Київ, 12 грудня 2001 - Учора Верховна Рада на Дні уряду заслухала інформацію міністра фінансів Ігоря Мітюкова про виконання Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” та постанови парламенту “Про боргові зобов’язання держави перед громадянами України, яким відновлено грошові заощадження, поміщенні в період до 2 січня 1992 року в установах Ощадбанку” від 1 червня 2000 року. Як виникла ця проблема і як влада намагалася її розв‘язати?
В Радянському Союзі існувало кілька леґальних засобів зберегти свої заощадження: тримати їх на рахунку в Ощадбанку, купувати цінні державні папери чи страхувати своє життя і ховати гроші до панчохи. Можна було ще купити золоті прикраси, але задля цього доводилося буквально днювати і ночувати під ювелірними магазинами, бо золоті вироби в останні роки радянської влади перетворилися на дефіцит. Нелеґальним і суворо переслідуваним державою засобом була купівля західної валюти. В результаті після розвалу Радянського Союзу та бурхливої гіперінфляційної хвилі першої половини 90-х років у програші виявилися виключно законослухняні громадяни. І гроші на рахунках Ощадбанку, і заховані у панчоху трудові рублі перетворилися на мотлох.
Коли головна інфляційна хвиля спала, Верховна Рада України вирішила подбати про збіднілий люд й ухвалила Закон “Про державні ґарантії відновлення заощаджень громадян України”. З 1997 року до Державного бюджету почали закладатися певні суми на відшкодування знецінених заощаджень. Проте, оскільки вільних коштів було обмаль, влада вирішила найперше повернути гроші громадянам, котрі досягли 80-літнього віку. І повертає досі.
За всі роки незалежності України не було, мабуть, більш цинічної акції з боку влади, ніж демонстративна турбота про повернення заощаджень громадян. Цинізм закладений у саме формулювання закону – підлягають поверненню тільки ті гроші, які були накопичені за радянський період. Варто нагадати, що на початку 1992 року президент Леонід Кравчук виступив по телебаченню із закликом до громадян незалежної України: кладіть сміливо гроші до Ощадбанку, держава ґарантує, що з ними все буде О‘К! Наївний люд повірив демократично обраному президентові. 40 мільярдів рублів принесли громадяни до ощадних кас. Але про повернення цих заощаджень, втрата яких цілком на совісті української влади, ніхто не веде мови. А що означає теза про повернення грошей (“поки що”, “до кращих часів”) тільки тим, кому виповнилося 80? За середньої тривалості життя в Україні у 63 роки шансів дожити до повернення твоїх коштів державою практично немає. Ба більше: із закладених до державного бюджету впродовж 1997-2001 років для повернення заощаджень 900 мільйонів гривень реально виплачено менше половини. Це при тому, що завжди знаходяться гроші на додаткове фінансування, скажімо, президентської адміністрації. А на додачу – затверджений Верховною Радою Держбюджет має статус закону. Але якщо хтось украде 1 гривню, то він стає карним злочинцем, а якщо кабмін краде у 80-літніх пенсіонерів півмільярда гривень – за це ніхто не несе відповідальність. Так само, як і за штучно спровоковану гіперінфляцію, яка знецінила людські заощадження.
В Радянському Союзі існувало кілька леґальних засобів зберегти свої заощадження: тримати їх на рахунку в Ощадбанку, купувати цінні державні папери чи страхувати своє життя і ховати гроші до панчохи. Можна було ще купити золоті прикраси, але задля цього доводилося буквально днювати і ночувати під ювелірними магазинами, бо золоті вироби в останні роки радянської влади перетворилися на дефіцит. Нелеґальним і суворо переслідуваним державою засобом була купівля західної валюти. В результаті після розвалу Радянського Союзу та бурхливої гіперінфляційної хвилі першої половини 90-х років у програші виявилися виключно законослухняні громадяни. І гроші на рахунках Ощадбанку, і заховані у панчоху трудові рублі перетворилися на мотлох.
Коли головна інфляційна хвиля спала, Верховна Рада України вирішила подбати про збіднілий люд й ухвалила Закон “Про державні ґарантії відновлення заощаджень громадян України”. З 1997 року до Державного бюджету почали закладатися певні суми на відшкодування знецінених заощаджень. Проте, оскільки вільних коштів було обмаль, влада вирішила найперше повернути гроші громадянам, котрі досягли 80-літнього віку. І повертає досі.
За всі роки незалежності України не було, мабуть, більш цинічної акції з боку влади, ніж демонстративна турбота про повернення заощаджень громадян. Цинізм закладений у саме формулювання закону – підлягають поверненню тільки ті гроші, які були накопичені за радянський період. Варто нагадати, що на початку 1992 року президент Леонід Кравчук виступив по телебаченню із закликом до громадян незалежної України: кладіть сміливо гроші до Ощадбанку, держава ґарантує, що з ними все буде О‘К! Наївний люд повірив демократично обраному президентові. 40 мільярдів рублів принесли громадяни до ощадних кас. Але про повернення цих заощаджень, втрата яких цілком на совісті української влади, ніхто не веде мови. А що означає теза про повернення грошей (“поки що”, “до кращих часів”) тільки тим, кому виповнилося 80? За середньої тривалості життя в Україні у 63 роки шансів дожити до повернення твоїх коштів державою практично немає. Ба більше: із закладених до державного бюджету впродовж 1997-2001 років для повернення заощаджень 900 мільйонів гривень реально виплачено менше половини. Це при тому, що завжди знаходяться гроші на додаткове фінансування, скажімо, президентської адміністрації. А на додачу – затверджений Верховною Радою Держбюджет має статус закону. Але якщо хтось украде 1 гривню, то він стає карним злочинцем, а якщо кабмін краде у 80-літніх пенсіонерів півмільярда гривень – за це ніхто не несе відповідальність. Так само, як і за штучно спровоковану гіперінфляцію, яка знецінила людські заощадження.
