Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 10:40

Максим Стріха

Із виступу на ІІІ академічній дискусії «Націєтворча місія перекладу» проекту Інституту філології Київського національного університету імені Шевченка та фонду «Європа XXI» – «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом».

Коли я читаю лекції на цю тему своїм студентам, я часто запитую на початку: «Що власне забороняв Емський акт імператора Олександра ІІ від 1876 року?». Найчастіше відповідають: українську мову. Я кажу: «Е, ні».

У публічному вжитку мова була заборонена і до того – у війську, судочинстві, в усіх інституціях. Але за чаркою можна було вільно нею користуватися і по тому. Більше того, дозволялася навіть оригінальна література «на малорусском наречии». Щоправда, з дотриманням загальноросійського правопису і з ускладненою цензурною процедурою: в кожному випадку треба було питати дозволу в головному управлінні у справах друку в Петербурзі, а не в місцевого цензора.

Але були сфери, в яких існування української мови заборонялося цілковито. Це наукова, навчальна література, і власне – переклади.

Очевидно, автори цього «закону Юзефовича», як його тоді називали, були по-своєму дуже логічними. Переслідуючи мету збереження «триєдиної російської народності», вони допускали існування локальних «етнографічних» відмінностей, але «высокая образованность» – той термін, яким любили оперувати люди з кола сумнозвісного професора університету Святого Владіміра Тімофєя Флорінского – могла існувати лишень у російській мові, «спільній для всього російського племені».

Більше того, навіть окремі українофіли, як-от Костомаров, який при нагоді намагався завжди обережно, але твердо виступити проти урядових заборон на український друк, водночас у своїй програмовій статті 1882 року писав, що «лучше отставить всех Байронов, Мицкевичей etc в покое и не прибегать к насильственной ковке слов и выражений, которые народу непонятны, да и самые произведения, ради которых они куются, простолюдину непонятны и пока не нужны».

Чи мав рацію Костомаров у такій логіці? Якщо говорити про потреби українського селянина, то очевидно, що так. Хоча українські перекладачі традиційно писали про «благо рідного села» (цитую відомий пролог до перекладу «Мазепи» Старицького, там, де є й відомі інші рядки – «Британця пісню голосну я переклав на рідну мову, щоб неокриленому слову добути силу чарівну»), село цих перекладів справді не потребувало, не читало і не знало.

Це підтверджує Борис Грінченко, який фактично провів першу розвідку сприйняття «рідними селянами» українських перекладів. Грінченко намагався читати переклади селянам. Селяни слухали не надто охоче, а коли слухали, то, скажімо, у «Вільгельмі Теллі» абсолютно не прочитували визвольної функції, яка була головна для Шиллера, а сприймали це на рівні побутової драми. Цитую відповідну статтю Бориса Грінченка за 1906 рік з «Нової громади».

Мова, якою переклали Біблію, стає самостійною

Для чого ж тоді робилися переклади? На що витрачали свої сили усі – від «харківських романтиків» до Куліша й Старицького? Невже вони перекладали у порожній простір? Адже селянам це не потрібно, вищі верстви освічені й можуть все сприймати мовами імперії, а часом і в оригіналі. Тобто тут не доводиться говорити, що переклад світової класики українською мовою відігравав якусь комунікативну чи когнітивну функцію. Зате за тим усім виразно проступає ще одна функція – функція творча, і не просто творча, а «націєтворча».

На дуже багатьох прикладах, на дуже багатьох цитатах з текстів чи листів можна показати, що провідні українські перекладачі минулого справді мали перед собою виразну націєтворчу програму. Вони так чи інакше хотіли вивести українську мову зі статусу «наріччя для хатнього вжитку». Вони добре розуміли, що мова, якою переклали Біблію й Шекспіра, перестає бути наріччям, а стає самостійною мовою, а носії цієї мови можуть претендувати на те, щоб стати в один ряд з усіма іншими самостійними народами.

Тож зрозуміло, чому імперський уряд так не любив переклади й реагував на них цілком відповідно до своєї суті, тобто забороняв. Відтак перелік імен українського перекладу – це великий і сумний мартиролог. Були часи, коли перекладачів «викошували» тотально. І не лише у 1930-і, а й у значно ближчі до нас часи.

Згадаймо 1973 рік з його відомою постановою про український художній переклад, якою було розгромлено школу українського художнього перекладу. Розгромлено з однієї причини: цей переклад був уже надто цікавим, надто виламувався за рамки офіційної культури, котрій лише й дозволено було існувати.

