Доступність посилання

ТОП новини
21 Жовтень 2018, Київ 00:25

Олег Сенцов. Камінь, об який спіткнеться Путін


Олег Сенцов

(Рубрика «Точка зору»)

Денис Мацола

«Ми маємо стати тим каменем, об який Путін спіткнеться в Криму», ‒ сказав якось Олег Сенцов на одному з зібрань проукраїнського руху в Сімферополі. Тоді вже всім було зрозуміло, що цю битву ми програли. Всім, окрім нього. Сенцов по черзі питав у кожного, що робити далі, й кожен раз залишався незадоволений відповіддю. Він не бачив в очах активістів рішучості йти до кінця. А ми думали, що він упевнений у тому, що тут, в окупації, звичайна людина здатна зламати величезну державну машину, з тієї причини, що до Криму він приїхав просто з переможного Майдану. Як ми бачимо за його голодуванням, він зберіг цю віру досі.

Будьмо чесні самі з собою: моментальне звільнення всіх українських політв’язнів ‒ максимально маловиконувана вимога з можливих. Якщо не знати Сенцова, таку постановку питання можна було б списати на принцип китайської дипломатії: «проси більше, отримаєш менше». Але він не з тих, хто готовий іти на поступки та змінювати раніше публічно задекларовані цілі. Ті, хто знають його набагато ближче, ніж я, запевняють, що навіть у разі згоди Кремля на його обмін він відмовиться писати Путіну прохання про помилування. Адже ні суду над собою, ні вироку він не визнає. Так що, якщо він сказав, що зупиниться, тільки коли звільнять усіх, окрім нього, ‒ значить, так і буде.

Одночасне звільнення всіх українських політзеків важко уявити з багатьох причин. Тому що Кремль зазвичай не йде на поступки під прямим тиском. Бо зазвичай Росія не дуже хвилюється про свій міжнародний імідж. Тому що смерті або страждання окремих людей, за інших рівних умов, не є для неї достатнім подразником. Тому що видача Україні кримчан, яких кремлівська влада вважає російськими громадянами, побічно посилює тезу про український статус Криму, на що вони не підуть. Зрештою, тому що одночасне звільнення шістдесяти з гаком ув’язнених стало б надто гучною медійною поразкою Кремля.

Павло Казарін: Битва Олега Сенцова (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:00:57 0:00

Можливо, Сенцов ‒ ідеаліст, але він точно не дурень і все це чудово розуміє. Так чого ж він хоче домогтися?​

Відповідь на це питання упродовж усього свого ув’язнення давав сам Олег. У розмові з Ксенією Собчак, окрім усього іншого, він сказав: «Мене не цікавить обмін, я ухвалив рішення, довго його обмірковував. Я ‒ та людина, яка йде до кінця… Не треба переламувати, не хвилюйтеся. Я ‒ людина доросла. Я все вирішив». Раніше в розмові з рідними він признався: «Мені залишилося сидіти 16 років. Який сенс витрачати ці 16 років ось так? Якщо я помру під час чемпіонату, я хоча б допоможу іншим». У серпні 2016 року сестра Сенцова опублікувала його відкритий лист: «Не треба нас витягати за будь-яку ціну ‒ перемога від цього не наблизиться. Використовувати нас як зброю проти ворога ‒ так. Знайте, що ми не слабке ваше місце. Якщо нам судилося стати цвяхами в кришці труни тирана, то я хотів би бути таким цвяхом. Просто знайте, що цей цвях не зігнеться».

Олег затято відмовляється вважати себе жертвою. Він вважає себе солдатом

Не звільнення, а перемога. Не слабке місце, а зброя проти ворога. Не обмін і свобода, а камінь, об який спіткнеться Путін. Цвях у кришці труни тирана.

Олег затято відмовляється вважати себе жертвою. Він вважає себе солдатом. Він не в полоні. Він на лінії фронту. Він не вибув із лав. Він на передовій. Він не заручник, він диверсант у тилу ворога. Це не вони закрили його. Це їх закрили разом із ним. Свобода йому не потрібна, адже головну для нього свободу ‒ свободу воювати за свою країну ‒ у нього так і не змогли забрати.

Як представник тієї рідкісної породи людей, у яких вкрай вольовий характер поєднується з надособистісною, вищою системою цінностей, він відмовляє в праві демобілізації з війни не тільки собі. І зовсім не дарма в своєму відкритому листі, в частині про «не витягати за будь-яку ціну», але «використовувати як зброю проти ворога», він говорить не «я», а «ми». Не «мене», а «нас». Він знаходить у собі сили боротися, жертвувати, бути солдатом у надтяжких умовах. Так чому ж до всіх інших він має ставитися більш поблажливо?

Сенцов не дурень. Він знає, які малі шанси на виконання його вимог. Він не схильний до емоційних імпульсів. Його голодування ‒ не афект зневіреного в’язня, який божеволіє в катівнях «Білого ведмедя», який рветься на волю. Готуючи організм півтора місяця, планомірно знижуючи обсяг споживаної їжі, розрахувавши початок голодування так, щоб організм витримав до відкриття чемпіонату світу з футболу, Сенцов поставив собі одну мету ‒ загинути під час чемпіонату. Загинути так, щоб це завдало максимальної іміджевої шкоди путінській Росії. Стати ‒ нарівні зі справою Скрипаля, втручанням в американські вибори та збитим «Боїнгом» MH17 ‒ ще однією міною уповільненої дії під фундаментом путінської державності.

Як би це дивно не звучало, але з його перспективи, перспективи того, хто «все вирішив», це голодування не має варіантів поразки. Якщо Росія все-таки звільнить усіх, прогнувшись під прямим тиском, це стане важким ударом по авторитету Путіна всередині владного класу й доведе світові, що з ним можна й потрібно говорити з позиції сили. Якщо ж він ‒ всесвітньо відомий політв’язень і режисер, на підтримку якого виступало безліч зірок Голлівуду, діячів культури в усьому світі, ‒ через жорстокість і байдужість Путіна загине під час російського чемпіонату світу з футболу, це може стати як мінімум другим «Боїнгом» або справою Скрипаля ‒ каталізатором, що приведе до нових санкцій і ще більшого погіршення відносин зі світом. І вже точно це приверне увагу до долі інших українських в’язнів.

Ціною свого життя Сенцов хоче купити нам ще один маленький крок на шляху до глобальної перемоги. Точно як це роблять солдати на фронті.

Ціною свого життя Сенцов хоче купити нам ще один маленький крок на шляху до глобальної перемоги. Як це роблять солдати на фронті

Можна нескінченно оцінювати, накладаючи різні етичні системи на вчинки та логіку Олега Сенцова. Залежно від вибраного шаблону, висновки будуть діаметрально протилежними. В нашій європейській традиції, що тягнеться з античних часів, такий стереотип поведінки називається героїчним. Однак йому, думаю, це все вже давно не цікаво.

Тоді, 2014-го, після анексії, коли він говорив нам про камінь, об який має спіткнутися Путін, від нього віяло залізною рішучістю абсолютно впевненої у своїй правоті людини. Віяло рішучістю тому, що вже тоді він твердо вирішив, нехай навіть сам цього не розуміючи, те, про що скаже набагато пізніше: «Я піду до кінця». Це його рішення, і нам на нього не вплинути.

Нам залишається тільки запитати себе: а яке ж наше? Чи згодні ми на «перемогу» ціною його життя? Чи готові жити й бачити, як він і Саша Кольченко, який приєднався до нього, повільно вбивають себе заради можливості наблизити смерть путінської системи? Чи зможемо ми побачити в політичних ув’язнених не жертв режиму, а солдатів на передовій? І якщо раптом ми відповімо на це питання негативно, то потрібно не зволікати й почати вносити свій внесок у кампанію за звільнення Сенцова, не озираючись на те, чого хоче він сам.

Денис Мацола – кримчанин, політолог, соціальний активіст, вимушений переселенець

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал – на сайті Крим.Реалії

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG