29 селищ на Харківщині ще перебувають під окупацією Росії. Усі – у Куп’янському районі. Сусідні до них населені пункти залишилися прифронтовими і потерпають через обстріли російської армії. Буває «більше 50» за лічені години.
Попри це, а також кількамісячну відсутність електроенергії й водопостачання, є цивільні, які відмовляються евакуюватися. І це при тому, що, як кажуть у ГУР МОУ, саме на Куп’янському напрямку російські війська можуть незабаром піти у новий наступ.
- Які настрої нині у районі та самому місті, мера якого підозрюють у держзраді?
- Чи є серед місцевих прихильники «русского мира», в той час коли інші під страхом смерті допомагають ЗСУ?
- Та в чому стратегічно важливе значення Куп’янська і довколишніх сіл?
Про це – у великому репортажі Радіо Свобода:
При в’їзді в Куп’янський район замість відповідної таблички видніється монумент із написом «Куп’янський рай». Де дві перші букви другого слова, ймовірно, стерли бойові дії.
Чи можна назвати раєм місцину, де обстріли фактично щодня? А те, що пережили люди, приміром, у селі Безмятежному, назва якого з російської перекладається як «Безтурботне», є пеклом без усіляких перебільшень.
Центральна площа самого райцентру – Куп’янська – понівечена та посеред дня безлюдна. Місто пів року – з лютого до вересня – було в окупації.
А вже у найближчий місяць, березень, російські війська знову саме на Куп’янському напрямку хочуть просунутися вперед, свідчать заяви української розвідки.
Контроль цього міста і його околиць дасть окупантам змогу ефективніше організовувати логістику своїх озброєнь. Завдяки залізниці. До речі, цим шляхом, як писали журналісти-розслідувачі, ще й викрадали до Росії українське зерно.
Порівняно з безлюдними вулицями, на одному із куп’янський стихійних ринків кипить життя. На далекому тлі міста періодично чути вибухи.
«Все є. І прильоти. І відльоти», – сміється місцевий житель Олександр.
«Всю окупацію прожив тут. І при Росії, і при Україні, при всіх.
Як зараз живемо, так і тоді жили. Дай Бог, щоб воно все закінчилося. І Путін припинив оцю всю нісенітницю, що зараз коїться у нас. А нашим військовим – щоб вернулися додому без жодної подряпини», – резюмує чоловік.
Продавчиня сусідньої ятки Оксана своє будні описує російською і небагатослівно:
– Виходимо – обстріли, назад заходимо. Йдемо у погріб, перечікуємо.
– Бажання поїхати з міста немає?
– Ні. Мої діти в Європу поїхали.
– Як ви пережили цих пів року в окупації?
– По-всякому. Як? Ми, наприклад, пасікою займалися, своєю справою.
Обстрілів же не було під час окупації.
– Як ви бачите закінчення війни?
– У нас же політики займаються цим питанням. Але, мені здається, треба сісти все-таки домовлятися. Щоб була наша Україна сильною. На нас тоді ніхто не нападе.
Доки пишемо це інтерв’ю, знімальну групу оточують кілька людей літнього віку.
– Місто все вбите, з руйнуваннями. І його й далі продовжують вбивати.
– А хто його продовжує вбивати?
– А хто!? Незрозуміло. Питання дуже цікаве.
Одна з жінок показує дописи із російськомовних телеграм-каналів.
На запитання: чи певна, що ці джерела незаангажовані, а тамтешні журналісти перевіряють інформацію і подають її з контекстом та збалансовано, жінка від камери відвертається.
Після ще одного запитання: чи усвідомлює, що певні види озброєнь є на виробництві винятково Російської Федерації і це можливо перевірити, жінка лається російською і йде.
«Ми роздавали гуманітарку, людина її бере, відходить і каже: якби не ви, у нас би все було гаразд. Бувають і такі люди. Але здебільшого вже прийшло розуміння, що коли ми (ЗСУ – ред.) звільняли місто Куп’янськ, я сюди заїхав 10 вересня, місто було ціле. І вже десь через 2-3 дні після того, як відігнали звідси російські війська – почалися обстріли, зокрема й критичної інфраструктури, будинків, підприємств і так далі», – розповідає Андрій Канашевич, голова Куп’янської РВА.
