Юлія Баєва народилася і виросла в Україні. Вона поховала в цій країні сина, стала названою матір’ю двох дівчаток і хлопчика. Після того, як війна прийшла в Донецьк, а чоловік пішов в «ополчення» і почав називати прибраних дітей «фашистами», Юлія втекла до Центральної України. Вона почала з нуля нове життя і не збирається повертатися в Донецьк. Юлія розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода, як живуть у Центральній Україні переселенці з територій, захоплених угрупованням «ДНР».
– Я завжди була супротивником Майдану, тому що я військова людина і добре знаю «два пункти у статуті». Перший – командир завжди має рацію, другий – якщо командир не має рації, дивись пункт перший. Я знала з самого початку, що Майдан призведе до війни.
– Вас влаштовувала діяльність Януковича? Хочете, щоб в Україні все було, як до Майдану?
– Ні, але політичне спрямування у країні потрібно було змінювати на законних підставах. Я вчу своїх дітей: спочатку треба домовлятися, а тільки потім махати шаблями. Мабуть, це потрібно пояснювати не тільки дітям. Розумні люди вміють шукати компроміс, а хаос породжує хаос, навіть якщо хаос створюють із добрими намірами.
– Що значить – Ви військова людина?
– Сімнадцять з половиною років я служила у Прикордонній службі України. Вісім з половиною з них я зі своєю вівчаркою Ліндою шукала наркотики в аеропорту Донецька. Мій акаунт у «Живому журналі» так і називається: «Панi Прапор». Коли почалася війна, ми щодня читали тривожні новини, але не вірилося, що війна дійде до столиці Донбасу. Вирішили тікати після того, як війна підійшла дуже близько до нашого міста. Коли снаряд влучив у будинок моєї знайомої багатодітної матері зі Слов’янська. Вона і її десять дітей дивом залишилися живі. Вибух був такої сили, що будинок уже не відновиш. На щастя, вони ночували в підвалі. Вибуховою хвилею вибило ґратки на вікнах підвалу, тому сусіди змогли витягнути цю сім’ю з охопленого вогнем будинку. Я зрозуміла, що таке може в будь-який момент статися з нами, треба було терміново рятувати дітей. Треба було тікати з рідного міста.
– Куди ви вирішили тікати?
– Я чотирнадцять років веду свій «Живий журнал», тому у мене багато віртуальних друзів. Коли я стала шукати, куди тікати від війни, 28 осіб із різних країн запропонували мені допомогу. Літо 2014 року я провела у своєї віртуальної подруги. Вона вивезла нас у Білорусь. Я думала, що ми їдемо на два тижні, але в Донецьк ми так і не повернулися. На Донбасі залишилася моя мама (вона категорично не хотіла їхати), мій чоловік і наша надвірна зграя. Ми полишили свій будинок і вирушили в невідомість.
– Чому чоловік із Вами не поїхав?
Він почав називати наших прибраних дітей «фашистами», тому що вони мали необережність дивитися мультики українською мовою
– Я вмовляла чоловіка тікати з нами, але він хотів воювати. Він кричав, що його вчили вбивати, він уміє вбивати і хоче вбивати. Він почав називати наших прибраних дітей «фашистами», тому що вони мали необережність дивитися мультики українською мовою.
– Він і раніше був агресивним?
– До війни ми про політику ніколи не говорили, працювали, виховували дітей, будували плани. Війна зруйнувала наші стосунки з чоловіком.
– Вплив проросійської пропаганди?
– Хіба мало хто і що пропагує! Голова ж на плечах не тільки для того, щоб нею їсти! З’явилася можливість «страждати про долю батьківщини» і причина глушити ці страждання спиртним. Спиртне – мітинги – збіговиська таких же товаришів по чарці. Плани жити в Росії. Дурниці всілякі, коротше. Уже в Білорусі я посадила дітей навпроти себе і запитала, як вони поставляться до того, щоб до тата нашого не повертатися. Діти так стрибали по великому ліжку Ані Лазаревич, у якої ми в Білорусі жили, я боялася, що вони його зламають. Тільки пізньої осені 2014-го, коли ми вже давно жили в нашому новому будинку в Полтаві, я йому офіційно оголосила, що ми не повернемося. Він дзвонив: то плакав, то проклинав нас. Потім перестав мені дзвонити зовсім. Дзвонив моїй мамі, розповідав, скільки він людей убив. Думаю, брехав більше, але мама вірила і лякалася. Хіба потрібно їй це слухати після двох інсультів і перелому тазостегнового суглоба?
У лютому син Вітя сказав мені, що Віталік дзвонив бабусі (моїй мамі) і передавав вітання з днем народження. А я не могла зрозуміти, який Віталік? «Ну, мамо? Ну, Віталік. З Ясинуватої!» – відповів син. І тільки тут до мене дійшло, що Віталік – колишній чоловік. Так прикро і боляче стало. Адже здоровий, розумний, рукатий, красивий мужик. Такі плани будував. Хотів бути чоловіком, господарем, батьком великої родини. А став Віталіком із Ясинуватої. Я приховую зараз свою точну адресу, тому що чоловік погрожував знайти нас, «укропів», і дати перцю з маком.
– Чому Ви не залишилися в Білорусі?
– У Білорусі нам було добре, але я дуже сумувала за Україною. Я в Україні народилася, росла і здобувала освіту, закохувалася, розчаровувалася, народжувала дітей. Я не уявляла собі, як жити в іншому місці. Я зрозуміла, що мені не вистачає української мови, якою більшість людей на Донбасі навіть не розмовляє. Треба було повертатися додому, на свою землю.
Моя білоруська подруга наполягла, щоб я попросила у друзів допомоги, коли стало зрозуміло, що повертатися нікуди. Та й нема до кого… Мені дуже важко було на це зважитися. Я не звикла просити для себе, для інших – залюбки.
Ми приїхали в Полтавську область, де жила інша моя віртуальна подруга. Вона винайняла для нас квартиру і допомогла з пошуком і оформленням будинку. Гроші на будинок ми зібрали за три тижні. У нашому новому будинку не було води і газової пічки, ніяких вигод. Ми вірили у краще і почали працювати. За два роки зробили ремонт, утеплили і добудували будинок, посадили сад, розбили квітник, завели курей, «обросли» котами. Облаштували життя і змогли привезти мою маму з Макіївки, коли вона, нарешті, дала згоду на переїзд.
– Чому мама відразу з вами не поїхала?
– Моя мама займала тверду проросійську позицію. За нею в Донецьку доглядали мій двоюрідний брат і няня. Потім брат зліг у лікарню. Дійшов до психушки через «переживання за долю батьківщини». Няня через обстріли не могла дістатися зі свого району в мамин. Мама не знала, що ми в Україну переїхали, вона думала, що їде до нас у Білорусь. Вийшла з машини і здивувалася: «Ми ж тільки що Полтаву проїжджали, невже Білорусь так близько від Полтави?». А я сміюся і кажу, що обдурили ми її. І тепер мама буде жити в лігві фашистів, бандерівців, і що тут суцільна хунта, яка немовлят їсть.
– Мама як сприйняла цю новину?
– Перше, що ми зробили, коли мої старші діти з Києва привезли для неї телевізор (у нас його немає і не плануємо), я попросила не підключати їй ніяких інших каналів, окрім українських. І кожен день вона спілкується з моїми подругами місцевими. Кілька місяців тому задумливо висловилася, що якби не Путін, давно б війна на Донбасі закінчилася. Як добре, що вона з нами. Чудить, звичайно. Мені з трьома підлітками простіше, ніж із нею. Але нехай чудить тут, під боком у мене. А не там. Цілий рік без мами я засинала і прокидалася з думками про неї. А уві сні бачила, як снаряд в її будинок влучив, а допомогти нікому.
– Розкажіть, як Ви собаку вивезли з Донецька?
– Знайомі перевозили з Донецька до Києва домашніх тварин і погодилися забрати мою Лесю. Ми зустрілися з ними посеред Полтавської області. Щастю нашому не було меж. Собака теж вхопила горя. Перше, що зробила наша породиста красуня (бернський зенненхунд) на новому місці, – вбила сусідську курку. Друзі кажуть, що на нашому городі в Ясинуватій стояли «Гради». Під час чергового обстрілу собака від переляку розібрала свій вольєр із сітки-рабиці і побігла до чоловіка рятуватися. Він її вигнав ногами з двору і закрив хвіртку. Покарав, мабуть, за зламаний вольєр. Вона пішла до сусідки. До нас собака повернулася дуже худою. Але зараз у неї дупа більша, ніж була до війни. Сподіваюся, вона скоро перестане від будь-якого гуркоту ховатися в будинку.
– Як до Вас поставилися мешканці полтавського села? Добре прийняли?
– Мені завжди щастило на добрих людей. Ми купували будинок у Полтаві в чоловіка, чий син воює в АТО. Я не впевнена, що на його місці була б так доброзичлива до «сепарів». Жодного разу навіть не подивився косо. Після того, як ми заселилися в новий будинок, сусідки стали приходити в гості. І не з порожніми руками: одна притягла меду, друга буряка, третя два відра помідорів, четверта мішок цибулі. Прижилися ми тут, в землю вросли. Нещодавно моя подруга жартувала, що сказала своєму чоловікові, коли йшла до мене: «Іду до Юлі-сепаратистки». Це почула інша моя приятелька і підскочила від обурення. Я їй відповіла, мовляв, спокійно, це не образа, а моя територіальна належність. У нас кожен день повний будинок гостей: мої місцеві друзі, приятелі і подруги з інших міст. У дітей вже багато друзів на новому місці.
– Як складається життя, за Вашими спостереженнями, в інших переселенців до Центральної України з територій, підконтрольних «ДНР»?
– Складно і по-різному. Ми не пропали завдяки моїй популярності в «Живому журналі». Не вмію молитися, але молюся щовечора. Дякую добрим людям за допомогу. Багато моїх друзів і сусідів досі винаймають житло, платять великі гроші за оренду і комуналку. Моя старша дочка з сім’єю живе в Києві на винайнятій квартирі. Вона переїхала з Донецька до Києва разом із компанією, де працювала. Їй не довелося шукати роботу, вже добре. Переселенцям із Донбасу до Центральної України живеться важко, звичайно, але вони ворушать лапками, як та жабка, налаштовані на краще і повертатися не збираються. Ми теж не повернемося.
– Ви підтримуєте стосунки з друзями і родичами, які залишилися в регіоні, що його контролює «ДНР»?
– Звичайно, я знаю, де у них стріляють, вони – що у мене розцвіло в саду. Я багато разів пропонувала переїхати до нас. Казала, що допоможу і підтримаю. Жоден із них не приїхав. Вважають, мабуть, що краще ховатися по підвалах і проклинати Україну. Багато озляються, тому що жити весь час у ситуації війни згубно для психіки. Особливо важко багатодітним сім’ям, людям похилого віку, дітям і тваринам. Багатодітним прийомним сім’ям держава виплати не робить. Деяким доводиться повертати дітей у дитбудинки. Повно покинутих одиноких людей похилого віку та домашніх тварин. Я свою колишню колегу з Донецька кілька років вмовляла завести кішку або собаку. Вона відмовлялася, а тепер у неї три кішки і три собаки. Всіх підібрала на вулиці. Моя мама приїхала до нас зі своїми двома дворняжками і котом.
– Ви звинувачуєте Росію у війні?
Війна давно б припинилася, якби не Росія
– Війна давно б припинилася, якби не Росія.
Ми допомагаємо різним людям: пораненим в АТО, хворим дітям, переселенцям. Ділимося тим, що у нас є: продуктами і грішми. На щастя, наші кури несуться як налякані, а урожай вдався. Все у нас добре.
Засмучує мене тільки одне: я не була два роки на могилі сина. Вона на кладовищі за Донецьким аеропортом. Там багато снарядів, що не розірвалися, туди поки їхати небезпечно.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
