Ми, на Заході, не маємо стільки близьких людей
Під час зйомки фільму сталося так, що Ґульнара – старша пані, яка пережила депортацію і з якою ми записали розмову – через дві години після цього загинула в автокатастрофі. Коли це сталося, нас запросили на похорон, уже як близьких людей. До лікарні, куди потрапив її чоловік, прийшло 70 родичів. Ви можете собі уявити 70 родичів біля лікарні? Ми, на Заході, не маємо стільки близьких людей.
– Ви вже друга кінематографістка з Праги, яка зняла фільм про кримських татар. В Україні таких документальних фільмів про них майже не знімають. Чому, на Вашу думку, історія, яка так приваблює чехів та поляків, залишає байдужими українських документалістів і громадськість взагалі?
Вацлав Гавел та Яцек Куронь складали листа до тодішнього президента СРСР Михайла Горбачова на захист кримських татар
Тоді йшлося про малу групу дисидентів, які цікавилися цим питанням. Але тепер українці – і, зокрема, ті, які живуть у Криму, – мали б більше цікавитися своїм краєм.
Я, наприклад, народилася у Гданську. І я завжди почувалася трохи «чужинкою» в цьому культурному оточенні, бо Гданськ перед війною був німецьким містом. Але я намагаюся більше дізнатися про німецьку культуру, про тих німців, які, наприклад, жили у моєму будинку.
– Чи Ви б пустили до хати такого німця, який би прийшов і сказав, що це його дім?
Колись, коли їм ще не дозволяли повернутися до Криму, вони приїхали до Бахчисарая у відпустку і знайшли там свій дім
Там до фільму ще не увійшла одна історія на цю ж тему. Чоловік цієї пані Ґульнари нам розповів, що колись, коли їм ще не дозволяли повернутися до Криму, вони приїхали до Бахчисарая у відпустку і знайшли там свій дім.
Українка, яка в ньому жила, не лише впустила їх до хати, вона сказала: «Знаєте, я вам тут під рогожкою залишу ключ. А ви, коли хочете, приїжджайте і живіть тут». Вони не могли в це повірити і казали, що це було надзвичайно: «Ми їздили у відпустку до свого власного будинку!»