«Прилітає щодня»
За його словами, нині у населені пункти району «прилітає щодня»:
– Особливо інтенсивно десь з 6-ї години ранку до 9-ї і вночі. Оскільки лінія фронту – приблизно десь 12 кілометрів напряму, то, звичайно, ми відчуваємо артилерію, яка працює по місту.
Оскіл – це річка, і її лівий берег частково окупований. Десь 60% громади Дворічанської і Петропавлівської десь 20% окуповані. Перебувають на лінії зіткнення.
– Скільки загалом населених пунктів на Харківщині окуповані ще досі?
– 29... Є населені пункти, щоправда, які так само можуть потрапляти у статистику – де ми заходимо-відходимо. Тобто вони не мають стратегічного значення, перебувають, так би мовити, у сірій зоні.
Це села, де залишився один житель. А є й такі, де людей вже зовсім немає.
Якщо ми говоримо про район, приблизно 133 тисячі населення було до гарячої фази. Нині – за нашими підрахунками, десь приблизно 55 тисяч», – наводить статистику голова РВА.
Від самого Куп’янська до кордону із Росією – приблизно 40 кілометрів.
Але їдемо вглиб району – до селища Петропавлівка.
Деокупували його ЗСУ теж у вересні, але, приміром, електроенергії, на відміну від Куп’янська, там немає і досі.
Річ у тім, що фахівці елементарно не можуть полагодити підстанції чи високовольтні лінії. Через обстріли. До фронту – лічені кілометри.
Староста селища Ольга Козирєва зустрічає із телефоном біля вуха. Пояснює комусь із місцевих порядок заповнення документів. На тлі – кілька гучних вибухів.
– Такі сильні вибухи, а ви працюєте, навіть уваги не звертаєте?
– Оце прильоти і відльоти? Це шепіт.
– А що зазвичай тут буває?
– Зазвичай сидимо у підвалах. Якраз зараз підходимо до бомбосховища. Саме тут дуже багато людей врятувалися, коли активна була фаза наступу.
У Петропавлівському ліцеї наслідки вибухів помітні неозброєним оком – зруйновані кілька поверхів.
Староста згадує період окупації:
– До мене прийшли з обшуком. Спочатку забрали мого чоловіка, сказали, що відпустять його, тільки коли я прийду. Хотіли, щоб я почала з ними співпрацювати, але я відмовила. І таким чином вони мене забрали під варту.
Перше запитання: «Чому допустили, що у вас націоналізм дуже розвинутий?»
– Забрали «на підвал», так?
– Так.
– Скільки часу ви там провели?
– Тиждень. Намагалися від мене якусь інформацію отримати. Перше запитання: «Чому допустили, що у вас націоналізм дуже розвинутий?». Їм здавалося, що люди, які люблять свою громаду, свою Україну – це націоналісти, це вороги.
Евакуювалася я 22 серпня, а «на підвалі» на початку серпня я була.
– А повернулися коли?
– А повернулася я після того, як наші хлопці уже деокупували територію. На жаль, ще частина нашої громади окупована. Лінії фронту тут дуже-дуже близько.
Ольгу Козирєву окупанти не катували, але увесь тиждень, проведений у застінках підвалу, вона чула крики болю й розпачу своїх односельців.
Два БТРи, гармату, три причепи снарядів. Це я зараз тільки розумію, наскільки ми ризикували своїм життямОльга Козирєва
При цьому, як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, проукраїнськи налаштовані жителі Петропавлівки, зокрема й Ольга, приховали «списки атовців». Потім переховували українську військову техніку й снаряди:
«Не багато-не мало – два БТРи, гармату, три причепи снарядів. Це я зараз тільки розумію, наскільки ми ризикували своїм життям».
Ризикує своїм життям староста щодня нині, просто залишаючись у Петропавлівці.
Як і люди, чиї хати впритул до лінії фронту. Зокрема – Олена та її донька, 15-річна Варвара.
Евакуюватися, каже Олена, не дозволяють обставини:
– У мене батьки, вони не старі. Вони – пенсіонери. Мамі 62 роки, батькові 68. Він сказав: я зі своєї хати нікуди не поїду. Я їх не можу покинути. Просто не можу.
– А Варвара?
– Оце я розриваюся.
Запитую у самої Варвари, як навчається, адже електроенергії у селі немає з вересня, а уроки – онлайн.
«У нас є генератор. Ми вмикаємо його через день, і нам цього вистачає: зарядитися, навіть фільми дивимося на ноутбуці. А навчаюся я – тут зв’язок є. Інколи є гарне 4G. Я виходжу в інтернет, отримую завдання і розв’язую їх. Таким чином і відправляю», – додає дівчина. Але розповідь не закінчує і замовкає. На тлі чути гучний вибух.
– Було, ми виходимо на подвір’я вранці, і в одному районі видно, що горить хата, а там якраз живуть мої батьки. Ми зібралися й поїхали. Ну, слава Богу, не в них горить, а через три подвір’я.
– Авто у вас є?
– На велосипеді.
– На велосипеді під такими обстрілами?
– Коли почалися бойові дії – було дуже страшно, але людина до всього звикає.
Тижня півтора переносили, але перенесли книгиОлена
«Сільська бібліотека у будинку культури була. І там пробило дах. Ми з Варею подумали-подумали – і, мабуть, тижня півтора переносили, але перенесли книги (у безпечне місце – ред.). А тоді ще дощ-дощ, а я спати не можу спокійно, коли на книжки йде дощ», – додає жінка, яка працювала у цій сільській бібліотеці не один рік.
На запитання: у чому бачить різницю між українцями і росіянами, показує дві картини Іллі Рєпіна: спершу «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», а потім «Бурлаки на Волзі».
Із Петропавлівки їдемо в інші прифронтові села, масштаби руйнувань яких погодився показати голова РВА.
– 24 лютого 2022 року російські війська перетнули кордон, вийшли на Вільховатку, на Великий Бурлук – це все населені пункти Куп’янського району, пройшли Дворічну і з боку Кондрашівки підійшли до міста Куп’янськ.
І там до 26 числа вони стояли. Потім відбулися якісь незрозумілі переговори між міським головою Куп’янська і російськими військовими. І вони зайшли потім в місто.
– Де зараз той міський голова Геннадій Мацегора?
– Невідомо. Він був «на підвалі» на момент звільнення міста. І куди він з підвалу того втік – невідомо. Ще за часів окупації його посадили.
– Тобто він з ними домовився, а потім?
– А потім щось у них трапилось. Хтось каже: питання розподілу «гуманітарної допомоги». Хтось каже: питання розподілу грошей, які вони завозили сюди.
Організовував транспорт, пальне, житло для окупантів – за офіційними даними, СБУ повідомила Геннадію Мацегорі про підозру та порушила щодо нього кримінальне провадження за статтями «державна зрада» і «посягання на територіальну цілісність і недоторканність України».
У той час інші посадовці, зокрема і Андрій Канашевич, які залишилися вірними присязі, займалися евакуацією людей з району. Серед іншого, й тих, хто приїздив до Куп'янська із Луганської області – їх переправляли до Харкова або на захід України.
Раптово Канашевич пришвидшує авто і змінює тему. Чуємо вибухи.
На цій дорозі волонтери потрапили під обстріл. За характером ушкоджень, таке враження було, що з дрона на них скинули гранатуАндрій Канашевич
«На цій дорозі волонтери (незадовго до запису – ред.) потрапили під обстріл. За характером ушкоджень, таке враження було, що з дрона на них скинули гранату. Якщо подивитися от праворуч, то тут можна побачити наслідки активної праці, так би мовити, артилерії російської. І ми бачимо, що тут нічого живого не залишилося, на жаль», – каже посадовець.
Він демонструє сільську вулицю, де немає жодної вцілілої хати.
– Є прогнози в українській розвідці, що може бути новий напад на Куп’янськ і на Куп’янський район. А нащо це треба російським військам?
– Можливо, їм треба перемогу якусь показати. Тому що з точки зору логістики або з точку зору якихось переваг, якщо утримувати цю територію – ми ж зараз в низині перебуваємо насправді.
Я не бачу логіки, можна захопити й кричати, що ми захопили важливий залізничний вузол, але, з моєї точки зору, станом на сьогодні його значення перебільшене.
Такої ситуації, як була (у лютому 2022 року – ред.), не повториться. І я запевняю, що ми працюємо над тим, щоб було зроблено все так, як має бути (з військового боку – ред.). Тому що Куп’янськ – це Україна. Куп'янський район – це Україна. І воно так і залишиться.
На це сподіваються і люди із селища, яке у масштабах Куп’янського району від фронту відносно далеко. Півтори-дві години автівкою.
Пекло у Безмятежному
Мова про Безмятежне.
Окупація увійшла в історію села страшним випадком із фермером на ім’я Володимир, до якого додому на околиці села в один липневий день прийшли російські військові.
«Людина хазяйнувала на своєму господарстві. Вони під’їхали, попросили мотузку, щоб він приніс. А в нього ще працювала доярка. Її вони попросили, щоб кави зробила. Вона відійшла і побачила у вікно, як один із солдатів (російських – ред.) – чи то грався тим автоматом, чи що – стрельнув Володі в голову. Доярка почала тікати, вони і в неї намагалися стріляти. Вона якимось чином через річку перебралася (перепливла – ред.) сюди в село», – згадує односельчанка покійного Галина.
І це ще не все...
Доярка, як відійшла від шоку, то розповіла ще більше.
Голову, відрізали руки-ноги, посадили знівечене тіло в машину і підпалили
«Повідомила людям, що відрізали йому (фермерові – ред.) голову, відрізали руки-ноги, посадили це знівечене тіло в машину, підпалили машину... Що, можна до них звернутися? Хлопці, ми ж вам нічого не зробили поганого! А ви приходите нас вбиваєте, руйнуєте наші будівлі і наше життя!» – починає плакати Галина. Вона під час окупації, каже, щоразу боялася навіть засинати у себе вдома.
За даними СБУ, застрелив і розчленував цивільного українця, а по тому спалив його тіло 35-річний військовослужбовець 7-го окремого мотострілецького полку ЗС РФ. Йому вже повідомлено про підозру за порушення законів та звичаїв війни, а також умисне вбивство.
Із Куп’янського району, як розповів Радіо Свобода голова тамтешньої РВА Андрій Канашевич, людей евакуюватися влада не закликає, але радить подумати про такий сценарій. Особливо у тих селищах, де на відміну від Безмятежного, продовжуються хаотичні обстріли з боку окупованої території.
«Десь наприкінці вересня місяця вздовж залізничного полотна була розстріляна колона цивільних машин. Побачили взагалі жахливу картину. Побачили «Газель», яка повністю згоріла, і побачили обгорілі тіла. І по обгорілих тілах ми зрозуміли, що це діти.
Побачили обгорілі тіла. Ми зрозуміли, що це діти
Як потім з'ясувалося, їх було 13. Вручну пакети з останками тіл дітей переносили і відвозили на експертизу у місто Харків. Оце перед очима досі воно стоїть.
Їх просто почали розстрілювати з «Градів» російські військові.
Якщо людина продовжує після всього побаченого і пережитого вірити в якийсь «русский мир», достатньо побути хоча б день у Куп'янському районі», – підсумовує посадовець.
Навіщо російські військові хаотично обстрілюють українські міста та селища? Розмірковувала і голова Петропавлівської громади.
За три години у день запису інтерв'ю було «понад 50 прильотів».
«Це просто знищення, знищення нації», – вважає Ольга Козирєва.
Їхати із Петропавлівки вона не хоче.
«По-перше, тут моя родина. Тут мій чоловік. Його матуся. Чого я повинна їхати зі своєї землі!? Тут моє коріння! Тут багато моїх родичів лежать на цвинтарі. Чого я звідси повинна їхати?» – починає плакати жінка.
Працювати нині їй доводиться у бронежилеті. Тим не менше, Ольга водить нас кабінетами петропавлівського ліцею, і показує, як вона та підлеглі, поприбирали аудиторії.
В одній із них, в переддень запису знову пошматованій обстрілом, на підлозі серед уламків дошки лежать кілька портретів Тараса Шевченка.
Староста громади їх одразу бере до рук:
– Це ж дитина якась вишивала.
– Що будете робити з ними?
– Будемо назад вішати. Як відбудуємо.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
