Доступність посилання

ТОП новини

Тетяна Крутій: «До поранених ми заходили у палати, налаштовуючись на позитив»


Київ – Революція гідності, а по тому військова агресії Росії проти України об’єднали багатьох людей, які поставили за мету підтримати Україну. Ці люди представляють різні куточки України чи й різні держави, різні релігійні та національні громади, різні соціальні прошарки. Про волонтерське братерство, чи то сестринство, у розмові з Радіо Свобода розповідає Тетяна Крутій, яка допомагає Ірпінському військовому госпіталю.

Були тривожні відчуття, тому що хоч Київ і жив звичним мирним життям, але на вулицях можна було бачити чоловіків у військовій формі, повідомлення зі сходу не могли не тривожити

– Влітку 2014 року я переїхала з Одеси, де я народилась і де мешкає моя родина, до Києва. Тоді були тривожні відчуття, тому що хоч Київ і жив звичним мирним життям, але на вулицях можна було бачити чоловіків у військовій формі, повідомлення зі сходу не могли не тривожити. Фактично щодня інформували про поранених і загиблих. І мені хотілось якось допомогти, тож я пішла до Центрального військового шпиталю – але з’ясувалось, що там уже були свої волонтерські групи. Там були потрібні або люди з медичною освітою, або власники автомобілів, на яких на передову можна було доправляти медичну (гуманітарну) допомогу. Натомість мені порадили звернутись до волонтерів, котрі опікувались військовим шпиталем в Ірпені, поблизу Києва.

– І які Ваші перші враження від волонтерської праці?

Були у мене і певні страхи: як так, я допомагаю людям, які були поранені, не дай Боже, щось не те або неправильно зроблю

– Якраз в Ірпені не вистачало, сказати б, «вільних рук», і я поїхала туди, знайшла волонтерський пункт, і тамтешні дівчата-волонтери зразу мене залучили до своєї праці. Наталка Хіцова (координатор волонтерського центру в Ірпені) зразу «навантажила»: я розбирала мішки з речами. І моє перше враження – не думала, що це не так просто, сортувати речі. Хоча зараз я вже погано пригадую ті перші дні і тижні. Але пам’ять підказує, що були у мене і певні страхи: як так, я допомагаю людям, які були поранені, не дай Боже, щось не те або неправильно зроблю. Але все обійшлось, у нас хороша команда склалась.

– А чи якісь страхи виникали при спілкуванні з пораненими?

– До хлопців у палати ми заходили, налаштовуючись на позитив. В Ірпені, на відміну від Києва, не було аж так багато важкопоранених, чи з складними ушкодженнями і контузіями, але теж вистачало складних випадків. Пригадую, як побачила, що поранений вбраний у светр з діркою – дивлюся на того бійця та на його светр і розумію, що то хлопець був поранений і куля дірку лишила у светрі. І він так і ходить.

Окрім розбору і передачі пацієнтам госпіталю, пошуку необхідних медикаментів, чим ще займались волонтери?

Ми ж і культурні програми для хлопців готували, і прикрашали їхні палати, дуже їх і нас тішили чудові дитячі малюнки

– Справ було багато, бо ми ж і культурні програми для хлопців готували, і прикрашали їхні палати, дуже їх і нас тішили чудові дитячі малюнки. Ми навіть вітали солдатів з Днем захисника України.

А одна з останніх на сьогодні акцій – відкриття виставки живопису, картини намалювали учасники бойових дій. Ці роботи були створені і зібрані взимку 2016–2017 років та весною цього року у відділенні психологічної реабілітації.

– Якщо порівнювати ситуацію, що була із забезпеченням поранених на початку воєнних дій і нині, то що змінилось і чи змінилось, на Вашу думку як волонтера?

Ми просимо людей привозити фрукти – у сезон достигання фруктів; взимку звертаємося з проханням привезти пораненим домашні варення чи джеми

– З того, що ми, волонтери, бачимо, – забезпечення української армії поліпшилось, медична складова також нормальна. З харчуванням, принаймні в Ірпінському шпиталі, проблем у цілому нема: хлопців тричі на день годують, нормальні порції. Але – це так звана «казенна їжа», тож ми «балуємо» хлопців домашніми смаколиками, що їх приносять звичайні люди. Ми просимо людей привозити фрукти – у сезон достигання фруктів; взимку звертаємося з проханням привезти пораненим домашні варення чи джеми. Знаю, що іноді власники закладів харчування, ресторатори привозять хлопцям щось смачне.

– А як відбувається комунікація з оцими небайдужими українцями?

– Як і в більшості волонтерських груп – через соціальні мережі, ми маємо свою сторінку у мережі Facebook.

Іноді виникали потреби у конкретного пораненого і ми просили надати конкретну підтримку цьому конкретному бійцю

Ми писали пости з проханням привозити домашні смаколики, речі, а іноді виникали потреби у конкретного пораненого і ми просили надати конкретну підтримку цьому конкретному бійцю. Наприклад, серед бійців є такі, в кого, як то кажуть. «нестандартні габарити» – дуже високий зріст або «богатирський» розмір взуття. І ми у таких випадках просимо людей придбати і привезти одяг або кросівки відповідних розмірів. Гроші ми не брали, просили людей привозити чи передавати конкретні речі, їжу, фрукти, питну воду тощо. З часом у нашій команді ми розподілили обов’язки і напрямки: хтось дізнавався про потреби по медицині, дехто опікувався речовим забезпеченням, хтось «обирав меню». Це виявилось більш ефективно, і за цим принципом ірпінська команда працює дотепер.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG