На окупованих Росією територіях Донбасу залишаються не менше ніж 200 тисяч українців. Таку цифру днями назвав президент України Володимир Зеленський. Для порівняння, до 2014 року тільки в одній Донецькій області проживали понад чотири мільйони людей. Зараз повернутися на підконтрольну Києву територію люди можуть через єдиний гуманітарний коридор – на кордоні з Білоруссю.
Що кажуть ті, кому вдалося виїхати з окупації?
Сльози, радість, довгоочікувана зустріч із близькими. Багато людей, які перетинають пункт пропуску, просять, щоб не знімали їхні обличчя. Пояснюють, що на окупованих територіях залишаються або родичі, або близькі люди. Вони хвилюються, щоб після інтерв’ю у тих, хто залишився, не виникли проблеми.
Володимир уже кілька днів дістається з окупованої частини Херсонської області. Каже, що дуже «важко їхати»
Він кількома днями раніше з окупації відправив сім’ю. Сам виходив останнім.
Сергій – волонтер організації Helping to Leave, яка допомагає українцям виїжджати з окупації.
Поки Володимир намагається заспокоїтися і перепочити, Сергій розповідає, як усе виглядає:
«Тут модульне містечко для людей, які перетнули кордон. Є кілька організацій, які безпосередньо щодня 24 на 7 надають допомогу».
Доманове–Мокрани – це єдиний пункт пропуску, який працює як гуманітарний коридор між Україною, Білоруссю та Росією.
«Він функціонує тільки на вхід на територію України, в один бік. І тільки громадяни України можуть повернутися на територію нашої держави через цей пункт пропуску. Щодня пункт перетинають від 10 до 20 осіб, станом на даний момент, на цей сезон. Влітку ця цифра сягала 100 осіб», – розповідає речниця Волинського прикордонного загону Маргарита Вершиніна.
Юрка лежав три дні, собаки об’їли його
«Ви не уявляєте, де ми були. Ніхто вам так не розкаже. Там пекло», – це перше, що розповідають Віктор і Надія, які вже п’ятий день вибираються з окупованої Голої Пристані Херсонської області.
«Міни стоять. Наїхали – колесо відірвало, на десять метрів залетіло. Ви йдете собі в місті – мертва людина лежить. Вона три дні лежить, її собаки починають об’їдати, а ви з нею прожили десятки років, ми її знаємо добре. Вони забороняють брати [тіла]. Я кажу: «Надю, це ж Юрка!». Юрка лежав три дні, собаки об’їли його», – згадує Віктор.
«Чоловікам доводилося від них терпіти. Десь вивозили й допитували, вдома якісь бесіди, лупцювали», – каже жителька Херсонської області Оксана.
«Пальці виривають, нігті. Це не казки, це насправді. Струмом б’ють, дубасять. Так над нашими знущалися», – розповідає Віктор.
Більшість людей, які тут перетинають кордон, виїжджають з окупованих частин Херсонської та Запорозької областей, трохи менше з Донецької та Луганської, виїжджають громадяни України також і з Криму.
Волонтер Сергій проводжає мікроавтобус і розповідає, що за чотири роки, скільки він допомагає тут людям, почутих історій назбиралося стільки, що можна писати книгу.
Каже, що деякі з них згадувати особливо боляче:
«Їде бабуся з онуком. Мами з татом уже немає в живих, ворожий дрон. На другий день приїхали онука забирати, бо вона вже не підпадає за тим законодавством під опіку. І вона їде з тим онуком. І я кажу: «Мішаню, ви їдете в Київ?» каже: «Так, до мами й тата». Я розумію, що хлопчику вісім або десять років, він грається. Все розуміє, але не розуміє, що немає батьків».
Жінка вивезла онука з окупації, щоб його не забрали в дитбудинок, а хлопчик вірив, що їде до батьків.
Більшість людей, з якими спілкувалися журналісти телевізійної та онлайн-мережі «Настоящее время» (створеної Радіо Свобода для російськомовної аудиторії) головними мотивами переїзду називають страх за життя, неприйняття окупаційної влади та бажання возз’єднатися з близькими.
Форум