На окупованій Луганщині розпочали нову хвилю «націоналізації» житла українців, а фактично – його конфіскацію. Підконтрольні Росії адміністрації чітко визначили категорію житла, яку вони додають до, як вони його назвали, «маневреного житловому фонду» – помешкання, чиї господарі виїхали ще у 2014-му. Та насправді нерідко в цей перелік потрапляють просто квартири з гарним ремонтом. Не рятують власників навіть документи, які були видані тим самим угрупованням «ЛНР». А от для деяких місцевих – це можливість заробити: повідомити адресу порожньої квартири й отримати бонус від окупантів.
Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поспілкувався з українцями, у яких «віджали» квартири на окупованій Луганщині за новими вимогами російських ставлеників – ось їхні розповіді (імена змінені з міркувань безпеки).
На окупованій Луганщині ухвалили «закон», аби надати видимість легальності конфіскації житла. Квартири у луганчан і донеччан підконтрольна Кремлю влада відбирала давно (ось кілька історій ще з 2019-го, а ось з 2021-го), однак періодично під це вона підводить нову й нову так звану законодавчу базу. Під прикриттям «документу» російські керівники вже почали передавати до «державної власності» квартири, власники яких виїхали з окупованої території регіону у 2014 році. Відповідно до «закону», визначають таку нерухомість за несплаченими комунальними послугами. Якщо майно потрапляє до переліку, зупинити конфіскацію – принаймні, так стверджують окупанти – можливо. Власник житла має протягом 30 днів підтвердити свої права, для чого потрібно з’явитися в окупаційних структурах – з паспортом громадянина РФ. Очевидно, що люди, котрим загрожує в окупації переслідування, або ж ті, хто паспорт від окупантів не брав, на це піти не можуть, тож можливість виглядає цілковитою фікцією.
Марина, Луганськ: «націоналізували», бо не платила комунальні
– У 2013-му році ми купили трикімнатну квартиру – в центрі Луганська. Зробили дизайнерський ремонт, замовили нові меблі, техніку і заїхали напередодні новорічних свят. Як у казці, з нового року – у нове життя. Нове життя почалося, але не те, яке ми хотіли.
Ми жили в центрі, тож відчули усі «прелести «русской весны»: мітинги, захоплення адмінбудівель, патрулі, які мали начебто захищати від «Правого сектора». Усе відбувалося недалеко від нас, тому ми виїхали ще в червні 2014, – після того, як російські загарбники захопили всі військові частини та прикордонників на Мирному.
Як і всі переселенці, ми сподівалися, що за кілька місяців будемо вдома. Тому навіть не намагалися обживатися на новому місці. Але минув місяць, другий, рік. За цей час нам неодноразово телефонували сусіди, що квартирою «цікавляться». Мій чоловік пропонував – або здати в оренду квартиру, або продати. Бо стало зрозуміло, що додому ми потрапимо нескоро, а якщо там нікого не буде, то з часом житло націоналізують.
В оренду віддавати – не могла. Бо квартиру ми робили під себе. І від розуміння, що там хтось буде жити інший, ставало погано. Продавати – також. Тоді б це було особисте визнання, що ми програли – в Луганськ наша родина не повертається. Я не була готова до цього.
Ми знайшли кращий варіант – передавали гроші сусідам, які сплачували комунальні за нашу квартиру. Так складалося враження, що хтось там живе і менше бажаючих на чудову житлову площу в центрі міста. Насправді схема виявилася робочою. Щоразу, коли приходили з документами на «перевірку квартири», то сусіди казали: «Господарі були. Все оплатили. Поїхали далі на заробітки в Москву». У місцевих «чінуш» – заробітки в Москву – це був особистий «плюс». Тому нас не чіпали.
Але з 2020 року почалися проблеми. Спочатку через коронавірус, бо виїзд і в’їзд з окупованих територій був небажаний, і ми не могли передати гроші нашим знайомим. Далі – повномасштабне вторгнення.
Так та територія стала зовсім ізольована для нас – гроші не передати, зв’язок тільки через інтернет, і то не завжди. Останні виплати ми провели у 2021 році. Ще два роки квартира простояла, а в лютому 2024-го нам зателефонували сусіди, що квартиру «опечатали». Мовляв, у нас є місяць, щоб приїхати в конкретні структури й довести, що ми – господарі квартири.
Головний «сюр» в тому, що 7 років ми оплачували те, чим взагалі не користувались. У нас не було змін в лічильниках: ні за світло, ні за воду, ні за газ. Але ми платили – для видимості. Тепер же виявилося, що у нас шалені заборгованості перед окупаційною адміністрацією і квартиру збираються «націоналізувати».
