Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 11:45

Ірена Карпа

Одна моя подруга має дуже засекречену роботу – мусить їздити містами України, дещо з'ясовуючи в людей. Що саме з'ясовуючи, сказати я не можу, бо це порушить конфіденційність контракту (котру вона і так вже порушила, розповівши мені...)

Так чи інакше, робота їй подобається, що в наш час уже рідкість. Подорожуєш, втомлюєшся, зате складаєш прекрасну картину українського світу, про всі барви котрого ти раніше й не підозрював. А так як поза цією роботою вона художниця, то цілком імовірно який-небудь наш локальний Апокаліпсис напише якось на дозвіллі...

Поки що ж опишу тут всього кілька її історій. І, пробачте старого філолога, будуть вони знову на мовну тему – необмежене поле для спекулювань і провокації в нашому пост-радянському контексті, а надто в інтернет-коментарях і передвиборних кампаніях.

Замальовка перша: Чернівці

Казково красиве місто з унікальною архітектурою і новим потужним трендом – фестивалем «Меридіан Черновіц». Кав’ярня. Обід. Офіціантки розмовляють між собою українською. Відтак, підійшовши до столика моєї подруги, одна з них перемикається на російську. (Якщо ви коли-небудь чули ще ЦЕЙ варіант вєлікого і могучого, ви явно перестали дивитися гумористичні програми. Так кумедно, як па-рускі намагаються жебоніти жителі Західної України, не говорять у жодній Рязані, де, як передають по телевізору, навіть «гріби з глазамі»). Отже: офіціантка до клієнтки – російською. Клієнтка до офіціантки – українською. Клієнтка, уточню, родом з Києва. Офіціантка – з села під Чернівцями. Клієнтка вже якось так наполегливо, з притиском щось уточнює в офіціантки українською. Офіціантка – далі російською. Нарешті моя подруга-клієнтка не витримує і питає прямо:

– Ну чого ви до мене російською звертаєтесь?! Я вам що – подібна на росіянина?

Офіціантка на деякий час застигає в йогівській позі когнітивного дисонансу.

Розумієте, уточнює клієнтка, я з Києва, це – столиця України, і в країні з такою назвою якось логічно говорити українською, правда?

На риторичні питання офіціантку відповідати не вчили. Та й моветон це якось наче. Зате добре навчили отакого:

Ето в нас такая політіка завєдєнія, дєвушка.

О, матінко моя, а оце їхнє «дєвушка!» Ну чого, чого жодна з представниць сфери обслуговування (за винятком вже зовсім затятих бандерівок) НІКОЛИ в житті не відгукнеться на шанобливе звертання «пані»? Ну чого ж їм так хочеться бути щоразу окресленою за ознакою «самець чи самиця» людського виду?..

(Мій один знайомий адвокат із Франківська, епатуючи київських офіціанток, любить голосно, на весь заклад крикнути їм: «Цьоцю! Цьо-о-цю!!!» Це, зрештою, точно те ж саме, що й «дєвушка».

Ех, Чернівці... Цікаво, від чого воно залежить, що у столиці іншої української області, що межує з Молдовою, Одеської, офіціантки в центральних закладах дуже легко і просто переходять із клієнтами на українську. Таких мені хочеться обіймати й цілувати, але я себе стримую – деякі педагогічні методи позитивної мотивації можуть класифікуватися як домагання на роботі.

Замальовка друга. Сімферополь

Із моєю подругою і її колегою ось уже кілька годин за столом сидить дядечко, з котрим вони щось вирішують по роботі. Щось явно дядечка муляє окрім роботи, дівчині це видно. Відтак, коли її колега виходить в туалет, користуючись довгожданним тет-а-тетом, що надає крил сміливості, дядечко видихає:

– Дєвачькі, а ви што – с України прієхалі?..

Тут вже німіти довелося моїй подрузі. Відтак, опанувавши дар мови, вона, не вірячи в дядьковий топографічний кретинізм, таки поцікавилася:

– Вибачте, а ми з вами зараз де сидимо?..

Тільки от крила дядькової сміливості вже поповнювали ресурси пухово-піряної промисловості.

Замальовка третя. Також із Сімферополя

Подрузі довелося взяти таксі на весь день. Трапилася таксистка-жінка, років тридцяти трьох. Охайна, привітна, адекватна, з доброю машиною і прекрасними навиками водіння. Подруга припускає логічне:

У Вас, напевно, від клієнтів відбою нема. З вами так спокійно.

Да гдє там! – відмахується водійка. – Бальшинство баїцца к женщінє садіцца, биваєт, днямі бєз работи...

Але подрузі видно, що таксистці приємно. Весь день вони вільно спілкуються й, залишаючи хороші чайові, пасажирка викладає останню любязність:

І дякую, що ви так чудово розумієте українську мову.

А? – отетеріла водійка. – Ви развє нє на рускам са мной гаварілі?

Е...Ні.

Тагда, значіт, на суржикє! Вєдь то, што па тєлєвізару, я вабщє ні панімаю...

Ех, я теж того, що по телевізору, не завжди панімаю, того його й не дивлюся вже років зо 13. Просто дуже рідко там є що подивитися, а витрачати життя, перемикаючи канали між черговими танцями-з-дірками пост-радянської естради і російських серіалів про те, як звитяжні ФСБ-шники рятують нас із вами від терористів, якось не хочеться. Тільки ж таксистка не про це казала, гм. Може, у Криму під видом українського телебачення вмикають «Бі-Бі-Сі» чи «Аль-Джазіру», щоби кінцево довести повну зажраність «етіх бендеравцев»?

З того всього, надивившись на заокруглення очей пересічного громадянина України у відповідь на її: «Так, я з Києва і ми там розмовляємо українською», подруга вирішила підходити до справи практично. А саме – почати створювати живий і дієвий міт. Про те, що всі притомні люди, а особливо корінні кияни, з пелюшок у столиці розмовляють українською. Зате «панаєхавших» чути одразу – вони розмовляють (принаймні, самі так вважають, що розмовляють) мовою сусідньої держави, бо в нас, на їхній погляд, «такая общая історія». І того, що «так нам прівична». І шокають-гекають, що аж Пушкін із Достоєвським у труні крутяться.

«А ті, хто хочуть столичними стати, – провадить далі моя подруга потенційним охочим стати «столичними», – то вони беруться читати книжки, ходити на фільми з українським дубляжем і так от потроху-потроху переходять на українську. Що від киян за рік і не відрізниш уже!»

Ірена Карпа – письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG