Київ, 24 травня 2002 -
Олекса Боярко:
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні у випуску “Літописець сучасних Грузії й України”, “Наруга над прапором: злочин і кара”, “Українська діаспора відповідає президенту”.
Днями громадськість Києва відзначила 60-річчя поета, актора й режисера Гурама Петріашвілі. На авторському вечорі грузинського, а тепер уже й українського митця побувала Богдана Костюк:
Гурам Петріашвілі мешкає в Україні уже 10 років: за цей час його творчий доробок нараховує кілька десятків документальних фільмів про Україну, кілька сотень статей про діячів української й грузинської культури та про стосунки між двома народами, а також – понад шістсот поетичних творів грузинською мовою. Мабуть, саме тому відомий український громадський діяч Микола Горбаль назвав Гурама Петріашвілі патріотом і літописцем сучасних України й Грузії.
Гурам Петріашвілі – людина, яку шанує грузинська діаспора та українська громадськість. Він є членом Спілки письменників України, членом правління Історичного клубу “Холодний Яр”; викладає грузинську мову у Київському національному університеті імені Шевченка. Наскільки важко, чи наскільки легко живеться й працюється Гурамові Петріашвілі в Україні, він сам каже:
“Як тільки я приїхав слюди, я сам собі дав завдання. У Грузії я був просто грузином, тут я грузин серед українців, і як треба тут жити, щоб створити гарне враження про Грузію. Я думаю, що це завдання я виконав добре, бо тут у мене дуже багато друзів”.
Олекса Боярко:
А на Вінниччині збираються відзначати 350-річчя битви під Батогом. Розповідає Валерій Лазаренко:
Подоляни ті інші гості з різних куточків України відзначатимуть пам’ятну дату. Минає 350 років від битви під Батогом. З точки зору воєнного мистецтва, дехто з титулованих істориків порівнює цю битву з перемогою таких полководців, як Олександр Македонський та Наполеон. Чи не перебільшення? Звернемось до певних історичних джерел. У польський документах указано, що у битві втрачено 15 тисяч польських вояків. Однак самі шляхтичі, очевидці подій, які писали за власним бажанням, тоді пережили шок.
Наприклад, Длуженський і Гачинський стверджували “про жахливий нечуваний розгром наших військ”. Найбільш розлого про це розповідається в літописі Самійла Величка. Козацький історіограф тоді детально переповідав, що Хмельницький, маючи зібране козацьке військо, розголосив серед народу, що має наміри відправити на весілля сина Тимоша. Гетьман Калиновський, прагнучи відомстити Хмельницькому, рушив одразу до Ладижина.
Гетьман дійсно відправив Тимоша з 5 тисячами козаків і наказав йому рухатися вдень по милі чи півтори. А тим часом, Хмельницький повів кільканадцять тисяч козаків (точна цифра ніде не називається) і тридцять тисяч татар. Бій розпочинався з нападу поляків на татар, а потім більший загін татарської кінноти відтіснив нападників. Перемога була очевидною. Про неї нагадує і курган слави, експонати музею і пам’ятний знак при в’їзді до Четвертинівки.
Олекса Боярко:
Непоодинокими навіть на Прикарпатті фактами наруги над державним прапором України зацікавилися працівники Івано-Франківського управління Служби безпеки України. Розповідає Іван Костюк:
Упродовж останніх двох років більше десяти років державний прапор України невідомі зловмисники зривали з приміщення крайової організації Народного Руху України в Івано-Франківську.
Непоодинокі випадки глумління над символом України зафіксовано в селах Прикарпаття. Як правило, акти вандалізму вчиняють підлітки у стані алкогольного сп’яніння. У селі Ісакові двоє негідників застелили стіл національним прапором, зірваним із приміщення школи. Зреагувавши на численні скарги з боку громадськості, працівники обласного управління Служби Безпеки почали ретельно відстежували кожний з такий випадків. Як з’ясувалося, особи зловмисників із допомогою населення встановити легко. Зловмисники, які чинили наругу над прапором, виглядали, за словами співробітників СБУ, доволі не героїчно, коли їм повідомляли, що за глумління над державною символікою необхідно нести відповідальність, згідно із статтею 338 Кримінального кодексу України. Але, крім кримінальної відповідальності, є інший аспект. Вандалів, звичайно, можна налякати в’язницею, але , чи зміниться від того їхня свідомість?
На Прикарпатті такі випадки сприймаються особливо болісно, адже кілька десятків років тому за цей прапор віддавали своє життя тисячі юнаків та дівчат
Олекса Боярко:
Тему продовжує “Коментар із нагоди” Сергія Грабовського:
Дві скандальні ситуації, коли наруга над державним прапором чинилася тими, хто згідно з присягою мав би його захищати – тобто спецпідрозділами Міністерства внутрішніх справ – завдяки існуванню незалежних мас-медіа добре відомі і в самій Україні, і за її межами. Це – розгін учасників похорону патріарха Володимира на Софіївському майдані Києва 1995 року й ліквідація наметового містечка опозиції на столичному Хрещатику 2001 року. Так само добре відомо, що жоден із молодиків в одностріях, котрі топтали українські прапори чи шпурляли їх на купу не постав перед судом. Навіщо ж дивуватися, коли подібні діяння наслідують – і так само безкарно – і на Сході, і на Заході України дуже “круті” хлопці. А є ж іще, скажімо, депутати-комуністи, котрі принципово не визнають українського державного прапора і носять значки із символікою неіснуючої УРСР. Отож описана Іваном Костюком ініціатива Івано-Франківського управління Служби безпеки видається дуже своєчасною. Головне – щоб її підтримали і на Сході, і на Півдні України. А ще – щоб покарання згідно букви закону стосувалося всіх, незалежно від чинів і посад. А комуністичній фракції Верховної Ради варто було б навчитися згадувати про Конституцію (і закріплену нею державну символіку) не тільки тоді, коли хтось порушує права однопартійців.
Олекса Боярко:
Рік тому – напередодні Третього Всесвітнього Форуму Українців – Президент Леонід Кучма звернувся до українських закордонних організацій із запитанням: чим діаспора допомогла Україні? Після проведення Форуму було ініційоване видання збірки документів на цю тематику.
Директор Інституту досліджень діаспори Ігор Винниченко розповідає про видання, яке матиме назву “Діаспора – Україні, Україна – діаспорі”:
У квітні цього року ми провели круглий стіл, який мав назву цієї збірки. Ми зараз маємо інформацію про виконання державної програми “Українська діаспора” на період до 2000 , вона була ухвалена лише у 1996 році. Програма на 2000 рік вичерпала себе, маємо звіт, а фінансування на цей рік не знайшлося, бюджет був уже затверджений. Але маємо інформацію, що якісь гроші відповідні міністерства намагаються знайти.
Що саме нас спонукало на випуск цієї збірки? Зараз завдання всієї держави будувати громадянське суспільство в Україні. Ми отримали інформацію від різних українських громад за кордоном, що вони зробили для України. Я спілкуюся з представниками різних організацій, і вони зацікавлені щоб така інформація була. Знайдемо і кошти, щоб достойно видати цю збірку, де будуть звіти, можливо, мовою оригіналу. Цю збірку маємо передати освітнім закладам, державним структурам.
Олекса Боярко:
24 травня виповнюється 88 років від народження українського політика Василя Охримовича. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:
Василь Охримович народився 24 травня 1914 року у Львові. Ще під час навчання у Тернопільській гімназії він долучився до нелегальної діяльності Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Відтак, 17 років гімназист Охримович був уперше заарештований польською поліцією. Після другого арешту йому було заборонено навчатися у гімназіях і вступати до університету, тому він здобував освіту при Львівській духовній семінарії.
1935 року Охримович був знову заарештований і ув’язнений до польського концентраційного табору для політичних в’язнів Береза Картузька. Через 3 роки із крахом політики «нормалізації» стосунків з українцями польська влада знову вдалася до репресій проти українського підпілля. Охримович був учетверте заарештований і 11 березня 38-го року засуджений до восьми років ув’язнення, проте вже через півтора роки втік із в’язниці.
Після розколу ОУН Охримович приєднався до бандерівської фракції, працював в Українському Центральному Комітеті у Кракові, а влітку 41-го став старостою Тернопільщини. З початком німецького терору проти українського руху він перейшов на нелегальне становище і 43-го року був обраний членом проводу ОУН та крайовим провідником на західноукраїнських землях.
Охримович брав участь в організації Української Повстанської Армії, був одним із засновників та членом підпільного уряду – Української Головної Визвольної Ради. Як член її Закордонного представництва він по закінченні війни виїхав до Західної Німеччини, а 51-го року повернувся до України. Керівник ОУН у Карпатах, майор Охримович воював в УПА проти радянських частин і 6 жовтня 52-го року потрапив у полон. За вироком військового трибуналу сорокарічний Василь Охримович був розстріляний у Києві 19 травня 1954 року.