Читайте також: «Я перейшла на українську, щоб не поїхати дахом»: історія дівчини, яка вибралась з окупованого Донбасу
За їхнім цим «законом», вони вносять квартиру до «маневреного житлового фонду», якщо за комунальні послуги не сплачували рік. Рік рахують з того моменту, як виявили це житлове приміщення. Тоді воно вважається безгосподарним майном.
Те, що деякі люди, які живуть в окупованому Луганську, не в змозі сплачувати комунальні роками, то це байдуже. У них квартири не забирають, не виселяють і все нормально. Головне – ось порожня квартира в центрі міста.
Як кажуть окупанти, вихід є. Треба приїхати в місто – проплатити заборгованість, довести, що це наша квартира. Але яка адекватна людина буде це зараз робити? У нас війна з Росією. Щоб доїхати в окупацію, треба їхати через Білорусь та Росію. Я знаю, що є люди, хто в змозі так подорожувати, але, можливо, у них є свої якісь домовленості з представниками окупаційної адміністрації, може, комусь за це платять. У нас там «своїх» немає. Для нас це небезпечно.
Квартира офіційно зареєстрована на чоловіка. Їхати треба йому. Щоб його там забрали воювати або кинули на «підвал», як вони часто роблять з проукраїнськими людьми?
Найгірше в усьому, що тут (на вільній території України – ред.) ми – переселенці. І іноді такі відчуття: ми винні, що за 10 років не змогли нічого собі нового купити й нормально жити. А там у нас тепер теж не буде квартири, бо та окупаційна влада вважає нас зрадниками, адже ми вибрали Україну.
Сергій, Алчевськ: без російських документів – ти не власник
Я виїхав з дружиною з Алчевська ще у 2014-му році, пізніше – зміг вмовити на переїзд молодшу сестру. На маму не діяли жодні аргументи. Думаю, що більшість українців була в схожій ситуації, коли батьки-пенсіонери заявляли: «Тут мій дім, тут я і помру».
Тоді, щоб отримувати пенсії, треба було спочатку оформлювати так званий «паспорт «ЛНР», з часом нова вимога – треба російський. У мами була принципова позиція – «мені вистачає й української пенсії, я ці папірці брати не буду». Хоча відверто грошей їй не вистачало. Часто або привозив сам, або надсилав їй, потім передавав через знайомих, бо в окупації – проблеми з банками та банкоматами. Так було до 2022 року.
У мами вже були проблеми з серцем, і поки була можливість, сестра їздила до неї, хоча б раз на пів року. Востаннє у неї схопило серце в березні 2022-го, тоді якраз сильно обстрілювали наше місто, де ми зараз живемо. Ці новини сильно гнітили її, хоча ми й намагалися удавати, що у нас все добре.
Нам зателефонували сусіди, сказали, що вночі викликали мамі швидку – врятувати її не вдалося. Це був найважчий місяць в житті нашої родини. Труднощі були і з дорогою до окупованого Алчевська, і з документами, і з похованням.
Заповіт мама склала ще 5 років тому. Ми його нотаріально завіряли в Україні, але мама ще платила місцевим, щоб зробили схожий документ за «законодавством» «ЛНР». Виявилося, що цей «папірець» нікому не треба, бо тепер вони (окупаційна адміністрація Луганщина – ред.) вважають себе Росією, і все, що не з російським «петухом» на гербі, – не визнається. Навіть ті ж заповіти, документи на квартиру, які видавали окупаційні структури до 2022 року – це вже не котирується як офіційний документ. Цікаво, а як людям, які 8 років отримували свідоцтва, сертифікати чи паспорти так званих «ЛДНР», відчути у 2022-му, що це все просто папірці для розпалювання вогню чи в туалет – на дачі?
Ми стикнулися з повною бюрократичною вакханалією. Квартиру батьки отримали вже в незалежній Україні від свого підприємства. Документи – українські, паспорт мати не міняла, він теж український. Заповіт і документи на передачу квартири в разі її смерті – українські, але є версія і «ЛНРівська». Ні! Це не те! Їдьте в Росію, оформлюйте за російським законодавством та повертайтеся. Але знайте, у вас є усього 7 місяців. Через пів року квартира за «законом» має перейти до вас, і у вас є всього місяць, щоб переоформити всі документи. Інакше – «націоналізація».
Щоб зробити російські документи, мені треба отримати російський паспорт – чого я не хотів і не буду робити. Крім того, до того часу я вже був мобілізований до [ЗСУ]. Квартирою могла б займатися сестра за моєю довіреністю, але ризикувати малою взагалі не хотілося. Відклали це питання.
І от на початку цього року в Алчевську почали перевіряти квартири без господарів. Знайшли в реєстрі, що квартира померлої людини, а новий власник не переоформив документи на російські. При чому, я ще зараз зазначу, що за так званими «ЛНРівськими» документами – ця квартира вже мала б бути моєю, тобто навіть не за українським законодавством, а за їхнім бандитським місцевим.
Сусіди кажуть, що одного дня приходять – а двері відкриті й там ходять чужі люди. Запитали, що відбувається. Виявилося, що окупанти передивляються квартиру і визначають її вартість перед внесенням до «маневреного житлового фонду».
Нам пощастило, що ще коли були в Алчевську, зібрали кілька коробок з важливими документами чи речами – встигли попросити сусідів забрати. Квартира ж на місяць опечатана. Якщо ми не приїдемо, то її передадуть якомусь російському солдату чи нинішній місцевій еліті. Я розумію, що зі своєї служби можу приїхати хіба що з побратимами на танку, – але тоді у звільненому Алчевську мені вже точно не потрібен буде російських паспорт.
Читайте також: «Говорити про це небезпечно». Чи чекають на ЗСУ у Донецьку та Луганську після 9 років окупації РФ
Катерина, Лисичанськ: «Ми знаємо, що вона проукраїнська»
Ми – двічі переселенці. У 2014-му виїхали з Луганська, там ми жили на орендованій квартирі. Свій будиночок був у невеличкому смт-супутнику – у нього прилетів російський снаряд під час боїв за Луганський аеропорт. З тим житлом було набагато легше прощатися, бо його просто знищили. Важче було з лисичанською квартирою: ми її купили за рік до повномасштабного вторгнення. Це було якесь особисте заспокоєння, що нарешті у нас є свій дім. Але у 2022 році Росія знову вирішила «врятувати» нас, «русскоговорящих», і вдруге залишити без дому.
Ми, звичайно, відстежували за новинами, що відбувається в Лисичанську, і видихнули, коли зрозуміли, що на відміну від інших міст Луганщини (Рубіжне зруйноване наполовину – ред.), наше – майже не зачепили. Це надавало оптимізму, що ось-ось ЗСУ відіб’ють ці території, і я нарешті дороблю ремонт в кухні.
З січня 2024 року в окупованому Лисичанську почали «вскривати квартири». Як пояснювала окупаційна адміністрація, так вони нібито боролися з проривами опалювальних систем. Ремонтували труби, прибирали прориви й двері в порожні квартири закривали. Ми ж розуміли, що ти потім в це житло вже не потрапиш, бо вони для себе його вже зафіксували як нічийне.
Минулого місяця з’явилися списки квартир, які може бути внесено до списку «безгоспного» житла. Там близько 60 адрес, і нашої не було. Ми знову видихнули, бо втратити житло вдруге через війну – дуже важко і фінансово, і морально.
З Лисичанськом майже неможливо тримати зв’язок. Там блокують все: телефонні мережі, інтернет. Тому дізнаємося новини трохи із запізненням, коли знайомі, які там залишилися, виїжджають в Луганськ чи інші «староокуповані» міста (окуповані з 2014 року – ред.). Так і виявили, що нашої адреси не було в «офіційному переліку», бо її «віджали» раніше.
Читайте також: Компенсації від окупантів: як Росія будує «потьомкінські дєрєвні» на Донбасі
І тут ще й особисті претензії. Бо одна з наших сусідок зараз працює на окупаційну адміністрацію, вона нас і здала – що ми не живемо на квартирі. А квартира гарна, з ремонтом. На дверях повісили попереджувальний аркуш, що господарі мають терміново заявитися на перевірку власності, до середини травня. Напевно, сподіваються, що приїдемо Великдень у Лисичанську святкувати, ото і зайдемо одразу. І смішно, і плакати хочеться. Бо і відпустити житло шкода, і їхати туди ніхто не буде.
А сусідка, до речі, пояснила «здачу» на користь окупантів формулюванням: «Ми знаємо, що вона проукраїнська». Кажуть, у них там взагалі тепер свій челендж – здати адресу, хто виїхав і отримати від окупантів «бонусів».
Дивно, що ці люди нічого не вчаться. Ті, хто в 2014-му почали допомагати окупантам, бігли в Росію, як тільки окупаційна адміністрація змінювалася. Так то у Луганську було, далеко від фронту. А ви в Лисичанську, зайде українська армія – з кожного спитає.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
Форум