Москва – П’ять років позбавлення волі за твіт, чотири за неодноразовий протест, три за газовий балончик, два за те, що смикнув поліцейського за руку. Це лише кілька з вироків, винесених росіянам, які взяли участь у хвилі протестів, що від липня струшує столицю країни і збудила затиснуту владою опозицію до рівня, небаченого від часу обрання Володимира Путіна на третій президентський термін 2012 року.
Літо невдоволення в російській столиці сягає свого вивершення цими вихідними під час виборів, на які могли б не звернути увагу навіть багато москвичів – якби не те, що виборчі посадовці не допустили балотуватися на них цілу низку незалежних кандидатів. Розлючені цими рішеннями, люди почали виходити на масові демонстрації, які засвідчили дедалі більше невдоволення менш ніж через півтора року після початку, можливо, останнього терміну Путіна в Кремлі.
Багато з тих, кого не допустили балотуватися на виборах 8 вересня до столичного органу міського самоврядування, Московської міської думи, мали підтримку Олексія Навального, опозиційного діяча і борця з корупцією, який налякав Кремль своїм сильним другим місцем на виборах мера Москви 2013 року і відтоді організував численні акції протесту у столиці й деінде в Росії – зокрема й мітинги в Москві майже щотижня від середини липня.
Опозиція наразилася на жорстоке придушення на вулицях і в судах і, незважаючи на вкрай наполегливу кампанію, шляхом і демонстрацій, і позовів, не змогла домогтися майже ніяких поступок, щоб повернути своїх кандидатів у бюлетені. І коли москвичі підуть на голосування, їхній вибір буде з переліку політиків, із якого лишаться виключеними всі найгостріші критики влади і майже всі незалежні кандидати. І багато аналітиків вбачають у несподіваних і безпрецедентних подіях цього літа відображення клімату невдоволення по всій Росії.
«Це прояв великого процесу перетворень у російській громадській думці, – каже Катерина Шульман, московський політолог. – Це зміна політичної поведінки, яка засвідчила зміну громадських настроїв».
Дедалі більше невдоволення
Нинішню хвилю протестів можна розглядати в ширшому контексті народного невдоволення, що зростає з 2016 року. Ура-патріотизм, розпалений захопленням українського Криму 2014 року, тимчасово збільшив рівень схвалення дій Путіна і згуртував навколо нього його електорат, але все це почало згасати, коли стагнація економіки і втома від закордонних авантюр Росії почали брати своє.
Від 2017 року відбулася, за словами Шульман, «нормалізація протестів»: часті мітинги по всій Росії спалахували головно через злість із приводу рівня зарплат, умов праці, місцевих занепокоєнь через практичні життєві питання – від сміттєзвалищ до будівництв – і загальне сприйняття того, що посадовці не чують своїх виборців. Від часу обрання Путіна на четвертий, шестирічний термін у березні 2018 року рівень схвалення його й його влади впали. А вкрай непопулярна пенсійна реформа ще більше розпалила протестні настрої.
Невдоволення видно не тільки по вуличних протестах. У вересні 2018 року на виборах губернаторів російських регіонів у чотирьох із них виборці обрали політиків, не пов’язаних із владною партією «Єдина Росія». Підтримувані Москвою кандидати, з адміністративним ресурсом для проведення масштабних і дорогих виборчих кампаній, зазнали поразки.
«Люди бояться вийти на вулиці, і єдиний спосіб висловити невдоволення владою – це проголосувати проти «Єдиної Росії», – казав тоді Радіо Свобода російський політолог Олексій Макаркін.
Критики влади кажуть, що рішення не дозволити незалежним і опозиційним кандидатам балотуватися на виборах до Московської міської думи мало на меті не допустити такого сценарію. Офіційно ж було заявлено, що списки з п’ятьма тисячами підписів на свою підтримку, які подали недопущені претенденти, містили надто багато неточностей, щоб їх можна було визнати дійсними. Недопущені ж, як і їхні прихильники, наполягають, що всі подані ними документи повні й законні.
Але недопуск опозиції до висування кандидатів мав і зворотній ефект: він надихнув критиків Кремля і розчарованих москвичів вийти на вулиці з протестами. І вийшли їх тисячі, попри загрозу арештів і просто побиття поліцією – хоча числа демонстрантів далеко не сягали рівня хвилі протестів 2011–2012 років, коли їх збиралося приблизно втричі більше.
Фонд боротьби з корупцією Навального, який майже щотижня зазнавав рейдів поліції в масках і обшуків, підтримував свої заклики масово виходити на вуличні протести постійним потоком усе нових незручних для владної еліти розслідувань, які пов’язували її представників із великими статками й дорогим житлом, купленим, як стверджувалося, за розкрадені державні кошти. Росіяни з-поза меж Москви можуть цікавитися, чому москвичі ризикують арештами, протестуючи проти виключення опозиційних кандидатів із виборів органу, який має лише 45 депутатів і обмежені повноваження. А фонд Навального викривав посадовців міської влади Москви, показуючи саме ті приклади ймовірної корупції, які могли б викривати недопущені до виборів опозиціонери, якби їх таки обрали.
