A link to this page that works in regions where our site is blocked.
«Кіборг» Олександр Терещенко
19–20 січня Україна вшановує оборонців Донецького аеропорту, яких супротивники назвали «кіборгами» за незламність і мужність. Олександр Терещенко захищав Донецький аеропорт у жовтні 2014 року у складі 79-ї аеромобільної бригади, втратив обидві руки. Нині працює в Академії патрульної поліції, проводить для курсантів уроки патріотичного виховання. У розмові з Радіо Свобода Терещенко розповідає про Майдан, війну і підготовку копів (патрульних поліцейських).
– Я тривалий час жив у Миколаєві, під час Революції гідності ходив на народне віче. Коли почались на київському Майдані драматичні події, я стежив за ними на телебаченні, переживав сильно. Але, мабуть, не вистачило духу і сміливості – сісти в машину, як це зробили мої друзі, і їхати до Києва. Пізніше, коли вже Майдан переміг, я був у Києві і пройшов по вулиці Героїв Небесної сотні, дивився на їхні портрети. Там же багато молодих хлопців, такого віку, як мій син! І я подумав, що якщо не піду боронити Україну, то перестану себе поважати. Бо гинуть діти, а я вже пожив, маю своїх дітей.
– То з чого почалась для вас війна?
Війна для мене почалась, як і для цілої України, з початку окупації Криму
– Війна для мене почалась, як і для цілої України, з початку окупації Криму. Мені виповнилось 47 років, строкову службу я проходив ще у часи СРСР у будівельних військах. У квітні 2014 року я пішов до військкомату, там порадили «почекати ще трошки», зважаючи на мій вік і військову спеціалізацію. За якийсь час мені зателефонували звідти і запитали: «Ви не проти, якщо ми вас включимо у роту охорони військкомату на випадок, якщо воєнні дії дійдуть до Миколаєва?». Я погодився. Мене у роту включили і «прописали» якусь спеціальність. А 30 липня мені подзвонили і кажуть: «Ви в армію просились? Ну давайте, ми вже вас кудись відправимо».
– «Кудись» – це куди?
– «Кудись» – це у 28-му механізовану бригаду, я був мобілізований туди у другий батальйон і проходив там бойове злагодження, на військовому полігоні «Широкий лан». Там був три тижні, а на четвертий там бійців почали питати, чи є охочі вирушити назавтра у зону АТО. Я разом з іншими відповів «так». І так трапилось, що нашу групу відправили на докомплектацію 79-ї аеромобільної бригади. У складі цієї бригади і воював, з нею пізніше зайшов у Донецький аеропорт.
Захисник Донецького аеропорту Олександр Терещенко, 2014 рік
– Як це відбувалось?
– Трошки «відмотаю назад» цю історію: 28 вересня після бойового рейду нам дали тижневу відпустку додому, у Миколаїв. Уже в дорозі ми з побратимами дізнались, що коли наша 79-а бригада змінювала в Донецькому аеропорту Третій полк спецназу, два БТР-и були розстріляні впритул, і загинули наші хлопці. Після відпустки, коли ми повернулись на передову і нас запитали, хто хоче змінювати перший батальйон нашої бригади, я зголосився. Так ми з побратимами зайшли у ДАП, нашою групою командувавЄвген Жуков, позивний «Маршал».
– Хто з вами воював у Донецькому аеропорту і як довго ви там були?
– Знаєте, там була «збірна солянка»: бійці 79-ї, 93-ї, 95-ї бригад, хлопці з Добровольчого українського корпусу («Правий сектор»). Я особисто був там упродовж тижня, ми десь 7–8 жовтня зайшли, а 15 жовтня я був поранений. Мене поранили у день, коли відбувалась чергова ротація: прийшли БТР-и, висадили зміну, щоб наступного дня виїжджати. А під час приходу нашого конвою почався обстріл, невеличкий штурм, і я був поранений.
– Що закарбувалось у пам’яті, окрім боїв та обстрілів?
– Запам’яталась сама будівля Донецького аеропорту, мій товариш із Миколаєва (один із двох, кому я повідомив, що буду у ДАП-і) мене запевнив: «Там крута споруда, там такі підвали у новому терміналі, що здатні витримати ядерний удар». Ну я собі і подумав, що там міцна будівля має бути, з посиленими стінами – а насправді аеропорт нагадував супермаркет, лише з колонами. Моя позиція «Хвіртка» була біля переходу у старий термінал, як барикаду ми використали перевернутий візок для багажу, двері і якийсь стіл на кшталт письмового.