Олекса Боярко:
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Співукладач програми Сергій Грабовський.
Сьогодні у випуску “Літописець сучасних Грузії й України”, “Наруга над прапором: злочин і кара”, “Українська діаспора відповідає президенту”.
Днями громадськість Києва відзначила 60-річчя поета, актора й режисера Гурама Петріашвілі. На авторському вечорі грузинського, а тепер уже й українського митця побувала Богдана Костюк:
Гурам Петріашвілі мешкає в Україні уже 10 років: за цей час його творчий доробок нараховує кілька десятків документальних фільмів про Україну, кілька сотень статей про діячів української й грузинської культури та про стосунки між двома народами, а також – понад шістсот поетичних творів грузинською мовою. Мабуть, саме тому відомий український громадський діяч Микола Горбаль назвав Гурама Петріашвілі патріотом і літописцем сучасних України й Грузії.
Гурам Петріашвілі – людина, яку шанує грузинська діаспора та українська громадськість. Він є членом Спілки письменників України, членом правління Історичного клубу “Холодний Яр”; викладає грузинську мову у Київському національному університеті імені Шевченка. Наскільки важко, чи наскільки легко живеться й працюється Гурамові Петріашвілі в Україні, він сам каже:
“Як тільки я приїхав слюди, я сам собі дав завдання. У Грузії я був просто грузином, тут я грузин серед українців, і як треба тут жити, щоб створити гарне враження про Грузію. Я думаю, що це завдання я виконав добре, бо тут у мене дуже багато друзів”.
Олекса Боярко:
А на Вінниччині збираються відзначати 350-річчя битви під Батогом. Розповідає Валерій Лазаренко:
Подоляни ті інші гості з різних куточків України відзначатимуть пам’ятну дату. Минає 350 років від битви під Батогом. З точки зору воєнного мистецтва, дехто з титулованих істориків порівнює цю битву з перемогою таких полководців, як Олександр Македонський та Наполеон. Чи не перебільшення? Звернемось до певних історичних джерел. У польський документах указано, що у битві втрачено 15 тисяч польських вояків. Однак самі шляхтичі, очевидці подій, які писали за власним бажанням, тоді пережили шок.
Наприклад, Длуженський і Гачинський стверджували “про жахливий нечуваний розгром наших військ”. Найбільш розлого про це розповідається в літописі Самійла Величка. Козацький історіограф тоді детально переповідав, що Хмельницький, маючи зібране козацьке військо, розголосив серед народу, що має наміри відправити на весілля сина Тимоша. Гетьман Калиновський, прагнучи відомстити Хмельницькому, рушив одразу до Ладижина.
Гетьман дійсно відправив Тимоша з 5 тисячами козаків і наказав йому рухатися вдень по милі чи півтори. А тим часом, Хмельницький повів кільканадцять тисяч козаків (точна цифра ніде не називається) і тридцять тисяч татар. Бій розпочинався з нападу поляків на татар, а потім більший загін татарської кінноти відтіснив нападників. Перемога була очевидною. Про неї нагадує і курган слави, експонати музею і пам’ятний знак при в’їзді до Четвертинівки.
Олекса Боярко:
Непоодинокими навіть на Прикарпатті фактами наруги над державним прапором України зацікавилися працівники Івано-Франківського управління Служби безпеки України. Розповідає Іван Костюк:
Упродовж останніх двох років більше десяти років державний прапор України невідомі зловмисники зривали з приміщення крайової організації Народного Руху України в Івано-Франківську.
Непоодинокі випадки глумління над символом України зафіксовано в селах Прикарпаття. Як правило, акти вандалізму вчиняють підлітки у стані алкогольного сп’яніння. У селі Ісакові двоє негідників застелили стіл національним прапором, зірваним із приміщення школи. Зреагувавши на численні скарги з боку громадськості, працівники обласного управління Служби Безпеки почали ретельно відстежували кожний з такий випадків. Як з’ясувалося, особи зловмисників із допомогою населення встановити легко. Зловмисники, які чинили наругу над прапором, виглядали, за словами співробітників СБУ, доволі не героїчно, коли їм повідомляли, що за глумління над державною символікою необхідно нести відповідальність, згідно із статтею 338 Кримінального кодексу України. Але, крім кримінальної відповідальності, є інший аспект. Вандалів, звичайно, можна налякати в’язницею, але , чи зміниться від того їхня свідомість?
На Прикарпатті такі випадки сприймаються особливо болісно, адже кілька десятків років тому за цей прапор віддавали своє життя тисячі юнаків та дівчат
Олекса Боярко:
Тему продовжує “Коментар із нагоди” Сергія Грабовського:
Дві скандальні ситуації, коли наруга над державним прапором чинилася тими, хто згідно з присягою мав би його захищати – тобто спецпідрозділами Міністерства внутрішніх справ – завдяки існуванню незалежних мас-медіа добре відомі і в самій Україні, і за її межами. Це – розгін учасників похорону патріарха Володимира на Софіївському майдані Києва 1995 року й ліквідація наметового містечка опозиції на столичному Хрещатику 2001 року. Так само добре відомо, що жоден із молодиків в одностріях, котрі топтали українські прапори чи шпурляли їх на купу не постав перед судом. Навіщо ж дивуватися, коли подібні діяння наслідують – і так само безкарно – і на Сході, і на Заході України дуже “круті” хлопці. А є ж іще, скажімо, депутати-комуністи, котрі принципово не визнають українського державного прапора і носять значки із символікою неіснуючої УРСР. Отож описана Іваном Костюком ініціатива Івано-Франківського управління Служби безпеки видається дуже своєчасною. Головне – щоб її підтримали і на Сході, і на Півдні України. А ще – щоб покарання згідно букви закону стосувалося всіх, незалежно від чинів і посад. А комуністичній фракції Верховної Ради варто було б навчитися згадувати про Конституцію (і закріплену нею державну символіку) не тільки тоді, коли хтось порушує права однопартійців.
Олекса Боярко:
Рік тому – напередодні Третього Всесвітнього Форуму Українців – Президент Леонід Кучма звернувся до українських закордонних організацій із запитанням: чим діаспора допомогла Україні? Після проведення Форуму було ініційоване видання збірки документів на цю тематику.
Директор Інституту досліджень діаспори Ігор Винниченко розповідає про видання, яке матиме назву “Діаспора – Україні, Україна – діаспорі”:
У квітні цього року ми провели круглий стіл, який мав назву цієї збірки. Ми зараз маємо інформацію про виконання державної програми “Українська діаспора” на період до 2000 , вона була ухвалена лише у 1996 році. Програма на 2000 рік вичерпала себе, маємо звіт, а фінансування на цей рік не знайшлося, бюджет був уже затверджений. Але маємо інформацію, що якісь гроші відповідні міністерства намагаються знайти.
Що саме нас спонукало на випуск цієї збірки? Зараз завдання всієї держави будувати громадянське суспільство в Україні. Ми отримали інформацію від різних українських громад за кордоном, що вони зробили для України. Я спілкуюся з представниками різних організацій, і вони зацікавлені щоб така інформація була. Знайдемо і кошти, щоб достойно видати цю збірку, де будуть звіти, можливо, мовою оригіналу. Цю збірку маємо передати освітнім закладам, державним структурам.
Олекса Боярко:
24 травня виповнюється 88 років від народження українського політика Василя Охримовича. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки національної історії” Віталій Пономарьов:
Василь Охримович народився 24 травня 1914 року у Львові. Ще під час навчання у Тернопільській гімназії він долучився до нелегальної діяльності Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Відтак, 17 років гімназист Охримович був уперше заарештований польською поліцією. Після другого арешту йому було заборонено навчатися у гімназіях і вступати до університету, тому він здобував освіту при Львівській духовній семінарії.
1935 року Охримович був знову заарештований і ув’язнений до польського концентраційного табору для політичних в’язнів Береза Картузька. Через 3 роки із крахом політики «нормалізації» стосунків з українцями польська влада знову вдалася до репресій проти українського підпілля. Охримович був учетверте заарештований і 11 березня 38-го року засуджений до восьми років ув’язнення, проте вже через півтора роки втік із в’язниці.
Після розколу ОУН Охримович приєднався до бандерівської фракції, працював в Українському Центральному Комітеті у Кракові, а влітку 41-го став старостою Тернопільщини. З початком німецького терору проти українського руху він перейшов на нелегальне становище і 43-го року був обраний членом проводу ОУН та крайовим провідником на західноукраїнських землях.
Охримович брав участь в організації Української Повстанської Армії, був одним із засновників та членом підпільного уряду – Української Головної Визвольної Ради. Як член її Закордонного представництва він по закінченні війни виїхав до Західної Німеччини, а 51-го року повернувся до України. Керівник ОУН у Карпатах, майор Охримович воював в УПА проти радянських частин і 6 жовтня 52-го року потрапив у полон. За вироком військового трибуналу сорокарічний Василь Охримович був розстріляний у Києві 19 травня 1954 року.
