Антін Мухарський: «Народ сам розбирається, що йому святкувати, а що не святкувати»

Київ – Антін Мухарський, музикант, фронт-мен музично-культурологічного проекту «Лагідна українізація» розповів про власне ставлення до святкування 23 лютого.

– Наскільки логічним видається вам святкування 23 лютого?

– Мені зараз вже є повних 43 роки. Я у свій час відслужив у радянській армії. Навіть маю чин сержанта радянської армії. Я служив у Німеччині, в «окупаційному» контингенті радянських військ у Німеччині.

Можна розмірковувати з різних точок зору. По-перше, для України радянська армія, а саме армія, яка у 1918 році стараннями Троцького постала, є окупаційною. Якщо ми святкуємо цей день, то ми підживлюємо традицію святкування дня окупаційної армії, як в свій час захопила Україну.

Але якщо брати з точки зору людей, які жили у Радянському Союзі і примусово бралися державою і служили цій армії. Під час цієї служби у них виникали чоловічі братства, виникали якісь спомини, якісь події тривали… У кожної молодої людини це юність, це те що триває і те, що викликає найбільший вир емоцій. Хіба можна вирвати це із життя? Тому мені здається, треба ставитися до цього дійсно з філософським контекстом – не «педалювати».

Я знаю багатьох україноцентричних людей, які так само служили в радянській армії і просто вже за якоюсь усталеною звичкою зустрічаються 23-го числа, щоб відзначити не стільки свято радянської армії і віськово-морського флоту, а просто посидіти за келихом пива.

Два роки тому ми з нашими анархомитцями 23 лютого влаштували анархічну «паті». Це була така присвята українським бійцям, які, можливо, воювали з цією Червоною армією. Але ми відзначали не свято Червоної армії, а свято махновського руху.

Зараз, як мені здається, це здебільшого привід для «чоловічого» свята.

– Багато кому може здатися образливим святкування цієї дати…

– Зараз ми живемо в посттоталітарний час. Частина людей (45+), так чи інакше, провела свою молодість у тих історіях. Їм треба дати право робити те, що вони вважають за потрібне.

Слава Богу, що підростає нове покоління, яке вже не ставиться з таким пієтетом до цього свята. В історичній перспективі воно не має передумов, щоб затвердитися. Ще певний час його будуть відзначати, а потім, думаю, воно тихесенько відімре…

В історичному контексті для України 23 лютого – це вітання окупаційної армії. Це абсолютний нонсенс.

Але в даному випадку я дозволю собі зайняти центристську позицію. Є люди, які хочуть святкувати це свято, хай вони це роблять, але не на державному рівні.

Треба розділяти: хто хоче, хай святкує, хто не хоче… Але давайте не будемо на державному рівні цим займатись.

– Офіційним святом в Україні День захисника Вітчизни став за указом Леоніда Кучми у 1999 році. Його мета тоді звучала так: свято має ушанувати ветеранів і «сприяти патріотичному вихованню молоді». Та чи може колишній День Радянської армії «сприяти патріотичному вихованню молоді»?

– Цей день не може сприяти патріотичному вихованню молоді. Свято української армії – 14 жовтня, Покрова, козацьке свято. Так, на мою думку, має виглядати патріотичне українськоцентричне виховання. А оці сурогати – ліпити з 23-го день патріотичного… Патріотичного чого? Винищення всього українського? Тут дійсно відбуваються якісь посттоталітарні і пострадянські мутації, що просто жах бере!



– Але в Україні це лишається державним святом. Чиновники беруть участь у офіційних заходах до 23 лютого. А нардеп Таїсія Повалій взагалі виступить у цей день у московському Кремлі. Українці ж свідомо обирають цих людей, можливо, вже і є демонстрацією цінностей українського суспільства?

– Цим усе сказано: у Кремлі, так у Кремлі!

Занурюся у той проблемний вир, який існує із самоідентифікацією українців. Є українці-русофіли – український паспорт є, але йому той паспорт до одного місця. Це проблема, яка нам дісталася у спадок від Радянського Союзу.

Але я думаю, що не треба занадто «педалювати» цю тему. Йде зміна поколінь, йде зміна ідеологій. Якщо політики хочуть дотиснути і створити з цього прецедент для конфлікту, вони це зроблять. Але це провокація, не треба на цю провокацію піддаватися. Росте молоде покоління… Все буде гаразд!

– Коли відмовляються від одних цінностей, варто, мабуть, пропонувати якусь альтернативу. Що запропонуєте Ви?

– Я пропоную починати позбавлятися від «пропагандистської» моделі, яку нам нав’язував Радянський Союз, коли, як написав Юрій Винничук, одних бовдурів в будьонівках замінили на інших…

– Вже були спроби «лагідно українізувати» цю дату. Як Ви ставитесь до такої ініціативи?

– Я ставлюся до цього так, щоб менше робити з цього якихось інформаційних приводів. Треба не привертати до цього якусь надмірну увагу.

Я розумію, що нашим державним мужам не вистачає якихось акцій, які відвернуть увагу від їхньої безпорадності в господарських історіях. Замість того, щоб зайнятися практичною діяльністю, вони завжди апелюють до якихось ідеологічних мотивів.

З приводу переносу, мені здається, це не зовсім справедливо. Але дійсно – свята бою під Крутами, 14 жовтня мають більше завдяки живій енергії молодих людей, які вливаються в українські рухи, які сами організовують ці свята. Це все така робота, яка має бути з низів. Згори зараз вже нав’язати щось неможливо. Вольовим рішенням сказати: «Тут святкуємо, а тут уже не святкуємо!» – зараз уже не можна. Народ сам розбирається, що йому святкувати, а що не святкувати. Це природна тенденція.

Я вважаю, що воно саме якось «вирулить»…