У рамках СРСР, звичайно, могла існувати лише культура «національна за формою, соціалістична за змістом» (хтось із митців тоді казав, що живопис має бути квадратовий за формою, олійний за змістом). Так і українська радянська культура – соціалістична за змістом і народна за формою – втілювалася в образі недолугого україномовного (суржикомовного) Тарапуньки, що асистує меткому російськомовному Штепселю, й у величезній кількості виробничих романів та віршів про Леніна й «рідну партію».

Але коли українською мовою у 1975 році з’явився, як на мене, жодною мірою не шедевр літератури 20-го століття – просто собі гостросюжетний роман Маріо П'юзо «Хрещений батько» у журналі «Всесвіт», то цей роман почали раптом читати зрусифіковані інтелігенти півдня і сходу. Вони часом навіть спеціально вчили мову задля того, щоб читати цей журнал «Всесвіт». Цей факт Леонід Кучма спеціально відзначив у своїй книжці «Україна не Росія».

Звісно, що «Всесвіт» за це поплатився. У 1978 році, начебто через ідейно помилкову статтю Вадима Скуратівського, редакції було влаштовано розгрому Павличка вигнали й поставили до керма лояльнішого Коротича, який впертим друкуванням ідейно правильних творів письменників братніх країн і народів третього світу в короткому часі скоротив передплатний наклад журналу приблизно втричі. Відтак журнал перестав бути небезпечним.

На початку Незалежності все виглядало райдужно

Що відбулося за доби незалежності? Український переклад справді відкрив велику кількість сфер, де він раніше функціонувати не міг. Я як фізик можу стверджувати, що до того часу фактично не було наукового перекладу. Перекладалися хіба що підручники для україномовних шкіл із єдиних для всього Союзу московських оригіналів.

Зараз маємо науковий переклад фактично в усіх сферах. Більше тут пощастило гуманітаристиці, оскільки у теперішній добі усі, хто займається природничими науками зобов’язані читати по-англійському. Адже понад 98% науково-технічної інформації в світі сьогодні з’являється саме англійською мовою. Себто для нас питання, знати чи не знати англійську, не стоїть, бо воно тотожне питанню: бути чи не бути фаховим.

Фізик, який не знає англійської, сьогодні просто не може фахово працювати. Ми зараз пишемо свої статті англійською самостійно, і пишемо так частіше, ніж українською, бо така є ситуація.

Для нас, навпаки, є проблема розвитку української термінології. Слава богу, українські фізики для цього роблять багато. «Український фізичний журнал», на відміну від польського суто англомовного журналу «Acta physica polonica», виходить у двох версіях: англійською і українською, саме для того, щоб своєчасно з’являлися в обіг нові фізичні терміни.

За Незалежності українська мова з’явилася у дубляжі телесеріалів, коли 1996 року було українізовано канал «1+1». Очевидно, це мало не менше значення, аніж коли 1926 року було українізовано оперу. Це породило не меншу кількість міщанських анекдотів.

Українська мова, звичайно ж, як мова урядова потребувала юридичних перекладів, що було теж колосальним стимулом. І те, що українська мова почала звучати в різних сертифікаціях, анотаціях до ліків і т.д., – це теж давало українському перекладові новий великий простір для діяльності.

Те, що українською мовою почали відбуватися масові заходи, вперше породило потребу в українських «послідовниках» і «синхронниках». До 1991 року такої потреби об’єктивно не існувало. Здається, українських «послідовників» і «синхронників» не готував жоден ВНЗ у зв’язку з відсутністю необхідності.

Відтак спочатку все виглядало дуже райдужно. В другій половині 1990-х наш відомий перекладознавець, професор Таврійського університету Марина Олексіївна Новикова, закликаючи мене до активнішої роботи над книжкою з історії перекладу, писала, що це треба робити негайно, бо націєтворча функція перекладу помирає на наших очах, переклад робиться нормальним, технологічним, і «за 10 років ніхто не розумітиме, чому рятувати мову і націю ішли саме в переклад».

На жаль, цей прогноз виявився надто оптимістичним. Ми бачимо, що навіть єдиний поважний власне українізаційний здобуток доби Ющенка – український дубляж кінофільмів у прокаті – був атакований і фактично вже майже знищений.

Ми знову змушені існувати в умовах, як каже Оксана Забужко, окупаційної влади. Я думаю, вона говорить надто по-вченому, оскільки люди, які репрезентують цю владу, здебільшого в таких категоріях взагалі не мислять, вони мислять в категорії заробляння грошей.

Хоча є, очевидно, винятки, і до них належить наш нинішній міністр освіти, людина, яка має чітку програму зведення всього українського саме до статусу етнографічного додатку до «русского мира». І треба йому віддати належне, він цю програму реалізовує достатньо чітко, професійно і, більше того, за дивовижного мовчання нашої академічної спільноти. Я прикро вражений тим, що українське професорське, академічне середовище, до якого я належу і сам, поки що дуже мляво маніфестувало свою позицію в цій ситуації, яка врешті-решт робиться критичною.

Яка держава такий переклад

Український переклад, на жаль, досі розвивається в ситуації, коли не вирішено основне питання: яким мусить бути майбутнє цієї держави, цієї нації. Чи це мусить бути європейська держава з політичною нацією, яка безумовно толерує усі меншини, але водночас побудована на певних традиціях українських. Чи це має бути євразійське «государство Украина», де формально існують дві державотворчі нації – українці й росіяни, але в силу особливостей цього євроазійського простору українцям належить місце етнографічного додатку.

Від цього критично залежатиме майбутнє українського перекладу. Я думаю, що світову художню літературу українською мовою видаватимуть за будь-яких обставин, навіть за найнесприятливіших. А чи потрібні будуть надалі українські «синхронники», чи буде потрібний український дубляж, чи, врешті-решт, будуть потрібні переклади наукових текстів українською мовою – покаже майбутнє. Покаже те, наскільки українці виявляться відпорними в умовах різних глобалізаційних і політичних тисків.

А що болючі втрати можливі – показує життя. Наразі ми вже маємо приклад, коли в силу ринкових причин за доби незалежної України ми втратили явище україномовної опери. Явище, на яке працювали провідні сили української літератури, такі постаті, як Вороний, Рильський, Тичина, Бажан, Лукаш, які лишили корпус конгеніальних перекладів, що блискуче звучали зі сцени.

Під гаслом «інтегрування у світовий оперний світ», а насправді інтегрування в «оперний фаст-фуд», ми пішли не шляхом Англії, де існує «Ковент-Ґарден», де співають мовою оригіналів, і водночас існує Англійська національна опера, де співають лишень у англійських перекладах. Руками наших великих «патріотів», імен яких я не хочу називати, українська мова з національної опери була виметена фактично повністю.

На цей момент, здається, в репертуарі завдяки впертості Дмитра Михайловича Гнатюка залишається одна-єдина вистава в українському перекладі – «Севільський цирульник» Россіні. Спішіть послухати, поки вона ще є. Завтра її може вже не бути.

Чи буде така сама ситуація, скажімо, з телебаченням, теж покаже майбутнє. Відтак мені це прикро констатувати, але ми, перекладачі, ті, хто досліджує переклад, ті, хто цей переклад споживає, знову опинилися на передовій лінії боротьби за майбутнє того проекту, який називається цивілізована європейська модерна Україна. Майбутнє цієї боротьби поки ще якоюсь мірою залежить від усіх нас, від наших зусиль, і насамперед професійних. Й тому ми як ніколи зобов’язані зараз бути професійними.

Колись, 25 років тому, я був єдиним в Інституті напівпровідників, хто доповідав по-українському на семінарах. Це не сприймалося вороже, це сприймалося радше як дивацтво. Ніхто нічого не забороняв, але це накладало на мене колосальну відповідальність. Оскільки я був один, я мусив робити блискучі доповіді, бо інакше українська мова асоціювалася б з професійною неспроможністю. Відтак кожен з нас, працюючи на ниві нашої культури, зобов’язаний давати блискучий фаховий результат, бо в умовах доступності російського культурного продукту продукування неякісного українського, безумовно, лишень ллє воду на млин тих, хто каже: а зачем это все надо?

Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, професор кафедри фізичної електроніки КНУ імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри перекладу Київського університету імені Бориса Грінченка, віце-президент Асоціації українських письменників

Радіо Свобода є інформаційним партнером проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» і надалі публікуватиме виступи усіх учасників обговорення. Третя академічна дискусія пройшла під назвою «Націєтворча місія перекладу».

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG