У Польщі відбуваються жалобні заходи з приводу 7-ї річниці від дня катастрофи польського президентського літака під російським Смоленськом. Слідство у цій справі досі триває. Українці ж, вшановуючи пам’ять розстріляних у Катині польських військових і загиблих у літаку діячів польської держави, з особливою пошаною згадують ім’я однієї з 96-и загиблих, Ганни Валентинович. А рівненські краєзнавці і громадські активісти шукають можливості для створення музею видатної землячки.
Про те, що «мати польської «Солідарності» Ганна Валентинович є українкою, Радіо Свобода дізналося одразу після катастрофи, адже під Рівним живе її родина. 14 квітня 2010 року старша сестра пані Ганни, рівнянка Ольга Любчик, підтвердила цей факт і розповіла чимало подробиць про нелегке життя і славну долю сестри.
Йшлося про те, що Ганну ще підлітком насильно вивезла до Польщі родина Едмунда Телєсніцького, яка тримала її за робітницю. Дівчина не витримала збиткувань і втекла до інших господарів, але боялася признатися, що вона – українка. Допомогла бездоганна польська мова (до 1939 року на Волині практично не було українських шкіл). Далі робота на Гданській судноверфі, де вона стала однією з найкращих працівниць, а згодом – і найактивніших діячів незалежної профспілки.
Переслідування Валентинович як громадського діяча і звільнення її з роботи на судноверфі незадовго до заслуженого відпочинку стали останньою краплею терпіння для робітників і водночас початком новітнього національно-визвольного руху Польщі.
Ще за життя заслуги Ганни Валентинович перед польською державою та в справі боротьби за права людини були високо оцінені в першу чергу поляками, а затим і видатними діячами світу. У її арсеналі – найвища польська нагорода Орден Білого Орла і американська Медаль Свободи.
Коли нещодавно польський історик українського походження, викладач Ґданського університету Ігор Галагіда попросив журналіста Радіо Свобода познайомити його із рідними Валентинович, ми прибули до села Матіївки, розташованого неподалік села Сінне (нині Садове), де народилася Ганна. Її старша сестра Ольга Любчик разом із братом Василем нині мешкають там. Історик, який добре знав Валентинович за життя, зауважує – сестри дуже схожі.
У польській версії біографії Валентинович йдеться про те, що вона народилася у польській римо-католицькій родині Яна та Александри Любчиків. Як розповідають її рідні сестра і брат, Ольга та Василь Любчики, імена батьків насправді інші – Єфросинія та Назар. Ганна народилася на околиці села Сінне. Документів про хрещення Ганни Любчик на Рівненщині немає тому, що її батько, Назар Любчик, був протестантом.
«Батько був віруючим, «штундою», розповідає Ольга. – Баптист. Ми тут вже дорослими похрестилися. А вона хрестилася перед весіллям, як мала вінчатися, біля них там недалечко костел. І хрестила сина свого там, і свого чоловіка там ховала. Бо вона католичка стала, а фактично вона українка, – розповідає на чотири роки старша від Ганни Ольга Любчик. – Її залякали, що «як скажеш, що ти українка – тебе замордують». То вона як у 64-му році шлюб брала –вихрестилася на католичку».
«І вже вона не була Назарівна, а була Іванівна», – додає рідний брат Валентинович, Василь Любчик.
Ольга частково почувається винною у тому, що Ганна під час Другої світової опинилася в наймах у селі Пустомити в польській родині Телєсніцьких. Багатодітній сім’ї було нелегко виживати, тож вони погодилися віддати в найми старшу доньку. Але Ольга не витримала важкої роботи, і тоді замість неї пішла Ганя. Спонукало її до того ще й закриття школи.
«Вона ходила в 5-й клас, а німці школу закрили, і вона прийшла додому – так плакала, кричала, і ніхто не знав, чому. Так і заснула, плачучи. Наступного дня каже – прийшов Саша, вчитель німецької. І сказав – завтра вже не приходьте – школу німці закрили… І вона пішла через те служити».
У 43-му господар із сім’єю вирішив покинути Волинь, але Ганну, яка виконувала практично всю домашню роботу, відпускати не збирався. Відтак придумав версію, що нацисти спалили Сінне, а вся її сім’я загинула. Не дочекавшись доньки, батько кинувся на пошуки. Сестра Ганни Ольга Любчик добре пам’ятає батьків відчай:
«Батькові сказав той чоловік, який вивозив їх із Пустомит – каже, що я вам дам адресу – ви їдьте туди-то, в такий-то барак у Гощі… То як вони дізналися, що батько приїхав – Аню заховали. Вже до вечора, темно. Батько чекає - прийде Ганя, прийде Ганя, чого її так довго немає? – а вони заховали її десь, так що вона не прийшла сюди… Вони забрали свої речі і виїхали аж до Грушвиці, за Рівне. У Грушвиці були, а ми не знали, де й що шукати. Свідків не було, і так лишилося. А вже потім перед виїздом – після трьох місяців, що вони там були, у Грушвиці, то вони вибралися до Польщі. Цей Монек (Телєсніцький) домовився з німецьким ешелоном, що буде їхати в Нічеччину через Польщу, і вони поїдуть на Польщу…».