Неможливо забути бої та обстріли, що точилися в аеропорту
Звісно, що неможливо забути і самі бої та обстріли, адже у мене реального бойового досвіду до 2014 року не було і під серйозні обстріли я не потрапляв. Тож коли у закритому приміщенні аеропорту падала міна 120-го калібру, луна йшла така, ніби це атомна бомба розірвалась.
– Чи знаєте ви, хто стояв проти вас на Донбасі, включно з Донецьким аеропортом?
– Точно не шахтарі і не трактористи. Якраз коли наша група заступила на ротацію, то була інформація, що у Донецьку висадились кадировці. І ми часто чули «Аллах акбар» з ворожого боку. І взагалі, ми – дорослі люди і розуміємо, що сісти керувати танком або корегувати вогонь пересічна людина не може.
– А як ви потрапили в Академію патрульної поліції?
– Після поранення й ампутації я тривалий час лікувався, проходив протезування і реабілітацію. Із 2015 року займався громадською діяльністю у ветеранській організації у Миколаєві. У травні 2017 року я відвідав США, був номінований на цю поїздку за програмою «Відкритий світ»: побачив, як у Сполучених Штатах працюють із ветеранами, яку державну допомогу вони отримують тощо.
«Кіборг» Олександр Терещенко під час візиту у США, 2017 рік
А наприкінці 2017 року мені несподівано зателефонував мій колишній командир «Маршал», який уже працював у поліції (очолює Департамент патрульної поліції Національної поліції України – ред.), і запропонував працювати в щойно створеній Академії патрульної поліції. «Маршал» сказав, що людина з моїм досвідом може мотивувати молодь. Дав час подумати, але як тільки він попрощався і ми роз’єднались, я вже знав, що прийму його пропозицію. Я сприйняв це як шанс вирватися з мого «інвалідного» стану і як можливість стати корисним суспільству.
– То які вони, майбутні патрульні поліцейські?
– Вони різні: є такі, хто пішов у поліцію, «намалювавши» «мультик» у голові: гарна форма, крута машина, зброя, все, як у бойовиках. Такі люди швидко відсіюються. Але багато тих, хто розуміє суть майбутньої професії і готовий задля неї важко працювати над собою, вчитись, проходити відбори тощо. Як ми кажемо, поліцейський – це не професія, це вибір життя. Тішить, що бачу багато світлих, палаючих очей, рішучих молодих людей, хочеться кожного з них підтримати.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Портрети оборонців Донецького аеропорту
1/10Вадим БОРСЯК, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону, захищав ДАП у жовтні 2014 року
«Практично цілодобово точилися бої... На перепочинок мали годину-дві. Спали одягнені, у бронежилетах. Починався бій – миттєво всі прокидалися і хапали зброю. Були часи, коли взагалі по кілька діб очей не змикали... Сама атмосфера в аеропорті була тяжкою і гнітючою, особливо вночі. Усе роздовбане, вітер виє, залізяччя хитається, скрипить, скрізь темінь і коли наступають ці довгоочікувані дві хвилини затишшя, то таке відчуття, ніби ти – у фільмі жахів».
A link to this page that works in regions where our site is blocked.
2/10Андрій «Еверест» ГАСЮК,двічі обороняв Донецький аеропорт у 2014-15 роках:
«Коли українська сторона робила запит на перемир’я, його ніколи не давали. Точніше, його нібито давали, але тільки-но хтось висовувався, щоб забрати поранених чи вбитих, відкривали вогонь...
Аеропорт – це був психологічний злам. Але й доказ того, що російська армія не така вже і всесильна, як завжди вважалося. До того ж, це – подвиг кожного та усіх разом».
«Дуже не сподобалося, що сепаратисти зайняли церкву, і обстрілювали нас звідти. А ми не могли стріляти по церкві. Релігійні споруди не можна займати за всіма воєнними канонами... А тут, з церкви, снайпери довго й ретельно «працювали» по нас...
Наприкінці нашої роботи дуже багато снайперів прибуло до них. Три ночі нас просто не випускали з бригади. Щільно прострілювали і шлях між старим та новим терміналом, і навіть сам вихід зі старого терміналу. І міни, до речі, теж постійно падали. Ми три доби були без води, бойові комплекти не могли поповнити».
«У їхнього танка така «забавка» була: виїжджати й «розряджатися» у вежу. Коли 40 снарядів випускали, коли менше, коли два танки виїжджали. Вони з серпня так «бавилися» й насилу завалили вежу. Можете собі уявити – у середньому по 40 снарядів кожен день. Якщо перемножити на кількість днів до 13 січня, то можна приблизно порахувати, скільки туди випустили снарядів. Під час одного з таких обстрілів просто від вібрації спрацювала розтяжка. Чия вона була, ніхто не знає».
A link to this page that works in regions where our site is blocked.
5/10Юрій СОВА, боєць 80-ї аеромобільної бригади:
«Ми розуміли, що нас або вб’ють, або евакуюють. Про полон тоді навіть мови не йшло. З часом ми зрозуміли, що допомоги вже не буде, але вирішили стояти до кінця. Хлопцям ставало гірше, за ніч у нас на руках померло п’ятеро. Вирішили, аби врятувати чотирьох, Толік «Спартанець» має йти домовлятися про «коридор» для поранених. Ми знайшли білу ганчірку, прив’язали її до палиці і він пішов. Деякі хлопці були проти, пропонували самим себе підірвати. Тарас Колодій казав, що кадирівці й так нас уб’ють. Тоді, правда, поранених хлопців стало шкода, ми за них більше хвилювалися, ніж за себе».
A link to this page that works in regions where our site is blocked.
6/10Георгій ТУРЧАК, боєць 95-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ:
«Підвал був нічий. Ми боялися, вони боялися. Там страшнувато, нічого не видно і не зрозуміло... Якщо сепаратисти заходять у підвал з їхнього боку, то нам снайпер каже, що «заходять». У них і собаки були. А у нас дірки в підлозі – й ми їх закидаємо гранатами швидко. Потім сапери спускаються у підвал, роблять зачистку, повоювали, якщо ще хтось є, знімають розтяжки «сєпарські» й наші. Після цього ставлять тільки наші розтяжки, фугаси. Потім «виходим-виходим» та підіймаємося нагору. Так постійно, 2-4 рази на добу. Вони заходять та залишають своє, потім ми заходимо, їхнє забираємо, ставимо наше».
A link to this page that works in regions where our site is blocked.
7/10Павло ВАСЄЧКІН, обороняв ДАП у грудні 2014 року як помічник гранатометника 1-ї роти 90-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади:
«В основному нас атакували люди, які кричали постійно «Алах акбар»... Всі вони були у зелених беретах. Також були «донецькі трактористи», їх просто кидали як у топку, а позаду них вже ішли ті – інші...
Пам’ятаю, вночі на четвертому посту був якийсь рух… Хтось з наших вистрелив туди і тоді почався вогонь у відповідь. Виявилося, що це і були ті російські спецпризначенці у спеціальних термокостюмах. Єдине, що їх видало – це обличчя, які з-під маски віддавали тепло».
«Аеропорт назавжди в мені, з його страхом, відчаєм, викликом артилерії на себе і загиблими друзями, які там лишилися.
16 січня мене поранило, а потім у мене на очах загинув солдат із 93-ї. Але там, у тих умовах, ти не сприймаєш це як щось реальне. Тягнеш побратима на собі до медика, хоча розумієш, що з діркою у голові не живуть. Кров на руках… А реальність тебе накриває вже тоді, коли бачиш телефон загиблого, що дзвонить. А ти розумієш, що людини нема».
A link to this page that works in regions where our site is blocked.
9/10Руслан «Рем», захищав ДАП у складі 7-го батальйону «Правого сектору»:
«Заїхавши на вежу, ми стандартно посеред білого дня вивісили прапор – хоча у цей час стріляли з «Утьоса». Загалом, на метеостанції я шість разів вішав прапор. Останнього разу, коли ми були з Ілюхою «Йожиком» та «Адіком», ми вивісили там червоно-чорний прапор. Це сепаратистів дуже роздратувало, вони почали його «гасити» – ми спостерігали за тим, як він поступово ставав дірявим. Та ми знову його вішали з криками «Слава Україні». Їх це дратувало ще більше і вони починали наступ».
«Нашим екіпажам доводилося прориватися на ДАП практично кожної ночі. Спершу було важко, бо противник вів активний вогонь із будівлі, що стояла за старим терміналом. Звідти по нас дуже щільно працював кулемет «Утьос». З боку «Спартака» виїжджала важка броньована техніка. А що таке БТР проти танка?!»
