Українська преса продовжує підбивати підсумки першого року перебування Володимира Зеленського на посаді президента. Як змінилась і чи змінилась зовнішня та внутрішня політика Києва, чи можливий реванш і як Україна протистоїть російській пропаганді, – ці теми в центрі уваги тижневої преси.
«В Україні досі не вироблено не те що імунітету від ворожої пропаганди, а й бодай відчуття незручності, коли ідеї, що врешті-решт безпосередньо призвели до втрати території, десятків тисяч смертей і мільйонів зламаних доль, звучать на повний голос, а ті, хто їх поширює, почуваються господарями життя. Така ситуація аморальна загалом і отруйна в кожному окремому випадку», – наголошує дописувач «Українського тижня» Юрій Макаров.
Він стверджує, що «Медведчук, Портнов, Гужва, Корнілов, Хісамов, Вишинський послідовно сповідують релігію «єдіной і нєдєлімой», вони на цьому зробили кар’єру й заробили статки, з ними все зрозуміло». Однак, як пише далі автор, є інші: талановиті, енергійні й нібито на перший погляд нормальні та притомні, проте без міцного скелета або взагалі без принципів, які радо пристають на пропозицію зайняти своє місце біля годівниці, а потім поступово стають «першими учнями». Докладніше про них автор розповідає в статті «Пустити цапа в капусту».
В публікації також наголошується, що «суспільство, яке не вірить у критичну необхідність санітарів лісу, так само беззахисне й безсиле, тим більше перед гібридною агресією сусіда без гальм і рефлексій».
«Дали йому рік» – у статті під таким заголовком «Український тиждень» стверджує, що «мир у розумінні Москви – це капітуляція, а завдання українського президента – якомога красивіше її загорнути». Інших ролей, на думку автора статті Дмитра Крапивенка, російський сценарій не передбачає.
Утім, є й безумовні оригінальні риси у правлінні Зеленського, йдеться далі в статті. Він намагається бути над суперечкою там, де це неможливо. «Гнучкість» у питаннях мови й історичної пам’яті, заклики встановити нарешті, хто насправді винен у подіях 2 травня 2014 року в Одесі (наявна досі офіційна версія президента вочевидь не влаштовує) та інші висловлювання насправді не працюють на примирення в суспільстві, а створюють можливості для проросійського реваншу, наголошує автор.
«Суперечка між патріотичними силами і п’ятою колоною Москви – це не про різні варіанти майбутнього країни, а про наявність майбутнього як такого. Того, що питання стоїть саме так, президент або не розуміє, або не хоче розуміти, або діячі на кшталт Андрія Єрмака переконують у тому, що є місце для діалогу з ворогом і його поплічниками. На користь останнього свідчать недавні домовленості в Мінську», – переконує дописувач.
Про те, як функціонери Віктора Януковича намагаються відвоювати втрачене, розповідає «Український тиждень». «Вони хочуть відкрутити час назад. Прагнуть помсти й відплати. Бо ще сім років тому в них усе було чудово. Вони були наближеними до президента, мали доступ до ресурсів і можливостей, а насамперед – перед ними майоріли райдужні перспективи», – пише автор статті Роман Малко.
Він нагадує, що усе змінилося, коли Революція гідності зламала основи їхнього світу і змусила вслід за лідером утікати чи ховатися по норах. Нині ці функціонери Януковича всіляко намагаються повернути втрачені позиції та відігратися. Для цього залучені шалені гроші й активізовано старі зв’язки. Але, «якби йшлося лише про незгоду змиритися з поразкою, бажання повернути втрачене чи оживити якусь державну модель, що на їхню думку краща чи корисніша для українців, було б не так погано», зазначає автор статті.
На жаль, ідеться зовсім про інше, переконує дописувач. Тому вважати їх лише реваншистами насправді неправильно. Уся діяльність цієї різномастої публіки спрямована на те, щоб повернути Україну назад в імперію.
На думку дописувача, «найяскравішими представниками цього передового бойового загону реваншистів є Андрій Портнов, який повернувся за день до інавгурації Зеленського, а також двоє Олен: Лукаш і Бондаренко, які ризикнули залишитися в Україні й ледь не стали «жертвами хунти». Саме вони сьогодні чи не найактивніші з-поміж колишніх функціонерів Януковича. Проте не єдині. Про їхні шанси на успіх йдеться в матеріалі «Помста як холодна страва».
Останні події в країні свідчать, що період реформ в Україні при новому президенті добігає кінця, переконує дописувач видання «Новое время» історик та публіцист Ярослав Грицак.
Він стверджує, що «події останніх тижнів – звільнення Юрія Вітренка, а перед цим Олексія Гончарука, призначення Ірини Венедіктової, критика медичної реформи і ProZorro – залишають мало місця для сумнівів у тому, що період реформ при новому президенті в країні добігає кінця».
У випадку з Петром Порошенком період реформ тривав майже два роки. Поки це найкращий результат, вважає історик.
Він ставить простий і сумний діагноз незалежної України: вона реформостійка. Водночас дописувач визнає аргументи опонентів, що, мовляв, реформи мають проводитися швидко і не можуть тривати довго. Що Зеленський не робить бізнес при владі, призначає Міхеїла Саакашвілі відповідальним за реформи, та й взагалі під час коронавірусу пріоритети мають бути іншими.
Все так, погоджується історик. Але, ці аргументи, на його думку, не враховують головного. Якщо спробувати звести історію більшості держав до спільного знаменника, то це історія владної еліти, яка щороку збирає і розподіляє між собою побори з населення (ренту) в обмін на обіцянку захищати його від зазіхань інших, менш або більш хижих сусідніх еліт. «Доступ до контролю над ресурсами отримує обмежене коло осіб. Він регулюється привілеями і побудований на системі особистих зв'язків. Ключова умова – доступ до тіла правителя, і неважливо, це імператор, генеральний секретар ЦК КПРС чи президент України», зазначає автор. Докладніше йдеться в статті «Кінець епохи змін».
Якщо президент, парламент і Кабмін не допустять серйозних помилок, то Україна цілком може уникнути великого фінансового або бюджетного колапсу, переконаний дописувач тижневика «Новое время» ексміністр економіки Тимофій Милованов.
Він пише, що для різкого падіння гривні і невиплат бюджетних зарплат знадобиться фінансовий колапс або величезний дефіцит держбюджету. А те, що відбувається зараз, це економічна криза, криза реального сектора.
Дописувач називає дві особливості цієї кризи. По-перше, вона є, але зосереджена у приватному реальному секторі і на ринку праці. А фінансова система у відносному порядку. Держсектор – теж. Бюджетні платежі виконуються, зарплати виплачуються, держпідприємства працюють. По-друге, негативний ефект кризи в реальному секторі менший, ніж в ЄС. Про те, чому економічний ефект кризи поки помірний, йдеться в матеріалі «А криза буде?»
