Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ-Прага, 3 жовтня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні наша передача присвячена проблемам культури і питанням історії.

Почнемо з літератури. “Дзеркалом життя” називали красне письменство ще давні греки. Про те, які сторони життя відображає сучасна українська література, яким саме є перебіг літературного процесу в Україні, наша колега Богдана Костюк розпитує учасників і водночас творців цього процесу

Богдана Костюк

На думку письменника – фундатора львівського літературно-мистецького центру “Дзиґа” Юрія Іздрика українська література має гарні перспективи, враховуючи прихід нової талановитої ґенерації:

Юрій Іздрик

Це корпус уже, який склався, дуже цікавих текстів, дуже непересічних текстів, які поки що ніяк не роз класифіковані критиками. І можливо причина в тому, що не є ані голос поколінь, ані голос якоїсь субкультури. Це є все голоси окремих людей, це люди, які вже були народжені вільними в, умовно кажучи, незалежній державі, і тексти, які вони пишуть, так само є вільні, вони не підпадають під якийсь напрям, вони по суті своїй складають картину багатовекторного. А це вже є означення того, що вони абсолютно потрапляють (принаймні формально, якісно) в світовий літературний процес, в якому теж відсутні визначальні якісь напрямки, якісь об‘єднуючі вектори.

Богдана Костюк

Сергій Архипчук має справу із специфічним літературним жанром – співочою поезією, авторською піснею. І, на його думку, українській літературі, українській культурі у цілому загрожує навала “попси” у вигляді російськомовного “мелодраматично-пригодницько-кримінального” книжкового “ширпотребу”.

Сергій Архипчук

Попса заполонила голови, попса заполонила душі, попса заполонила кишені, попса заполонила освіту багато в чому, і тому ми знаходимося як в радянський період була тотальна ідеологія, яка насичувала повітря, воду, землю – так само зараз туман, який напускається, і правила гри запропоновані такі, що українській культурі найкраще виживати в резервації: свої серед своїх, свої для своїх і чим тісніша резервація, тим тісніші стосунки, тим вища оцінка і захоплюючі погляди, розумієте. Ось у чому проблема. А те що світ один буде намагатися стандартизувати все: одяг, їжу, кохання, стосунки, культуру, а інший світ буде цінити унікальне, неповторне, глибинне, щире, національне, етнічне – це зрозуміло, що є війна між тим і тим.

Чим закінчиться боротьба цих двох світів, яким шляхом ітиме українська література? Відповіді шукає письменник Олександр Ірванець.

Олександр Ірванець

Українська література дійсно переживає свого роду відродження. Інша справа, що це відродження в рамках, на жаль, поки що, малих накладів, але книжок добрих і цікавих з‘являється дійсно дуже багато. Передусім з‘являються нові імена, або імена, які вже відомі постають у якійсь новій іпостасі. Інша справа, що ми дійсно, ми слабо конкурентноздатні у порівнянні з продукцією російською. Наші книги виходять накладом 3-4 тисячі примірників. Якщо навіть припустити, що кожну книжку прочитує по троє-четверо чоловік, все одно ми наберемо якихось 20 тисяч. Це і є число наших однодумців.

Можу розповісти швиденько один навіть не анекдот, таку притчу з радянських часів, коли делегація з Москви, зі Спілки письменників, прибула в якісь із республік Середньої Азії і там, у великій залі, вишикувались місцеві письменники, і голова Спілки рекомендує: а оце наш місцевий Євтушенко, а оце – наш місцевий Єсенін. Ми дійсно, те, що декларується у зовнішній політиці, що в України свій шлях, то, принаймні в українській літературі, воно дійсно має місце. У нас свій шлях і в нас немає ні Пелєвіна, ні Сорокіна, але в нас, наприклад, є той самий Іздрик і Андрухович, яких немає, в свою чергу, в Росії. Українська поезія – вона ще з 80-х років минулого сторіччя поставила надзвичайно високі планки і посьогодні ці планки стоять. Молода генерація в особі Жадана або Андрія Бондаря намагається, знову ж таки, стрибати саме на цю висоту і це теж, це високий рівень...

Богдана Костюк

Зауважує Олександр Іранець. З Києва для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.

