(Рубрика «Точка зору»)
2014 рік може стати вирішальним не тільки для історичної долі України, але і для Росії. Чотирнадцятирічне перебування Володимира Путіна біля керма Російської Федерації, схоже, зовсім атрофувало у президента сприйняття реальності. Адже він дуже часто веде себе на міжнародній арені так, ніби перед ним не лідери суверенних держав, а губернатори Тамбовської чи Калузької області.
Україна не стала винятком із цього правила. Путіну, який не здатен сприймати Україну, як суверенну і незалежну державу, найбільше імпонує політична позиція «а-ля Янукович», за якої українській лідер повсякчас має демонструвати свою готовність слухняно йти на поступки Москві.
Видворення з України маріонетки Кремля – Януковича і безпосереднє втягування Росії в українські справи викликають підозру в тому, чи усвідомлює взагалі російській лідер, що він робить? Адже час нафтової і газової ренти Росії може дуже швидко закінчитися, і тоді Путін, як і герой відомої російської казки, опиниться біля розбитого корита.
Путін не бажає враховувати уроки недавньої історії
Геополітична наполеонистість Володимира Путіна підказує йому, що не підкоривши Україну, ситуацію в Росії під контролем йому не втримати. Однак, граючись у «великий» СССР він не враховує одного важливого фактору: не дивлячись на часто угодовську позицію Європи щодо агресії Москви до сусідніх країн, він, за неприкритої агресії Росії відносно України, може стати парією у вищому ешелоні міжнародної політики.
Можна зробити припущення, що безмежна влада над Росією ввергла Путіна у важкий політичний «наркотичний стан», який так йому подобається, що відмовитися від нього він уже не здатен.
Для нього немає значення, де він буде доводити Сполученим Штатам свої геостратегічні «переваги»: у Сирії, Україні чи ще деінде.
Головне продемонструвати країнам-паріям на кшталт Ірану і Венесуели, що у світі ще залишився «безкомпромісний борець» із американським впливом, який всіма силами захищає своє «право» втручатися в перебіг подій у державах, які Москва вже порахувала своїми васалами.
При цьому Путін чомусь не бажає враховувати уроки зовсім недавньої історії. СССР в часи пізнього Брежнєва також намагався видавати себе за наддержаву, яка диктує свої правила світовій спільноті.
І при цьому було неважливо, що більшість населення живе дуже бідно, бо головне для тодішніх кремлівських старців було періодично створювати геополітичні збурення, втручатися у справи суверенних держав Чехословаччини і Польщі. Та, недовго думаючи, вводити свої війська до сусіднього Афганістану.
У 2014 році подібним Афганістаном для Росії може стати Україна. І тут напрошується аналогія порівняння СССР 1979 року і Росії 2014-го. Але виглядає, що путіністів нічого не навчили уроки Єврореволюції в Україні.
Тому виникає питання: чи не готує Путін Росію до долі СССР, втягуючи її у військову кампанію проти України?
У Росії немає ресурсів для підкорення України
Адже об’єктивно у Росії немає військових і фінансових ресурсів, щоб швидко і оперативно провести операцію з підкорення території України.
Путінський режим, який і без того фінансово виснажила недавня зимова Олімпіада у Сочі, котрий добре якщо має на західному напрямку одну боєздатну дивізію, на повному серйозі намагається відірвати від України Крим.
Забуваючи про те, що в Криму окрім 58,5% етнічних росіян, на сьогодні проживають і 24,4% українців та 12,1% корінного кримськотатарського населення, котрі рішуче налаштовані проти путінського режиму і підтримують нову владу України.
А також не враховуючи того, що агресія російського режиму згуртувала увесь 45-мільйонний народ України, і в усіх областях до військкоматів стоять черги патріотів, більшість із яких мають військовий або й бойовий досвід.
Не врахував Путін і того, що українська армія, хоча й сильно ослаблена «реформами» колишнього українського диктатора Януковича, але цілком дієздатна для виконання оборонної діяльності. Що яскраво підтвердило кримське протистояння з російськими військовиками останніх днів.
