Коли системи руйнуються, жінки беруть ініціативу на себе

Уна Чиліч, Роя Карімі Маджд

У різних конфліктах і політичних кризах жінки відіграють дедалі активнішу роль: беруть участь у протестах, навчають у підпільних школах, вступають до армії та кидають виклик урядам.

До Міжнародного дня боротьби за права жінок Радіо Свобода зібрало історії чотирьох жінок – в Ірані, Афганістані, Україні та Сербії.

Іран

Раха каже, що останнім часом їй дедалі важче пояснити, як вона почувається. Сказати, що все добре, означало б збрехати. Про те, що вона не збирається здаватися, Раха сказала Радіо Свобода під час короткого моменту доступу до інтернету в Тегерані.

Її дні сповнені тривоги через війну та невизначеність щодо майбутнього. Зараз Іран перебуває у стані війни, а багаторічний верховний лідер країни Алі Хаменеї загинув під час спільної американсько-ізраїльської операції.

За часів правління Хаменеї, який протягом 35 років був найвищим релігійним і політичним авторитетом Ірану, жінки були змушені носити хіджаб, зазнавали дискримінації, а також, як задокументувала ООН, побиттів і тортур за участь у протестах.

«Смерть Хаменеї не викликала в мене жодних особливих почуттів – ні радості, ані смутку, – каже Раха, ім’я якої змінено з міркувань безпеки, – єдина фраза, яка спала мені на думку після цієї новини: він помер і виконав одне зі своїх бажань, але зруйнував наші – і за це так і не поніс відповідальності».

Вона каже, що замість полегшення серед багатьох її знайомих переважає тривога через те, що буде далі.

«Зараз я справді хвилююся за майбутнє Ірану та його народу», – говорить вона.

І за останні кілька місяців країна з населенням у 93 мільйони пережила чимало: від атак і ударів у відповідь до загальнонаціональних протестів, які спричинили безпрецедентне насильство та загибель кількох тисяч демонстрантів.

Раха була серед протестувальників. За її словами, у деяких місцях жінок було навіть більше, ніж чоловіків.

Жінки також відігравали провідну роль у протестах 2022 року, що спалахнули після смерті Махси Аміні – 22-річної дівчини, яка померла після затримання поліцією через нібито неправильне носіння хіджабу. Саме тоді народився рух «Жінка, життя, свобода». Жінки обрізали волосся на знак протесту, виходили на вулиці, їх убивали й заарештовували.

Утім сьогодні, каже Раха, ситуація в публічному просторі змінилася: дедалі більше жінок виходять на вулицю без хіджабу – навіть у районах, які раніше вважалися консервативними осередками.

«Настає момент, – каже Раха, – коли ти розумієш, що не одна. Ніхто не реагує на те, що твоє волосся не прикрите. Ніхто не робить зауважень. І це має значення».

Для неї обов’язкове носіння хіджабу давно стало одним із найочевидніших символів контролю з боку Ісламської Республіки. І, на її думку, цей контроль у суспільстві вже почав слабшати, навіть якщо він досі зберігається в законодавстві.

«Скільки б ти не читав про Іран, – каже Раха, – дихати цим повітрям – зовсім інше. І в цьому повітрі, серед невизначеності та страху, жінки продовжують чинити опір».

Іран – не єдина країна з такою історією. У різних конфліктах і політичних кризах жінки відіграють дедалі активнішу роль.

Афганістан

І водночас, мабуть, ніде становище жінок і дівчат не є таким критичним, як в Афганістані, де їх позбавили майже всіх прав. Після повернення «Талібану» до влади у 2021 році жінкам спершу заборонили здобувати середню та вищу освіту, потім обмежили їхню роботу в багатьох сферах, та знову запровадили обов’язкове носіння хіджабу. Сьогодні жінки навіть не можуть звернутися до лікарів-чоловіків, а їхні пересування суворо обмежені.

Попри такі обмеження, одна жінка таємно навчає дівчат.

Коли «Талібан» захопив владу в Афганістані, Фарішта навчалася на першому курсі університету. Після того як їй та її сестрі заборонили продовжувати навчання, вона вирішила організувати освітню програму подалі від очей талібів.