«Суворі репресії»
Влада відповіла силою. Від часу початку хвилі протестів у липні були затримані близько 2 тисяч 700 людей – серед і випадкові перехожі чи люди, що опинилися поруч із демонстрантами. Багатьох побила поліція.
Суди в Москві засудили низку демонстрантів протягом тижня перед недільними виборами, оголосивши їм вироки, що їх критики називають надмірними чи й цілком недоречними. Наприклад, Данило Бєглець отримав два роки позбавлення волі за те, що смикнув поліцейського за руку і тим «заподіяв йому біль». Івана Подкопаєва засудили на три роки – він нібито бризнув у поліцейського з газового балончика. Чотири роки має провести за ґратами Костянтин Котов – він став другою людиною, яку засудили за законом 2014 року, що визнав кримінальним злочином неодноразову участь у неузгоджених публічних заходах.
Але найтяжче покарання прокурори приберегли для блогера Станіслава Синиці. 31 липня він коментував у твітері доцільність того, щоб громадянські активісти викривали особи працівників правоохоронних органів, які беруть участь у побиттях демонстрантів.
Міркуючи про таку можливість, він застеріг: «Подивляться на милі щасливі родинні фото, вивчать геолокацію, а потім дитина відважного захисника правопорядку просто одного разу не приходить зі школи», – і додав, що потім батьки можуть отримати електронною поштою відеозапис убивства.
На суді Синиця звертав увагу, що було цілком ясно: це не заклики до вбивства дітей правоохоронців, а застереження, роздуми про те, до чого може призвести викриття особи правоохоронця. Суд вирішив, що рацію має слідство, яке назвало цей твіт саме закликом. 3 вересня Синиця отримав 5 років позбавлення волі.
Григорій Охотін, аналітик незалежного проекту моніторингу протестів «ОВД-інфо», назвав такі дії влади «одними з найсуворіших політичних репресій» від початку їхнього моніторингу, а можливо, «і від початку сучасної Росії».
Крім судових вироків і насильства поліції, яке зайшло далі, ніж під час протестів 2011–2012 років, влада вдалася й до інших заходів, щоб придушити протестний рух. Державне телебачення майже не висвітлювало протестів, але ті передачі, де про них таки згадували, подавали людей, які виходили на вулиці Москви, як провокаторів, оплачених і зманіпульованих Заходом.
«До всього цього було активно залучене посольство США», – заявляла речниця Міністерства закордонних справ Росії Марія Захарова в одній із провідних передач на російському телебаченні наступного дня після протесту 3 серпня. Так вона вочевидь сприйняла повідомлення на сайті посольства в Москві з мапою маршруту, яким мала пройти демонстрація, – і попередженням для громадян США не брати в ній участі й уникати цих місць.
А в російському парламенті створити спеціальну комісію для розслідування «можливого втручання у внутрішні справи Росії».
Голосування протесту?
Та ця тактика не стримує незгодних – хоча вони є лиш незначною силою в понад 12-мільйонному місті. За даними нещодавнього дослідження незалежного соціологічного «Левада-центру», 58 відсотків опитаних росіян не поділяють твердження влади, ніби протести оплачені й організовані Заходом, а 41 відсоток вважає, що ці протести спричинені суспільним невдоволенням. Остання думка збігається з даними аналізів Шульман та інших.
Політичне протистояння в Москві може бути неминучим наслідком наростання атмосфери розчарування і зменшення підтримки влади Путіна, вважають російські соціологи. Але ще навіть на початку червня мало хто міг передбачити, що місцеві вибори призведуть до найбільшої в Росії хвилі протестів за сім років.
«Відверто кажучи, я не очікувала кризи такого рівня під час виборів до Московської думи. Я очікувала на щось таке вже ближче до парламентських виборів 2021 року», – каже Шульман.
Опозиція ж, не змігши просунути своїх кандидатів, вдається натомість до політичної стратегії, яку Навальний розробив іще кілька місяців тому. Вона закликає своїх прихильників голосувати 8 вересня за тих кандидатів, які є у списку, але найбільш опозиційні стосовно висуванців партії влади. Навальний називає це «Розумним голосуванням».
Не всі підтримують його. Ілля Азар, відомий російський журналіст і активіст, каже, що не може змусити себе проголосувати на невільних виборах після того, як усе літо москвичів били, штрафували, судили й садили, як найсильніших із незалежних кандидатів спершу зняли з виборів, а потім і ізолювали від суспільства взяттям під арешт.
«Я не вважаю за можливе для себе піти на дільницю, пройти, ніби нічого цього не було, повз тіток із пиріжками і впхнути бюлетень в урну з галочкою біля ласкаво допущеного кандидата – навіть в ім’я зрозумілої політичної стратегії», – написав він у фейсбуці 3 вересня.
Натомість, додав Азар, він прийде – і замість голосування напише на бюлетені «щось відповідне до моменту».