Можливо, що Володимир Путін так зневажливо ставиться до українців, що забув уроки Майдану, ОУН-УПА, битви під Конотопом і сотні інших поразок від війська Запорізького?
І якщо гіпотетично припустити, що Росії вдасться реалізувати ідею окупації Кримського півострова та поставити свій маріонетковий уряд у Сімферополі, це ще зовсім не означатиме, що їй вдасться остаточно встановити свою владу над Кримом.
Якщо Москва наважиться піти по цьому шляху до кінця і окупує цю українську територію, то вона рано чи пізно опиниться в міжнародній ізоляції.
Адже Росія була серед тих країн, котрі після відмови України від ядерної зброї, гарантували їй її територіальну цілісність і незалежність.
Таким чином, Путін опиняється відразу ж між двох вогнів. Організованого спротиву з боку кримських татар і українського ополчення, яке, в разі загострення ситуації, прийде на допомогу українцям, котрі опинилися у російській пастці.
Адже було б наївно сподіватися, що українці так просто готові погодитися з відторгненням від України визнаної міжнародним співтовариством її території.
Але чи не найгіршим для президента Росії варіантом є те, що він буде змушений задіяти в українському Криму ті сили, котрі були йому необхідні для силового контролю над росіянами.
Цим він оголює не лише свій «антидемократичний фронт» у Росії, а й зменшуватиме свій контроль над бунтівним Кавказом та Чечнею зокрема.
Адже Чечня зовсім не забула свого героя генерала Дудаєва, і при першій же сприятливій ситуації чеченський народ знову підніметься на боротьбу з російськими окупантами. А чи зможе Путін одночасно протидіяти повстанню в Чечні і намагатися підкорити собі Крим?
Україна має зробити декілька важливих кроків
Водночас, на Росію у разі окупації цієї української території можуть чекати міжнародні санкції. Але це може стати лише початком. Оскільки сьогодні дуже неважко позбавити Москву надприбутків від продажу енергоносіїв.
Можна сказати, що «тиха» окупація Росією Криму дуже схожа на «промацування» Путіним української і міжнародної спільноти.
Путін не може не розуміти, які потенційно великі ризики для Росії і для нього особисто несе Кримська кампанія.
Але він готовий підпалити вогнище громадянської війни у центрі Європи, аби лишень задовольнити свої гіпертрофовані гегемоністичні амбіції.
Нова українська влада наразі вже вжила цілу низку правильних ініціатив, як в Україні, так і на міжнародній арені.
Проте видається, що новий український уряд за надскладної ситуації в Україні мав би зробити ще декілька важливих кроків.
Перший: звернутися до Ради безпеки ООН і керівництва оборонного блоку НАТО з проханням розгорнути на Кримському півострові та по периметру українсько-російського кордону миротворчий контингент, щоб унеможливити проникнення російських військових на територію України і заблокувати саму можливість подальшої ескалації агресії.
Другий: звернутися до Сполучених Штатів, країн Євросоюзу та керівництва оборонного блоку НАТО з проханням надати всебічну допомогу у розбудові, переоснащенні та навчанні української армії – основи безпеки України.
Третій: звернутися до Сполучених Штатів, країн Євросоюзу та керівництва оборонного блоку НАТО з проханням надання всебічної допомоги у розбудові, переоснащенні та навчанні українських силових відомств – МВС та СБУ, без зміни в яких неможливі позитивні зміни в Україні.
Четвертий: звернутися до Сполучених Штатів, країн Євросоюзу з проханням надання всебічної допомоги у відновленні та розбудові економіки та інфраструктури України – реалізації своєрідного «плану Маршала» для України.
П’ятий: звернутися до Сполучених Штатів, країн Євросоюзу та керівництва оборонного блоку НАТО з проханням надання всебічної допомоги у щонайшвидшому вступі України до Європейського союзу та оборонного блоку НАТО, що надасть гарантії безпеки не лише Україні, а й континенту в цілому.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
