Київ, 19 вересня 2001 - Висвітлюючи історію національних меншин, не можна не згадати про гірку долю окремих родин словацьких українців. Відомо, що чеські переселенці, які мешкали на Волині з другої половини ХІХ ст., в середині 40-х рр. ХХ ст. в основному виїхали на свою батьківщину, залишивши безлюдними свої рідні домівки і обійстя. Зокрема у ці населені пункти були переселені словаки, або як їх називало місцеве населення – “гуцули” (самі вони називали себе словацькими українцями).
Словаччина, як і багато інших держав, у роки лихоліття Другої світової війни зазнала злигоднів і нещасть. Багато сімей залишилося без даху над головою у зруйнованих і спалених селах. Тому радянським агентам з переселення подекуди не доводилося довго переконувати місцеве населення їхати у Країну Рад – точніше, у Західну Україну, в основному, на споконвічні волинські землі. На цей відчайдушний крок зважувалися не всі, але загітовані люди переважно добровільно писали заяви і з усім своїм домашнім скарбом вирушали у далеку дорогу. На Схід, до станції Дубно, вони направлялися у вагонах-товарняках, а далі їхній шлях пролягав до села Молодаво, яке було своєрідним пересильним пунктом. За прибулими приїжджали своїми підводами чехи, і відвозили їх до своїх домівок. Це могли бути і цегляні будинки, добротні господарські споруди, розкішні сади. Але колишніх господарів це вже не стримувало – вони, у свою чергу, одразу вирушали до Чехії. Декому з новоприбульців вдалося привезти з собою коней, корів, сільськогосподарський реманент і начиння. І почали улаштовувати своє господарство.
Але стати справжніми господарями на новій землі їм не судилося. Серед колоністів було оголошено масову колективізацію. Вона була неоднозначно сприйнята переселенцями. Частина селян майже під щоденним тиском змушена була вступати у колгосп. Чи не вперше більшість із них побачили таку культуру, як цукрові буряки; дехто з подивом спостерігав, як на безкінечних гектарах з ранку до темна гнули спини колгоспники, особливо, найстарші члени родини. Це була щоденна тяжка і виснажлива праця, за яку платили копійки. Життя переселенців все більше наближалося до життя українського селянина-колгоспника з виконанням “мінімуму трудоднів”, сплатою всіляких податків та позик. І окремі переселенці почали озиратися назад, дехто таємно побував у Закарпатті, ближче до рідних місць. Словацькі переселенці, сподіваючись уникнути насильства, почали поволі виїжджати, розчинятися серед населення інших місцевостей.
Словаччина, як і багато інших держав, у роки лихоліття Другої світової війни зазнала злигоднів і нещасть. Багато сімей залишилося без даху над головою у зруйнованих і спалених селах. Тому радянським агентам з переселення подекуди не доводилося довго переконувати місцеве населення їхати у Країну Рад – точніше, у Західну Україну, в основному, на споконвічні волинські землі. На цей відчайдушний крок зважувалися не всі, але загітовані люди переважно добровільно писали заяви і з усім своїм домашнім скарбом вирушали у далеку дорогу. На Схід, до станції Дубно, вони направлялися у вагонах-товарняках, а далі їхній шлях пролягав до села Молодаво, яке було своєрідним пересильним пунктом. За прибулими приїжджали своїми підводами чехи, і відвозили їх до своїх домівок. Це могли бути і цегляні будинки, добротні господарські споруди, розкішні сади. Але колишніх господарів це вже не стримувало – вони, у свою чергу, одразу вирушали до Чехії. Декому з новоприбульців вдалося привезти з собою коней, корів, сільськогосподарський реманент і начиння. І почали улаштовувати своє господарство.
Але стати справжніми господарями на новій землі їм не судилося. Серед колоністів було оголошено масову колективізацію. Вона була неоднозначно сприйнята переселенцями. Частина селян майже під щоденним тиском змушена була вступати у колгосп. Чи не вперше більшість із них побачили таку культуру, як цукрові буряки; дехто з подивом спостерігав, як на безкінечних гектарах з ранку до темна гнули спини колгоспники, особливо, найстарші члени родини. Це була щоденна тяжка і виснажлива праця, за яку платили копійки. Життя переселенців все більше наближалося до життя українського селянина-колгоспника з виконанням “мінімуму трудоднів”, сплатою всіляких податків та позик. І окремі переселенці почали озиратися назад, дехто таємно побував у Закарпатті, ближче до рідних місць. Словацькі переселенці, сподіваючись уникнути насильства, почали поволі виїжджати, розчинятися серед населення інших місцевостей.