«Я хотіла, щоб вони відчували: надія все ще є, – каже вона, – що все може змінитися і наші школи знову відкриються».

Наразі в Афганістані освіта для дівчат фактично закінчується після шостого класу. За даними ЮНЕСКО, понад 2,2 мільйона дівчат і жінок не можуть навчатися далі базового рівня.

Дехто з них – учениці Фарішти. І ці заняття допомагають не лише їм, а й самій Фарішті.

«Тепер я маю змогу щось робити зі своїм часом, навчаючи цих дівчат. Сподіваюся, що школи знову колись відкриються, і вони зможуть продовжити освіту».

На заняттях вони вивчають математику, англійську та інші предмети. Усе відбувається таємно: якщо таліби дізнаються, їй доведеться припинити ці уроки. Водночас її підтримують місцеві жителі, які хочуть, щоб їхні доньки могли навчатися після шостого класу. Серед учениць є й підлітки, яких видали заміж після того, як вони перестали ходити до школи. Одна з дівчат, розповідає Фарішта, зараз вагітна, але все одно приходить на заняття, бо хоче вчитися.

«Вона хоче вчитися і кимось стати в майбутньому. Тільки уявіть, ким може стати людина, якщо вона може вчитися лише до шостого класу?» – питає Фарішта. – Але я хочу, щоб вони не втрачали надії: навіть якщо сьогодні умови несприятливі, завтра все може змінитися. Ми не повинні марнувати час і втрачати віру в краще майбутнє».

У своєму останньому звіті про стан прав людини у світі організація Human Rights Watch (HRW) зазначає, що торік «Талібан» поглибив репресії, ще більше обмеживши права жінок і дівчат. У вересні також заборонив університетам викладати за книгами жінок-авторок.

Фарішта каже, що хоче попросити талібів про одне – відкрити школи.

«Дівчата сидять удома без жодної мети. Їхні родини видають їх заміж».

Вона зазначає, що заборона не зупиняє їхнього прагнення до знань. Та, попри її зусилля навчати дівчат і жінок, щоб дати їм хоча б шанс на майбутнє, вона каже, що формальна освіта все одно необхідна.

«Щоб у нас були лікарки, інженерки та фахівчині в інших сферах для розвитку нашої країни».

Фарішта була студенткою, а стала вчителькою. В інших країнах, через потрясіння та конфлікти, жінки також беруть на себе ролі, яких раніше не очікували – зокрема й на полі бою.

Україна

Катерина Зарембо до повномасштабного вторгнення Росії була українською дослідницею, письменницею та матір’ю чотирьох дітей. Потім вона стала бойовою медикинею.

На початку повномасштабної війни у 2022 році вона виїхала з країни, але згодом повернулася, щоб працювати парамедикинею. Наразі вона служить у Збройних силах України.

«Я від самого початку відчувала, що моє місце – на війні. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, моя донька була ще зовсім маленькою. Як вона підросла, це відчуття лише зміцнилося. Я бачила приклади інших жінок, але зрештою просто зрозуміла, що для мене немає іншого шляху», – зауважила в інтерв’ю Радіо Свобода Катерина Зарембо.

Її чоловік також активно підтримує армію. У родині, каже вона, були хвилювання і багато запитань, але зрештою всі зрозуміли, що «іншого виходу немає». Її старшим дітям було важко це прийняти:

«Сподіваюся, що з часом вони зрозуміють, що я роблю і чому. Ми виховуємо дітей не словами, а вчинками. І я вірю, що пізніше вони справді це усвідомлять».

За даними звіту Інституту дослідження миру в Осло (PRIO), торік у світі приблизно 676 мільйонів жінок жили в межах 50 кілометрів від зон смертельно небезпечних конфліктів.

В Україні від початку повномасштабної війни багато жінок займаються гуманітарною допомогою, відстоюють права жінок, борються проти депортації дітей або вступають до армії. За даними 2025 року, понад 70 тисяч жінок служать у ЗСУ.

До війни Катерина писала книжки. А зараз вона не уявляє, як могла б знову займатися дослідженнями чи писати статті.

