Після емоційної сварки всі розійшлися, а я запитала П’єра, чого він так завівся, адже не так давно сам у листі до мене несхвально відгукнувся на адресу тексту згаданого французького письменника. На що П’єр відповів так: «Ми з тобою говорили як друзі, тет-а-тет. Ми ділилися враженнями про конкретний текст, і не узагальнювали. Але я не дозволю публічно принижувати нашу літературу в будь-чиїй особі». І я відчула гордість. За П’єра, за французів, за Бегбедера.
Я лише гіпотетично можу уявити ситуацію, коли твір кого-небудь із сучасних українських авторів буде жваво (неважливо, негативно або позитивно) обговорюватися позалітературною тусовкою за кордоном. Мені важко уявити подібне навіть тут, в Україні. Втім, набагато легше уявити, як за текст українського автора заступиться іноземець, котрий його прочитав. Бо часто складається таке враження, що наші своїх не читають.
Виглядає так, що позалітературні групи обведені анти-вієвим колом – щоб українські сучасні книжки та письменники туди не пробилися, свят-свят-свят. Інколи обговорюються книжки або автори пов’язані зі скандалами, а також книжки тих авторів, котрі вважаються совістю нації. Так відбувалося, зокрема, з прозовим дебютом Ліни Костенко, мало кого з тих, хто чекав та читав цю книгу, хвилював текст, людям просто необхідно було чути слово пані Ліни. Тому книга ця більш розцінювалася як символ, а не як художній текст.
Українських сучасних авторів та їхні книжки не знають. Можна, звичайно, говорити про те, що немає реклами та досконалої системи книжкового розповсюдження. Але ж рекламою не балують й книжки, зокрема, Коельо, Муракамі, Акуніна, Майєр, Гавальди, Брауна, менше із тим, книжки цих авторів читає багато українців. Тобто не все пояснюється так просто.
Незнанню українського пересічного читача-глядача сприяє й вітчизняне телебачення силами тих, кого воно демонструє, подекуди запитуючи про книжки. Різноманітні українські знаменитості, медійно-відомі постаті зазвичай відповідають, що читають мемуари, щось історичне, практичну психологію, ну і звичайно, зарубіжну класику + Коельо та Муракамі. Причому коли я це чую, в мені прокидається сильне бажання запитати як на уроці літератури в школі, про розкриття центральних образів читаних ними героїв. Боюся, що мало хто зможе відповісти і пригадати, як звати центрального персонажа до прикладу з «Алхіміка» або які прізвища, крім Кареніних, фігурують в романі Льва Толстого.
Страх перед власною мовою та культурою?
В мене складається таке враження, що подібне ставлення – вміння не бачити, ігнорувати, або навіть не читаючи – не схвалювати, стосується не тільки української сучасної літератури, але й української класики. Її також читають одиниці. Взагалі, на мій погляд, у світі найбільш знаними є не представники класичної української літературної школи, а письменники-іноземці, пов’язані з Україною завдяки народженню або походженню. Зокрема, Пауль Целан, Йозеф Рот, Бруно Шульц, Джозеф Конрад, Ніколай Гоголь, Міхаіл Булгаков, Анна Ахматова, Шолом Алейхем,Станіслав Лем та багато інших. Бо, певне, їх підтримують свої.
Я не хочу тут безапеляційно заявляти, що українська література досконала, цікавезна, новаторська, захоплююча, неймовірно-прекрасна. Як і будь-яка інша література. Але українська сучасна література – різноманітна. І цілком можна знайти автора чи текст, котрий припаде тобі до душі.
Є книжки наче ядерна зброя – вражають велику кількість людей, є книжки котрі поцілять тільки в одного чи двох; звичайно, є книжки, котрі можуть зацікавити як не тисячі, так сотні читачів. Я це зрештою, стверджую, не як письменник, а як читач, котрий, повірте, читає не тільки своїх, а взагалі багато читає.
Але свої своїх не бачать. Не читають. Не підтримують. Можливо, тому що не відчувають як своє? Не розумію, як так склалося, що велика країна з міцними культурницькими традиціями вперто не бачить своїх. Заперечує, як НЛО. Невже то такий страх перед власною мовою та культурою? Чи вони також не свої? Невже так сильно на більшості з нас позначилися роки, коли на території країни панували інші нації, інші мови та інші культури? Невже немає спротиву, існує тільки запобіжне пристосування? І я не кажу про агресивний спротив, коли клянеться все чуже. Я кажу про позитивний спротив, коли підтримується своє, відкривається, поширюється, захоплює?
І я подумала, а може дійсно своїх бракує? І українська література потребує іноземних легіонерів як український футбол або українське телебачення? Можливо, дійсно свої не такі, не цікаві, браковані? Можливо, дійсно своїх просто не існує? Або своїх не бачать? Або ми, українські письменники, для українських читачів не свої?
Лариса Денисенко – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