Ганні повідомили, що хату спалили нацисти і сім’я загинула. Упродовж десятиліть Ганна Валентинович вважала, що втратила українську родину. Чому не шукала? – сестра розповіла про це так:
«Пані Люся Телєсніцька так їй сказала, що «тебе замордують». То вона боялася – на чужині, нічого немає, ні рідних, ні знайомих. То й діти... Януш теж не знав, що вона українка. І онуки так само, Кася й Пьотр, не знали. То спеціально вони приїжджали ж сюди, Петер і Януш, в Садовому були… Кажуть: «Мама вже перед смертю, коли мала їхати до Росії, повідомила, що там є такі прикмети: «Ось верба, я там сиділа, ось там липа висока така, боцюн кубло вив, і я там народилася й жила, і звідти мене забрали Тєлесніцькі…» І ось – загибель... Знаєте вже».
Коли в соціалістичній Польщі уряд Ярузельського намагався придушити повстання за незалежність, у Радянському Союзі Назара Любчика викликали в Гощанський відділок КДБ. Запитували, чи є в нього донька Аня. «Є, – відповів чоловік, – ходить до школи».
«Батько вірив, що вона у Польщі» – Ольга Любчик
Можливо, саме така відповідь врятувала родину від переслідувань. І справді – батько так тужив за зниклою донькою, що коли в сім’ї народилася ще одна дівчинка – її нарекли Ганнусею.
«Батько вірив, що вона в Польщі. Увесь час говорив: шукайте її в Польщі... ну то ми шукали, але поки ті розшуки йшли – дійшло до того, що вже батько вмер, і лист прийшов з Тернополя – там у музеї був один чоловік, він цікавився тими розшуками. Написав до Польщі листа. А Телєсніцький Костик (син Телєсніцьких, працівник Гданського відділу служби безпеки – авт.) відмовився від своєї адреси, боявся, що хтось його розшукує, та ще й з України – він боявся. Наклав арешт на свою адресу, і не дав, щоб розшукували. То після того Аня розказала, що вона з України», – розповідає Ольга Любчик.
Ганна Любчик-Валентинович – нащадок Северина Наливайка?
Поновлення родинних зв’язків Ганни Любчик-Валентинович пов’язане з пошуками, які проводили члени громадської організації «Українське козацтво імені Северина Наливайка». Про це Радіо Свобода розповів його рівненський отаман Володимир Мусій.
Сучасні козаки досліджували генеалогічне дерево братів Наливайків, які служили в князя Острозького, і зустріли уродженця тутешніх країв, нині киянина, Миколу Пашковця – двоюрідного брата Ганни Валентинович. Він розповів, що одна з гілок козацького ватажка Северина Наливайка поселилася у Коростятині під Тучином, неподалік Рівного. Під час пошуків усіх нащадків Наливайка з’ясувалося, що одна з них, Ганна Любчик, могла опинитися на території Польщі. Окрім того, діда Ганни Любчик по матері звали Северином, як і непокірного козацького ватажка, якого польська влада стратила у 1596 році. Знайти Ганну у 1996 році допомогли її родич Микола Пашковець і тернопільський краєзнавець Єфрем Гасай.
«Вона почала з нами спілкуватися, приїхала сюди, зустрічалася з нашими представниками, зі своєю сім’єю, обіцяла нам допомогти з пошуками матеріалів (нас цікавила смерть Северина Наливайка – ми шукали по всіх архівах, бо в різних архівах по-різному писалося, як він загинув і де похований). І коли вже трапилася ця авіакатастрофа, яка спіткала польську націю – нас тим більше це питання зацікавило – увічнити пам’ять Анни Валентинович», – каже Володимир Мусій.
Із 1996-го Ганна Валентинович майже щороку бувала на Рівненщині – аж до своєї загибелі під Смоленськом, а її сестра Ольга відвідувала Ганну з родиною у Варшаві. Пригадуючи відверті розмови з сестрою, Ольга Любчик з її слів розповідає чимало подробиць про тогочасний польський політикум.
Земляки Ганни Валентинович (у дівоцтві Любчик) із Гощанського району (колись – Тучинського повіту) Рівненщини вже віднайшли приміщення для музею й зібрали для нього чимало експонатів. Серед них багато світлин, зокрема фото Валентинович для брата Василя з надписом рукою Валентинович польською й українською мовами: «На пам’ять брату Васі Назаровичу від сестрички Ані Любчик-Валентинович».
Факт приналежності до української нації Ганни Валентинович – жінки, яка долучилася до творення новітньої Польщі – нині має як для українців, так і для поляків особливий сенс. Цей факт є невигідним лише проросійським шовіністичним силам, які намагаються вбити клин у відносини між двома країнами, каже викладач Ґданського університету, українець за походженням Ігор Галагіда. Адже біографія Ганни Любчик-Валентинович не вписується у їхню концепцію поширення розбрату між сусідніми народами через акцентування лише на історичному негативізмі:
Позитивною постаттю, яка може бути своєрідним символом поєднання між поляками й українцями, може бути, власне, Ганна Валентинович, яка стала символом польської дороги до демократії і свободиІгор Галагіда
«Пам’ятаючи, звичайно, про ті негативи, треба пам’ятати і про різного роду позитивні речі, які були між поляками і українцями в минулому. Такою позитивною постаттю, яка може бути своєрідним символом поєднання між поляками й українцями, може бути, власне, Ганна Валентинович, яка народилася українкою, яка стояла на початках створення профспілки «Солідарність», а пізніше в цілому світі стала символом польської дороги до демократії і свободи – цей факт, власне, може поєднувати Україну і Польщу», – каже Ігор Галагіда.
Тим не менше поширенню пам’яті про дитинство знакової фігури польського політикуму Ганни Валентинович (Любчик) мали б перш за все сприяти українські дослідники й українська влада, вважає польський науковець. За кордоном, окрім Польщі, пам’ять про українку Ганну Валентинович увічнила польська діаспора в Чикаго, яка ще за її життя створила музей її імені.