«Я навіть не можу уявити цього зараз. Я просто служу бойовою медикинею та залишаюся матір’ю і дружиною».

Наразі вона працює зі сховища й дистанційно навчається у медичному коледжі. Жінка каже: коли Україна виграє війну, вона навряд чи залишиться в армії. Водночас повертатися до попередньої професії не планує – тепер для неї важлива не кар’єра, а покликання і служіння.

«Бо рятувати людей або допомагати їм – це моє покликання. Можливо, працюватиму у швидкій допомозі, – пояснює Катерина. – Коли ми говоримо про повернення з війни, мені здається, що наше покоління, яке так довго живе в такому стані, у певному сенсі справді «загублене». Ми ніколи повністю не повернемося».

Їхнє завдання, як пояснює Катерина, – прожити цей час якнайкраще.

Для неї все тепер зводиться до простого: робити те, що можеш, з усією силою, яка є, з максимальною гідністю і любов’ю.

«Мені здається, що для мене стало ще важливішим – служити людям і боротися проти несправедливості».

Повну історію Катерини Заремби читайте тут

Сербія

Для декого боротьба за справедливість має свою ціну. Ще донедавна Елена Клеут була професоркою з комунікацій в Університеті Нового Сада в Сербії. Тепер, після двох десятиліть викладання, замість лекцій вона ходить на протести й подає позови до суду.

У січні їй повідомили про звільнення, що викликало хвилю протестів і обурення серед громадян та академічної спільноти.

Адміністрація університету стверджує, що все було зроблено відповідно до правил. Натомість її прихильники вважають, що закон використали неправомірно і що Клеут звільнили через її публічну підтримку студентських протестів, на яких загинули 16 людей через обвал навісу на залізничному вокзалі Нового Сада. Вона також вважає, що це стало одним із приводів для звільнення.

«Я думаю, це було зроблено навмисно, щоб нашкодити всім студентам і тим, хто відвідував мої лекції», – каже Клеут.

Ця трагедія спричинила хвилю масштабних антиурядових протестів у Сербії. Учасники акцій звинувачують владу в тому, що причиною аварії стала системна корупція. Влада ці звинувачення відкидає і відмовляється оголошувати дострокові вибори.

Так само як вона підтримувала студентів, тепер вони підтримують її – і протестують проти рішення її звільнити. На її бік також стали понад 1200 професорів.

«Підтримка студентів додає мені сил і не дає опустити руки чи думати, що на цьому все закінчилося. Навпаки, здається, тепер у мене навіть більше енергії брати участь у їхніх протестах».

Викладачі та студенти вже майже рік, з грудня 2024-го, блокують державні факультети. Вони вимагають встановити відповідальних за загибель 16 людей на залізничному вокзалі в Новому Саді та оголосити позачергові парламентські вибори.

Від самого початку Клеут публічно підтримувала студентів, які очолили антиурядові протести по всій Сербії. Студенти філософського факультету в Новому Саді були серед перших, хто долучився до блокади.

Та тепер її життя виглядає зовсім інакше. Починається новий семестр, і вперше за 20 років вона не викладатиме. Вона каже, що після трагедії 1 листопада її життя також сильно змінилося, і вона по-іншому розставила пріоритети.

«Це була настільки драматична подія для самого Нового Сада, що всі ми почувалися так, ніби нас сильно вдарили в живіт і від цього перехопило подих. Але саме тоді студенти дали нам неймовірну надію, що в цій країні може існувати інше суспільство».

Після цього все зосередилося на підтримці і допомозі студентам. Згодом почалися арешти, влада почала діяти дедалі жорсткіше, але протести проти уряду не вщухли. І, як каже Клеут, усе це кинуло тінь і на приватне, і на професійне життя. Попри все, вона вірить, що її рішення, як і дії інших учасників блокад і протестів, допомагають змінювати систему.

«Усе почалося з людей, які вирішили пожертвувати чимось своїм: чи то безпекою, чи то роботою».

Вона й далі ходить на протести, подає позови проти університету і покладає надії на судову систему. Водночас розуміє, що попереду – довга судова боротьба, і не одна.

У підготовці матеріалу брали участь Малалі Басір і Євгенія Русецька