Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 05:51
Футбол треба любити
більше за гроші
(Рінат Ахметов)


Луганськ – Гадаю, цілком зрозуміло, що цю свою гіперболу Рінат Леонідович адресував не простим уболівальникам (які сьогодні в Україні нерідко не в змозі придбати квитки на міжнародні матчі своїх клубів та збірної), а своїм колегам-олігархам, серед яких стало правилом гарного тону утримувати футбольний клуб (а то й декілька) в українській прем’єр-лізі.

Певен також і в тому, що це саме гіпербола і не більше, бо сучасний футбол апріорі не може існувати без великих грошей. І це тоді, коли ті гроші можуть спокійнісінько не тільки існувати, а й примножуватися в геометричній прогресії в Україні без футболу. Приклад Віктора Пінчука та Дмитра Фірташа, які не були помічені в будь-яких проявах любові до короля спорту взагалі, ілюструє це вельми переконливо.

На цих відомих, можна сказати, аксіомах великий футбол тримається всюди в сучасному світі. Але тільки в Україні він абсолютно залежний від великих грошей настільки, що ця тотальна залежність шкодить уже самому футболу. Принаймні українському як такому.

Фінансові особливості українського футболу


Перед тим, як пояснити це, я би хотів дати визначення тому, що вкладаю в поняття «великі гроші», адже бюджети елітних західноєвропейських клубів у середньому дещо перевищують кошториси найбагатших клубів в Україні.

Тут уся справа в тому, що наші олігархи володіють ними одноосібно, тоді як ті ж «Барселона», «Баварія» або «Манчестер Юнайтед» мають у своєму статутному фонді вагому частку акцій, що належать багатьом їхнім палким прихильникам, які з тієї причини мають право голосу при визначенні найважливіших питань внутрішньоклубного життя. Тобто, коли ми чуємо, що ті великі клуби є народними, то це означає зовсім не те, що ми розуміємо під поняттям народності київського «Динамо» в Україні чи «Спартака» в Росії.

В Україні ж прості вболівальники не володіють акціями своїх улюблених клубів через те, що в нас майже повністю відсутній середній клас, представники якого тільки й можуть дозволити собі це задоволення. Тому фінансову та кадрову політику провідних українських клубів у нас вирішують одноосібно пани Суркіс, Ахметов, Коломойський, Ярославський, Живаго, Димінський...

Саме вони мають ті великі гроші, котрі я маю на увазі. Але ці гроші мають абсолютну владу не тільки в їхніх клубах, а в українському футболі взагалі. І саме тут криється та небезпека для нашого футболу, про яку казав вище.

Справа в тому, що в абсолютної більшості власників провідних українських клубів патріотичні почуття в порівнянні з їхнім інстинктом власника знаходяться приблизно в тих пропорціях, як параметри Давіда та Голіафа відповідно. І саме ця обставина має вирішальне значення в розв’язанні протиріч між національною збірною України та клубів, із гравців яких вона формується.

Так, наприклад, громадська думка в Україні вже давно схиляється до того, що для успішної гри збірної на міжнародній арені в прем’єр-лізі треба суттєво підвищити ліміт на легіонерів. Але відповідне рішення, попри це, чомусь не приймається вже протягом п’яти років. Пояснюється цей парадокс вельми просто: наші олігархи-космополіти контролюють не тільки свою прем’єр-лігу, а й ФФУ, а головне – всі популярні ЗМІ в Україні. Саме тому, враховуючи відсутність громадянського суспільства в Україні, розмови про необхідність підвищення того ліміту залишаються розмовами, і нічим більше.

Підконтрольні ж футбольним олігархам ЗМІ виробили в цьому питанні, як здається їх власникам, залізобетонну аргументацію. Її головна теза в тому, що власники клубів вкладають великі гроші в підготовку українських футболістів сьогодні, і тому вже завтра в нас з’являться власні «зірки», які вирішать всі проблеми збірної. Але ж усі ми хочемо міжнародних успіхів у футболі вже сьогодні, тому поки що треба з розумінням ставитися до переважної більшості легіонерів у наших клубах порівняно з українцями.

