, хто, що, як робив. Після цього пишеться донесення, і вони всі потрапляють дуже високо нагору в командування підготовки, яке узагальнює досвід і видає відповідні рекомендації з певною періодичністю з різних питань.

І, відповідно, все це має потрапляти в навчальні центри, в школу підготовки сержантів, в військові академії, де навчають офіцерів. Тоді вся ця робота замикається, війська надають свій досвід тим, хто навчається, а ті, хто навчається, множать цей досвід на знання з військової теорії і приходять до війська більш-менш готовими до того, що їх буде чекати в реальній бойовій практиці.

Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій
Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій

Дуже часто військова спільнота ділиться зі мною відповідними методичками, які розробляються нашим противником. Декілька документів мені потрапляли, затверджені заступником міністра оборони РФ. Це дуже прості, з великою кількістю картинок, десь 12-15 сторінок, невеликі за обсягом.

Документи, які розповідають, як боротися з нашими безпілотниками, як проводити штурмові дії, як вести себе в обороні, як правильно наступати. На дуже простому доступному рівні військам намагаються пояснювати, що як треба зробити, з урахуванням того, як ми на це реагуємо як їхній противник.

Читайте також: Перші дні масштабної війни: Олександр Павлюк про ракетний удар по аеродрому Росії, оборону на Донбасі та втрату Маріуполя

Чи існують подібні українські документи? За всю війну жодного разу мені такого документа ніхто не надіслав. Одного разу люди розповідали, що за підсумками боїв за Лиман такий документ був виданий в Генеральному штабі [ЗСУ] і доведений до військ. Дуже непоганий аналіз, так само він був дуже короткий, але звертав увагу на особливості роботи, яку проводили командири і штаби противника, організовуючи захоплення Лиману.

Тому, я думаю, що у нас є схема, за якою варто працювати, керівні документи все це передбачають. Але наскільки це ефективно зараз проводиться, я сказати не можу. Досвід мій особисто – це імітація і повна профанація. Сподіваюся, зараз все стало значно краще.

– Щодо навчання військовослужбовців ЗСУ за кордоном – є публічні дані про 116 тисяч підготовлених бійців станом на початку січня. Наскільки це взагалі велика цифра за майже два роки і, на вашу думку, рівень цієї підготовки наскільки відповідає тому, що відбувається на полі бою?

Якщо Збройних сил зараз 750 тисяч, кожен сьомий підготовлений за кордоном
Віктор Кевлюк

Давайте оцінимо спочатку ситуацію суто з математичної точки зору. 116 тисяч – це майже 30 бригад. До війни у 2014 році в Збройних силах було 12 бригад. Це багато чи мало? Це два з половиною склади Збройних сил, це капець як багато.

Наскільки це впливає на стан Збройних сил? Якщо Збройних сил зараз 750 тисяч, 116 тисяч – близько 15%. Кожен сьомий підготовлений за кордоном. Це достатньо багато, це має впливати на стан виконання бойових завдань.

Наскільки це ефективно? Коли ми ведемо розмову про застосування сучасної зброї, як, наприклад, зенітно-ракетні комплекси NASAMS, SAMP-T, IRIS-Т, Patriot, безумовно, якби партнери не навчили обслуги зенітно-ракетних комплексів, воно би все просто не працювало. А раз воно ще й ефективно працює і має майже 100% перехоплення гіперзвукової російської зброї, показуючи ефективність відбиття нальотів 75-80% щоразу (мається на увазі всіх типів цілей – ред.), – люди мають фантастичний рівень навченості.

Якщо говорити про те, наскільки ефективна в цілому ця маса навчених бійців, мені здається, тут є певні проблеми. Чому я так думаю? Молодші офіцери навчаються у військових академіях. Дві третини викладачів – це військові пенсіонери, які здобули освіту в Радянському Союзі, ніколи не перенавчалися за кордоном, не володіють іноземними мовами, не здатні, суто з цієї причини, ознайомлюватися з закордонними джерелами.

Питання, чи можуть вони навчити особовий склад завтрашніх командирів взводів, рот стандартам НАТО, взагалі альтернативному погляду на ведення бойових дій. Вони можуть бути гарними професіоналами, порядними людьми, великими патріотами, але вони залишаються носіями зовсім іншої ідеології ведення бойових дій. Хочеться сказати, що це погано, але насправді це не зовсім погано. Я не знаю, що заважає Збройним силам, крім солдатів, сержантів, офіцерів, перенавчити і викладачів.

Чому наші фахівці не можуть поїхати в провідні навчальні заклади за кордоном, поділитися там нашим військовим досвідом, який просто на вагу золота сьогодні в світі, і там здобути теоретичне знання про те, як плануються, організовуються бойові дії в будь-якій армії будь-якої країни НАТО.

Молодші офіцери навчаються в військових академіях. Дві третини викладачів – це військові пенсіонери, які здобули освіту в Радянському Союзі
Віктор Кевлюк

Я маю досвід виконання спільних бойових завдань в складі міжнародної частини, міжнародного військового контингенту. Ми «воювали» місяць в складі польської дивізії на полігоні в Німеччині на військовій базі США. В штабі були представники 21 країни, загалом контингент був дуже строкатий.

Я скажу, що люди, які здобули у своїх країнах певний рівень освіти за одним і тим самим стандартом, навчені в рамках однієї програми елементарній англійській мові, здатні спілкуватися між собою і організовувати виконання бойових завдань дивізією. В складі тієї була американська піхотна бригада з українською механізованою ротою з 93-ї бригади, бригада Збройних сил Данії і танкова бригада Збройних сил Великої Британії. Плюс наші дії підтримувала вертолітна бригада Збройних сил США.

Це все було дуже живо, дуже активно, але між нами не було якихось суперечностей чи проблем з різним розумінням того, як має розвиватися бій. Тому, я думаю, що зосередитися слід не лише на підготовці солдат, сержантів, на продукуванні фахівців, які, в принципі, не приймають рішень на полі бою – а приділити більше уваги підготовці офіцерського складу викладачів і інструкторів. Мені здається, за ефективністю ми б отримали ще 116 тисяч плюсів, крім 116 тисяч підготовлених НАТО бійців.

Масштабна війна Росії проти України

24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.

Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.

Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.

На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.

Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.

11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.

Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.

Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.

Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.

З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.

6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.

ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.

Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.

«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.

Форум

XS
SM
MD
LG