Олекса Боярко

Від красного письменства – до рекламних текстів. Одним із законів, який регламентує мовну сферу в Україні, є закон “Про рекламу”. Відповідно до статті шостої закону, обов‘язковим є дублювання логотипів компаній, написаних іноземними мовами, українським відповідником. Знаки для товарів і послуг, а також логотипи українських компаній мають наводитися виключно українською мовою. Чи виконується згадані норми? Перед мікрофоном – Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Той, хто користується метро, не міг не звернути увагу на численну рекламу, якою всіяні стіни вагонів. Серед неї впадає в око і така, в якій дивним чином поєднується український текст з однослівними чи кількаслівними вставками російською мовою. Наведу деякі приклади: торговий центр “Город”ОК”, Центр іноземних мов “Знаток”, засіб проти сивіння “Антиседин двє жизні”, тощо.

Ось як це коментує голова Київського фонду імені Олекси Гірника „Українським дітям – українське слово” Юрій Гнаткевич.

Юрій Гнаткевич

Ми знаємо людей, які відають рекламою і туди рідко потрапляє реклама на недержавній мові але те про що Ви говорите, то йдеться ось про що. Туди потрапляє лише комерційна, як правило, реклама. І дуже багато наших фірм називають себе неукраїнською мовою. Ну хоча б ця фірма, яка навчає мовам – “Знаток”. І називають себе не тільки російською мовою, англійською мовою, французською мовою називаються. І тому ми маємо справу якраз в рекламі у метро, те що Ви навели приклади, коли назва торгової марки іде недержавною мовою.

Тарас Марусик

Цікавою в цьому контексті є зовсім свіжа інформація про те, що член Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Микола Баграєв пропонує скасувати норму статті 6 закону “Про рекламу”, яка зобов''язує дублювати логотипи компаній, написаних іноземними мовами, українським відповідником, не кажучи вже про товарні знаки українських компаній. Вони повинні бути написані виключно українською мовою. Відповідний законопроект російськомовний народний депутат зареєстрував у Верховній Раді. Мабуть, все-таки постійно порушувати чинне законодавство некомфортно. Юрій Гнаткевич продовжує.

Юрій Гнаткевич

Взагалі, ці оказії, вони випливають, власне, не те що з якогось там незнання, чи нерозуміння законодавства. Вони випливають з менталітету наших підприємців, нашого бізнесу. Російська мова у бізнесі присутня такою ж мірою, як вони присутня і війську, як вони присутня в силових структурах, як вона присутня у нашій друкованій пресі, скажімо. Ви ж знаєте, що 94% преси за тиражністю виходить російською мовою. А українською – якихось 5% виходить. Це офіційні дані. Йдеться про менталітет, власне, національну природу нашої буржуазії. В ринковій системі буржуазія потрібна, вона скрізь є, але проблема України полягає в тому, що наша буржуазія не є національною, українською буржуазією. Дуже багато бізнесменів навіть носять українські прізвища і є етнічного походження, але вони перебувають на такій якійсь стадії свого етнічного, я не сказав би – розвитку, а етнічної деформації.

Тарас Марусик

Тема реклами в київському метро обговорюється і на деяких інтернет-сайтах, причому голос народу інтернетного не позбавлений гумору. Наведу одну цитату. Пише Роман “Шовіністична реклама в київському метро. Рекламують продукт “еффєкт плюс. Без шуму смерть українським тарганам”. Інший користувач інтернету під ім’ям “адвокат” відповідає, що реклама не шовіністична, а радше дурна. Розумна містила б такий текст: “Смерть москальським тарганам в Україні... Вони – п’ята кольона. Знищуючи питомих українських тарганів, вони готують ґрунт для подальшої кольонізації України тарганами москальськими” (к. ц.). Як відомо, гумор іноді б’є дошкульніше, як критика.

Я запитав Юрія Гнаткевича, чи можна говорити про комплекс меншовартости тих українських підприємців, які використовують іншомовні вкраплення в рекламі.

Юрій Гнаткевич

У мене навпроти будинку з‘явився магазин - такий невеличкий кіоск. На ньому написано “Хлєб украинский”. Коли я звернувся до людини, які відає цим маленьким кіоском, він був вкрай здивований і запитує мене, скажіть, тільки чесно: “Чи насправді є для вас якась різниця?” Ну для мене є, бо я українець, він каже, я теж українець. Якби він українець, а не “українець”. То безумовно б у нього цього комплексу не було б. Саме тому, що він не до оцінює свою національність, не є гордий за її мову і культуру, не береже її, це і є прояв меншовартості.

Тарас Марусик

Говорив депутат Верховної Ради України першого скликання, голова Київського фонду імені Олекси Гірника „Українським дітям – українське слово”, керівник Київської міської організації Української республіканської партії “Собор” Юрій Гнаткевич. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

А тепер зануримося у ті події минулого, які великою мірою визначили українське сьогодення. Цього тижня виповнилося 225 років з часу виселення з Криму християнського населення владою Російської імперії. Розповідає Володимир ПРИТУЛА

225 років тому з Криму в Приазов’я під керівництвом Олександра Суворова, який діяв за вказівкою з Петербурга, було вивезене християнське населення: 18 тисяч 407 греків, 12тисяч 598 вірмен, 219 грузин і 162 валахи. Офіційно це робилося для забезпечення безпеки християн на випадок вторгнення турецьких військ або міжусобної боротьби всередині Кримського ханства. Більш вірогідно, що реальною причиною, як вважає відомий кримський історик В’ячеслав Зарубін, було намагання імператриці Катерини 2-ї позбавити тодішнього кримського хана Шагін-Гірея податкових надходжень, підірвати економічні підвалини ханства, адже греки і вірмени тримали у своїх руках майже всю торгівлю і ремесло, землеробство і рибний промисел. Це зробило б хана більш слухняним.

Слід також врахувати бажання російської влади заселити спорожнілі землі Причорномор’я. Незважаючи на агітацію грецького митрополита Ігнатія, вірменського апостольського архімандрита Маргоза і вірменського католицького патера Якова за вихід з Криму, далеко не всі хотіли залишати півострів. Частина християн прийняла іслам і видавала себе за татар. Після виселення греків і вірмен багато населених пунктів спорожніли. Втративши понад 30 тисяч ремісників, торговців, землевласників, садівників, рибалок, економіка краю зазнала страшного удару. Скарги Шагін-Гірея, які він надсилав у Петербург, залишалися без наслідків. Хан відчував своє повне безсилля. А переселенці тим часом хоч і отримали низку пільг та привілеїв, але все одно у неймовірно важких умовах облаштовувалися на нових місцях.

У 1779 році вихідці з грецького села Маріамполь під Бахчисараєм заснували у Приазов’ї місто Маріуполь. Вірмени селилися в Новій Нахічевані, що пізніше стала передмістям Ростова-на-Дону. Частина переселенців, не витримавши труднощів, повернулася назад до Криму.

Олекса Боярко

І ще одна знакова подія історії. У перших числах жовтня виповнюється 399 років від початку походу на Москву українсько-польського війська Лжедмитрія Першого. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

1602 року у Києво-Печерському монастирі з’явився чернець, який у розмові з архімандритом лаври Єлисеєм Плетенецьким назвав себе сином московського царя Івана Грозного Дмитрієм. За порадою Плетенецького Самозванець виїхав до Острога, проте не знайшов підтримки у князів Острозьких і поступив на службу до іншого українського князя – Адама Вишневецького. Той представив Лжедмитрія у Кракові польському королю Сиґізмунду Третьому. Невдовзі до організованої Вишневецьким коаліції для здобуття Самозванцем московського трону приєдналися інші магнати, зокрема Мнішки та Сапєги. “Царевич” перейшов у католицьку віру і в обмін на допомогу польського уряду обіцяв повернути Польщі захоплені Московщиною Сіверщину та Смоленщину, запровадити у Московській державі католицтво, приєднатися до антитурецького союзу. У відповідь на претензії Лжедмитрія на престол московський уряд Бориса Годунова заявив, що Самозванець насправді є сином дрібного галицького шляхтича, збіглим ченцем Чудова монастиря у Москві Григорієм Отрепьєвим. За посередництва Вишневецького Самозванець виїхав на Запорозьку Січ і заручився там підтримкою козацтва. Відтак, основу війська Лжедмитрія Першого становили запорожці, донські козаки і надвірні загони українських князів та польських магнатів. На початку жовтня 1604 року ця армія перейшла московський кордон на Сіверщині. Незабаром Самозванець захопив Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Моравськ, Білгород, Рильськ. У Чернігові до нього приєдналися ще 7 тисяч запорожців. 7 травня 1605 року під Кромами все московське військо, дізнавшись про смерть Годунова, перейшло на бік «царевича». 20 червня він в’їхав у Москву на білому коні і через місяць в Успенському соборі Кремля був коронований на царство. 8 травня 1606 року Самозванець обвінчався з Мариною Мнішек, а вже 17 травня він був убитий під час боярського заколоту. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. “Говорить Радіо Свобода”.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG