Кремль зробив ставку на злочинців – «кіборг» «Вальтер»

Тарас «Вальтер» – один із тих, кого українці називають «кіборгами», він зараз на ротації і скоро повертається захищати Донецький аеропорт та сусідні території. Волонтерам громадянської ініціативи «Повернись живим» належить ідея розмістити Тарасову фотографію на жовтневій сторінці фотокалендаря «кіборгів»: 12 місяців і 12 захисників Донецького аеропорту. Ці календарі уже можна придбати, і тим самим пожертвувати гроші на необхідне, аби захисники повернулись додому живими. У розмові з Радіо Свобода «Вальтер» розповів, чому найважче, на його думку, не обстріли на фронті, а слава «кіборга» у мирному житті.

– Як такої лінії фронту не існує, є окремі території, за які ведуться бої. Коли я був у населеному пункті Піски під Донецьком, то день, скажімо так, починався з мінометного обстрілу з ворожої сторони. Далі водні процедури: умивались, чистили зуби. Приготування їжі, сніданок, черговий обстріл знову ж таки, шукаємо укриття. Після обстрілу – відновлюємо те, що пошкоджено. У цей час наша артилерія веде обстріл ворожих позицій. Далі коли як – коли побутові справи, коли патрулювання. Потім обід, потім знову обстріл, вільний час, якщо він такий бував. Скажімо так, по 5-6 обстрілів на добу було, бувало більше, бувало коли навіть один обстріл за день, і це було дуже-дуже дивно.

У той час, коли я був на терміналі Донецького аеропорту, як такого розпорядку дня не було, бо по суті не було дня. Була доба, коли нема як такого розпорядку прийому їжі або сну. Їси і спиш, коли є можливість, вільного часу майже не було, бо ворог намагався відбити термінал.

– На якій відстані від аеропорту розташовані сепаратисти та російські бойовики?

– 300 метрів від крайньої східної стіни нового терміналу. В бою не звертаєш уваги на відмінності, тим паче на дистанціях більше ніж 50 метрів. Я бачив чоловіків, у когось темніше, у когось світліше обличчя. Всі були одягнені у форму різних зразків, всі мали в руках зброю. Хто вони, я навіть не звертав уваги на це.

Якщо брати весь комплекс в цілому, то залишилась злітно-посадкова смуга, залишились два наполовину знищених термінали, майже повністю знищена вишка вежі керування польотами. Ось усе, що від нього залишилось.

– Чим, на Вашу думку, є цей збройний конфлікт, проти кого воює українська армія?

– Нашим ворогом, у першу чергу, є верхівка влади у Кремлі і маріонетки на Донбасі. Люди, які не мають ні Батьківщини, ні державності, ні прапора. Люди, які народилися хай ще за Радянського Союзу, але в Україні. Люди, які жили в Україні, які її ніколи не любили, не поважали. А коли їм пообіцяли краще майбутнє, вони відразу зрадили. Серед цих людей є навіть дуже багато молодих хлопців, які у свій час проходили строкову службу в українській армії, у Збройних силах України, складали присягу – і вони її зрадили, оце найбільша біда.

Кремлівське керівництво зробило ставку на злочинців, як на кримінальних, так і на політичних, і військових, тому що зрада присяги – це військовий злочин.

Цю війну виграти реально. Я не генерал, навіть не майор. З точки зору солдата можу сказати одне: потрібно мінімум політичного втручання в керівництво Збройними силами і потрібно максимум патріотизму від командування. Не потрібно рахувати гроші, які платять, не потрібно хвилюватися за ту чи іншу посаду, яку займаєш. Потрібно усім робити усе, для досягнення спільної мети.

– Нещодавно була річниця Євромайдану. Ви підтримували революцію, чи були по інший бік барикад?

– Я був не те що проти, просто не вірив в ідеї Майдану від самого початку. Тому що молодь вийшла на мітинг тільки тому, що не було ратифіковано підписання угоди з Євросоюзом. Але всі, кого я питав зі своїх знайомих, навіть не читали угоди. Тобто всі вважали, що якщо вона буде підписана, то ми наступного дня зможемо безвізово їздити у Францію і в Іспанію. Тобто особисто я скептично ставився до цього мітингу. Але ось події, коли «Беркут» вийшов на Майдан, це якось трохи нагадало розгін демонстрації 1905 року в Петрограді.

Після цього я став підтримувати Майдан. А коли почалась анексія Криму, то вже не стояло питання за Майдан чи проти Майдану, стояло питання незалежності і цілісності держави, питання присяги. Тому що кожен, хто проходив строкову службу, клявся захищати Батьківщину, її цілісність. Тому особисто я вважаю, що іншого вибору в мене не було.

– Зараз Ви на ротації і вже через кілька днів повертаєтесь на схід. Чи важко адаптуватись до розміреного мирного життя?

– Чесно кажучи, до вчорашнього вечора я абсолютно нічого важкого для себе не бачив. Я повернувся додому і вважав себе абсолютно нормальним і звичайним. Але зараз розумію, що найважче для мене – слава. Після терміналу, та навіть після взяття Слов’янська – «Слава!», «воїни АТО», «кіборги». Я захопився славою і через це накоїв багато дурниць, через що я зараз дуже і дуже жалкую. Я завдав дуже багато болю дівчині, яка мене любила. Юля, будь ласка, пробач за все, що я накоїв. Я насправді тебе кохаю.

– Вас називають «Вальтер», а як Ви вигадуєте одне одному позивні?

– Ось Сергій Русланич, він у нас лікар, тут зрозуміло, що позивний у нього – «Док». От Дімка «Амур», він дуже-дуже любить дівчат, за те і «Амур». Ромка «Коломбо» – він був слідчим у Міністерстві внутрішніх справ і лейтенантом, то як і в кіно – «Лейтенант «Коломбо». Позивний – це одне слово, яке може з тієї чи іншої сторони охарактеризувати людину. Чуєш позивний – і вже складається образ, який дуже-дуже рідко виявляється неправильним.

– Воюючи пліч-о-пліч, донедавна незнайомі люди на передовій стають друзями?

– За таких умов дуже швидко люди здружуються. Також сваряться, тому що розчаровуються одне в одному, миряться. Скажімо так, усі дружні або недружні відносини між військовослужбовцями протікають у дуже короткий термін, інтенсивно. Те, на що потрібно у звичайному житті кілька років, під час бойових днів це проходить за лічені дні. Скажімо так, відразу видно, яка людина, тому що всі перебувають в екстремальних умовах. Одне діло – гарно розказувати, а інша справа, коли за тебе говорять твої вчинки.