Намагаючись швидко досягти миру, Зеленський потрапив у пастку завищених очікувань, констатує доктор політичних наук Юрій Мацієвський, якого цитує газета «День». Оскільки припинення конфлікту неможливе без згоди Путіна, отримати його Зеленський зможе лише після прийняття російських умов, але ці умови не є прийнятними для більшості українців.
Навіть якщо під тиском Росії керівництво України погодиться на російський варіант миру, наступна внутрішня криза може бути небезпечна не тільки для успіху мирного процесу, а й збереження української державності. Такий результат в інтересах Путіна, але навряд чи прийнятний для західних партнерів України. Щоб запобігти цьому сценарію, Захід повинен зайняти відповідальну позицію у питанні закінчення війни на Донбасі, вважає Мацієвський.
Останнім часом Зеленський уникає жорстких висловлювань на адресу Росії. Він не називає її агресором, не говорить прямо про відповідальність Кремля за все те, що відбувається на окупованих територіях. Тактика українського президента, очевидно, полягає в тому, щоб м’якою риторикою щодо Росії отримати хоч якісь поступки у питанні конфлікту на Донбасі. Однак чітких сигналів про те, що Росія готова гарантувати припинення вогню в зоні бойових дій, станом на початок лютого, немає», – наголошують експерти.
Міжнародні критики Зеленського звинуватили його в ухваленні поспішних і популістських рішень, зазначає газета «Україна молода». А ще, на думку опонентів Зеленського, у новому уряді є наближені до олігархів люди, а також представники «старої управлінської гвардії», яких мала на меті усунути від влади українська революція. Тепер за кожним рішенням президента треба буде гадати – кому вони найвигідніші – Ахметову, Коломойському, або ж там враховані кремлівські інтереси.
Газетярі стверджують, що задушливі обійми з реваншистами все відчутніші. Ймовірність неофіційної коаліції «слуг народу» з колишніми регіоналами, котрі зібрались під утворенням «Опозиційна платформа – «За життя», все очевидніша. Не дарма ж низку ініціатив «слуг» у ході голосування представники ОПЗЖ підтримували.
Останні соціологічні дослідження засвідчують, що українці знову недолюблюють уряд і парламент, але довіряють президентові й сподіваються на нього. Попри те, що президент особисто добирав як нинішню парламентську більшість, так і вже другий поспіль уряд. Утім знову будуть погані всі, крім президента. Хоча не факт.
Це вже як заверне бізнес-група, котра породила і президента, і його партію, зазначає видання. Стане невигідним – зіллють. І будуть торочити устами своїх посіпак, що це і є демократія і свобода в дії. Про це йдеться в статті «У пеклі порожньо. Усі біси тут»: кадрова політика Зеленського збентежила весь світ».
Потрібно відрізняти демократію свідомих громадян від влади натовпу, наголошує дописувач газети «День» Ігор Лосєв. Він вважає, що не можна погоджуватися з ототожненням демократії з владою більшості. Це очевидне спрощення та збрутальнення ситуації. Більшість – це не обов’язково основа демократії, а дуже часто опертя авторитарної або тоталітарної диктатури. Німці в більшості своїй до квітня 1945 року підтримували режим Гітлера. Більшість населення СРСР (хто активно, хто пасивно) підтримували режим Сталіна аж до його смерті 1953 року. Власне, навіть у класичній Стародавній Греції демократія не була владою більшості. Адже там раби були поза межами суспільства.
Видання наголошує, що нацизм і фашизм, як і комунізм, народжуються не з диктатури, а зі слабкої, безвідповідальної, «фасадної» демократії. Сьогодні така демократія в Україні. Зважаючи на її перші кроки, популізм ризикує перерости в тиранію, попереджає автор в статті «Дещо про владу більшості».
Для опанування суспільством комуністична влада вдавалася до масового терору, в якому рахунок жертв ішов на мільйони. Але, як констатує дописувач газети «День» публіцист Сергій Грабовський, існував також інший різновид радянського терору – терор індивідуальний, точковий, спрямований проти окремих українських політиків, митців, громадських діячів. Той терор, який на словах більшовики суворо засуджували, а на практиці зробили одним із наріжних каменів своєї політики.
Вбивство Симона Петлюри, художника Олександра Мурашка, науковця-аграрія Левка Симиренка, композитора Миколи Леонтовича... Чим же були настільки небезпечними для радянської влади відомі українські художники, науковці та композитори? Ось як це пояснює київський історик Сергій Білокінь: «У ті часи владі совєтській, більшовикам ішлося про рішучий вплив – переламати свідомість усього населення, залякати населення. І вони це зробили шляхом індивідуального терору й діяльності «чрезвичайки».
Однак чи досяг Кремль поставленої мети шляхом поєднання масового й індивідуального терору? Сьогодні вже очевидно, що московські вожді безпідставно сподівалися шляхом фізичного знищення окремих українських політичних та громадських діячів призупинити формування цілої української нації. Бо ж у ХХ столітті підтвердилося, що національний рух не зводиться до діяльності окремих «буржуазних націоналістів». На цьому наголошується в статті «Про особливості індивідуального терору».
