Доступність посилання

ТОП новини

Мова ненависті в колишній Югославії стала ґрунтом для жорстоких воєн


Белград – На території колишньої Югославії в дев’яності роки відбулися чотири війни: у Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговині та у Косові. Цим війнам передували пропагандистські кампанії. Адже треба було пояснити громадянам, чому вони повинні воювати проти народів, із якими тривалий час спокійно жили в одній державі. Наслідки цих кампаній можна відчути й тепер.

Новітні балканські війни почалися на белградському телебаченні та на сторінках преси. Коли Слободан Мілошевич став лідером сербських комуністів, відтак президентом Сербії, він запровадив суворий контроль над засобами масової інформації. Радіо, телебачення та більшість газет замість інформації почали розповсюджувати брехню, фальшивки та матеріали, якими нібито розкривали антисербську діяльність словенців, хорватів та албанців. Авторами таких матеріалів були видатні академіки, письменники, церковні ієрархи, актори, співаки, навіть спортсмени. Словенці та хорвати відповідали такими ж самими обвинуваченнями.

Усі користувалися однаковими стереотипами. Спершу один одного називали підступними, перевертнями, невдячними, самолюбивими, зрадливими, визискувачами... А коли пролунали перші постріли, то всі говорили про злочинців, дикунів, варварів, горлорізів, кровопивців...

Після кількох інформаційних передач на телебаченні більшість людей наповнювалася ненавистю до інших народів: інші – незважаючи чи це серби, хорвати, босняки або албанці – грабують, ріжуть немовлят, живцем спалюють осіб похилого віку, ґвалтують жінок... «Наші» – воюють за свободу, захищають свої селища, свій рідний край, батьківщину. «Вони» – злодюги, банда, божевільні людиноненависники, перевертні...

Ранко Буґарскі, професор Белградського університету й один із найвидатніших сербських мовознавців пояснює: «Мова ненависті, найчастіше пряма й агресивна, іноді за певних умов буває однаково небезпечною, навіть коли вона не є прямою. Наведу два приклади: коли кажуть, що Косово найдорожче сербське слово, або що серби в Хорватії є рештками зарізаного народу, це на перший погляд може виглядати як поетична метафора, але по суті, в глибшому значенні йдеться про мову ненависті, тому що тут маємо заклик до акції, на реванш, на акцію або реакцію того чи іншого виду».

Видатний письменник Брана Црнчевич, наприклад, заявляв: «Хорвати вбивають зі сліпої ненависті, а серби – лише з розпачу. Хто вбиває з розпачу – це справа між ним і Богом. Хто вбиває з ненависті – це диявольська справа».

На сербському телебаченні не раз показували полонених хорватських солдатів, які зізнавалися в скоєнні жахливих злочинів. Звичайно, глядачі не бачили, що разом з камерами на полонених були спрямовані дула автоматів, що бідолахи говорили те, до чого їх змушували.

Ненависть у мережі інтернету

Ще в час війни режим Мілошевича, зокрема ультранаціоналісти, провадили жорстоку кампанію проти сербської опозиції. Застосовували той самий метод: «ми» й «вони». «Ми» – це влада та правляча партія. Це патріоти, які стоять на захисті національної традиції, захисники надбань героїчних предків... «Вони», тобто опозиціонери, – зрадники, запроданці, слуги ворогів народу, американські, натовські чи то німецькі найманці...

Десять років такої пропаганди залишили глибокі сліди. Покоління дітей та молоді зростало в атмосфері ненависті до інших народів, інакомислячих, до всього інакшого – релігії, мови, письма, звичаїв, навіть одягу.

Відносини між новими державами тим часом нормалізовані. Можна вільно їздити з Сербії до Хорватії, зі Словенії до Сербії, зі всіх трьох країн до Боснії і Герцеговини... У центральних ЗМІ згаданих країн немає погроз, образ чи наклепів на національному ґрунті. Однак у регіональній пресі, на концертах або місцевих святкуваннях, на спортивних змаганнях час від часу можна зустріти вкрай нетолерантні виступи колишніх бійців, політичних діячів, письменників, священиків.

Деян Попович із неурядової організації «Ініціатива молоді з прав людини» пояснює, як сьогодні звучить мова ненависті в часописі «Нова сербська політична думка».

«Автор називає албанців меншовартісним народом. Він про цю націю, про кілька мільйонів людей, каже, що немає майже нікого, хто не знає, що їхньою албанською найбільш відомою діяльністю є торгівля людьми, виробництво та організоване розповсюдження наркотиків, торгівля людськими органами, а їхніми досягненнями – кровна помста, терористичні напади...» – зазначає Деян Попович.

Найбільше таких матеріалів про албанців, іноді й про інші народи, можна прочитати в інтернеті. Адже там можна безмежно ображати, погрожувати, проклинати, лаятися й не нести за це відповідальності. Там усі залишаються анонімними, й саме тому вони не ухиляються від найгидкіших слів і тверджень. Деякі експерти кажуть, що в балканських інтернетних війнах беруть участь переважно особи, які мають комплекс меншовартості. Такі, що бояться подивитися людині в очі, але не бояться в темряві писати погрозливі графіті, або кинути камінь у віконну шибку.
  • Зображення 16x9

    Михайло Рамач

    За освітою історик. Журналіст, поет, перекладач та сценарист. Автор семи поетичних книжок, пʼяти книг есе про колишню Югославію й нинішню Сербію. Був головним редактором трьох сербських щоденних газет. Співробітник Радіо Свобода з 1998 року. В сербських ЗМІ від початку 1990-х років друкує матеріали про Україну.

Дивитись коментарі (1)

Залиште свій коментар (він буде опублікований після модерації):

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG