Київ, 17 вересня 2002 - “Події, що розпочалися в Україні 16 вересня, стали для поляків підкресленням того, що українське суспільство воліє вживати демократичні механізми в змаганні за досягнення своєї мети. І цей факт дає можливість полякам говорити, що їхні найближчі східні сусіди є народом з демократичною ментальністю. Що для поляків має, до речі, немале значення. Наша кореспондентка у Варшаві Ганна Стеців розповідає про те, як під впливом останніх подій в державі над Дніпром змінюється в польському суспільстві візерунок українця й України.”
Неподалік від місця, де я у Варшаві мешкаю, є маленька ірландська кав’яренка. Там можна купити газети і каву навіть у найбільш ранні години. Перед працею туди заглядають десятки поляків, хлипають на ходу каву, хто з молоком, хто – без, і глипають оком на “Газету виборчу” чи “Жечпосполиту”. Я маю більший, ніж вони люксус, бо можу за часом дозволити собі ще на читання “Ньюсвіка” чи, скажімо, “Політики” або журналу “ Впрост”. Утім, усі найпопулярніші польські видання уже два дні на перших сторінках пишуть про Україну. І бачу, як поляки, що тепер державою над Дніпром не спеціально переймаються, їх більше цікавить Європейський Союз, читають про Україну не без інтересу. То як там у вас? Чим усе це закінчиться?- запитують знайомі варшав’яни, із котрими ми тут щоранку переглядаємо пресу.
Треба сказати, що ентузіазм і піднесення, настрій, який панував в Україні 16 вересня, дуже легко перекинувся до Варшави, і не лише на тутешніх українців. Слова Київ, Одеса, Донецьк... звучать тут з вуст як високих політиків, громадських діячів, так і пересічних поляків. І що дуже характерно, що дуже важливо - про події в Україні говориться в кращому, ніж будь коли тоні. Маю на увазі підкреслення мирного перебігу демонстрацій 16 вересня. Україна, може сама того не усвідомлюючи, показала 16 вересня світові дуже високий рівень суспільної свідомості. Україна задемонструвала себе як держава, де навіть найскладніші проблеми громадяни й влада, так–так, і влада, намагаються розв'язувати в діалозі. Відсутність провокацій і з одного, і з другого боку, себто, від влади і від опозиції, - це може, один із найголовніших результатів чергового етапу змагань українців за демократизацію суспільства. Принаймні, так це оцінюють у Польщі, підкреслюючи, що Україна самим стилем суспільного життя відрізняється від Росії і починає, може, нагадувати скоріше європейський легкий, чи пак, оксамитовий стиль суспільної дискусії. І це інше, ніж те, що відбувається далі на північний схід, де вибухають бомби і роз’ятрені молодики нищать автомобілі на вулицях чи б’ють шиби в дорогих магазинах. Київ, відтак, починає все більше асоціюватися з лагідною столицею, де видно суспільну активність, але де і лідери опозиції, і ті, хто йдуть за ними, воліють використовувати демократичні механізми для досягнення мети.
А тепер, як пише Юрій Андрухович у найновішому числі тижневика Ньюсвік- Польща, трохи собі помріємо. Помріємо про ту, як пише Андрухович, четверту українську дорогу, яка могла б, цілком ймовірно перебігати через Варшаву чи через Берлін, чи через Лісабон, або як поляки кажуть, гарно та назва звучить, колись так наші батьки говорили, – через Лісбону. Отож якби той український шлях на захід прокладався не лише українськими нелегалами, а наприклад, українськими програмістами чи фізиками, чи модельєрами, чи лікарями... Якби на летовищах у Варшаві і Празі при оголошенні рейсів на Київ уживали не російську мову, а таку, яку вживають, коли оголошують рейси в усі інші європейські столиці... І якби... Ех, мріяти легко і мріяти треба, не зважаючи на те, що ми в цей момент робимо – чи п’ємо каву в ірландській кофейні чи несемо в термосі гарячий чай до наметів, котрі розбиті у центрі Києва, і в котрих сидять кращі з нас, ті, що можуть не лише мріяти, а й діяти.
Неподалік від місця, де я у Варшаві мешкаю, є маленька ірландська кав’яренка. Там можна купити газети і каву навіть у найбільш ранні години. Перед працею туди заглядають десятки поляків, хлипають на ходу каву, хто з молоком, хто – без, і глипають оком на “Газету виборчу” чи “Жечпосполиту”. Я маю більший, ніж вони люксус, бо можу за часом дозволити собі ще на читання “Ньюсвіка” чи, скажімо, “Політики” або журналу “ Впрост”. Утім, усі найпопулярніші польські видання уже два дні на перших сторінках пишуть про Україну. І бачу, як поляки, що тепер державою над Дніпром не спеціально переймаються, їх більше цікавить Європейський Союз, читають про Україну не без інтересу. То як там у вас? Чим усе це закінчиться?- запитують знайомі варшав’яни, із котрими ми тут щоранку переглядаємо пресу.
Треба сказати, що ентузіазм і піднесення, настрій, який панував в Україні 16 вересня, дуже легко перекинувся до Варшави, і не лише на тутешніх українців. Слова Київ, Одеса, Донецьк... звучать тут з вуст як високих політиків, громадських діячів, так і пересічних поляків. І що дуже характерно, що дуже важливо - про події в Україні говориться в кращому, ніж будь коли тоні. Маю на увазі підкреслення мирного перебігу демонстрацій 16 вересня. Україна, може сама того не усвідомлюючи, показала 16 вересня світові дуже високий рівень суспільної свідомості. Україна задемонструвала себе як держава, де навіть найскладніші проблеми громадяни й влада, так–так, і влада, намагаються розв'язувати в діалозі. Відсутність провокацій і з одного, і з другого боку, себто, від влади і від опозиції, - це може, один із найголовніших результатів чергового етапу змагань українців за демократизацію суспільства. Принаймні, так це оцінюють у Польщі, підкреслюючи, що Україна самим стилем суспільного життя відрізняється від Росії і починає, може, нагадувати скоріше європейський легкий, чи пак, оксамитовий стиль суспільної дискусії. І це інше, ніж те, що відбувається далі на північний схід, де вибухають бомби і роз’ятрені молодики нищать автомобілі на вулицях чи б’ють шиби в дорогих магазинах. Київ, відтак, починає все більше асоціюватися з лагідною столицею, де видно суспільну активність, але де і лідери опозиції, і ті, хто йдуть за ними, воліють використовувати демократичні механізми для досягнення мети.
А тепер, як пише Юрій Андрухович у найновішому числі тижневика Ньюсвік- Польща, трохи собі помріємо. Помріємо про ту, як пише Андрухович, четверту українську дорогу, яка могла б, цілком ймовірно перебігати через Варшаву чи через Берлін, чи через Лісабон, або як поляки кажуть, гарно та назва звучить, колись так наші батьки говорили, – через Лісбону. Отож якби той український шлях на захід прокладався не лише українськими нелегалами, а наприклад, українськими програмістами чи фізиками, чи модельєрами, чи лікарями... Якби на летовищах у Варшаві і Празі при оголошенні рейсів на Київ уживали не російську мову, а таку, яку вживають, коли оголошують рейси в усі інші європейські столиці... І якби... Ех, мріяти легко і мріяти треба, не зважаючи на те, що ми в цей момент робимо – чи п’ємо каву в ірландській кофейні чи несемо в термосі гарячий чай до наметів, котрі розбиті у центрі Києва, і в котрих сидять кращі з нас, ті, що можуть не лише мріяти, а й діяти.