Футбольна ж дійсність, якщо придивитися пильніше, не залишає від цього твердження каменя на камені. По-перше, це їхнє «завтра» мало б настати вже сьогодні, бо футбольні дитячо-юнацькі академії існують у Києві та Донецьку вже не перший десяток років. Так, певною мірою, саме завдяки цим академіям наша молодіжка пробилася до фінальної частини молодіжної першості в Данії. Але ж молодіжна збірна Нідерландів, яку ми пройшли у плей-оффі, при цьому була, вочевидь, класом вища за нашу, і тільки її недооцінка суперника в першій грі дозволила українцям святкувати загальну перемогу.

Молодіжні ж збірні Бразилії (з представників яких і комплектуються частково «Шахтар», «Динамо» та «Металіст») за своїм класом традиційно ще вищі за нідерландські. Ось вам і відповідь на питання, чи буде взагалі колись у нашому олігархічному футболі підвищений ліміт на легіонерів. Тому не за горами той час, коли українці в наших провідних клубах будуть грати винятково у воротах та захисті, зі всіма наслідками цього для збірної.

Олігархічний скорпіон кусає сам себе


Але одноосібне (чи, в кращому випадку, кулуарне) вирішення кадрових питань в українських клубах їхніми власниками несе свій негатив і для самих тих клубів. Узяти, наприклад, останні ігри «Шахтаря» з «Арсеналом» у Лізі чемпіонів. Незважаючи на перемогу помаранчево-чорних у Донецьку, загальний рахунок їхнього двобою – 6:3 на користь лондонців. Тобто на вирішальній стадії розиграшу Ліги чемпіонів, яка проходить за кубковим принципом, «Шахтар» має примарні шанси на успіх у двобоях з елітними клубами Старого Світу, як і на абсолютний успіх у цьому турнірі взагалі.

У чому ж тут справа, адже «гірники» вкомплектовані аж ніяк не гірше того ж «Арсеналу», а тренери в обох цих клубах працюють достатньо тривалий час для того, щоби вже максимально реалізувати потенціал своїх гравців? Секрет тут криється в тому, що «довголіття» Арсена Венгера в «Арсеналі» пояснюється тим, що він влаштовує і його власників, і вболівальників. Майже той самий термін перебування Мірчі Луческу в «Шахтарі» пояснюється вже тільки особистою прихильністю до нього Ріната Ахметова. Що не кажіть, а масові уподобання завжди були об’єктивнішими за індивідуальні.

Коломойський спростовує Ахметова?


Стосовно ж розташування команд української прем’єр-ліги в турнірній таблиці після першого кола, то воно майже цілком відповідає статкам їхніх власників. Винятки тут становлять хіба що «Дніпро» і донецький та запорізький «Металург». Мабуть, саме їхнім власникам і був адресований той крилатий вислів Ахметова, поданий в епіграфі цієї статті. Але сказати, що це саме так, на мій погляд, усе ж не можна.

Бо той таки власник «Дніпра» Ігор Коломойський, схоже, вирішив компенсувати відсутність належної уваги до команди зі свого боку вкладанням коштів ще в два клуби прем’єр-ліги, що, до речі, категорично заборонено статутом УЄФА. Ходять уперті чутки, що аналогічним чином вирішив гарантувати турнірне благополуччя своєму «Шахтареві» і сам Рінат Леонідович.

Ці чутки старанно роздмухує через свої підконтрольні ЗМІ Григорій Суркіс. Робить це голова ФФУ, швидше за все, зовсім не для того, щоби зробити український футбол чистішим та прозорішим. Просто в самого Григорія Михайловича немає змоги контролювати кілька клубів прем’єр-ліги, і це ставить у нерівні умови його «Динамо» в боротьбі за чемпіонське звання з тими угрупуваннями. Встановити ж колишній паритет у цьому питанні він може, коли ті чутки все ж таки докотяться до УЄФА, і той таки наведе порядок у прем’єр-лізі.

Але ці сподівання марні. Можу запевнити президента ФФУ, що в тих підозрюваних у належності до «злочинних угруповань» клубів вся відповідна документація в належному порядку. А в європейців не так багато часу глибоко занурюватися в наші проблеми. Їхня в цілому позитивна оцінка останніх виборів до органів місцевого самоврядування в Україні – кращий тому доказ.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG