Аудіозапис програми:
Київ, 14 травня 2004 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі! На хвилях радіо “Свобода” СЮЖЕТИ. Радіожурнал про світ культури і культуру світу.
З вами автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю Вас!
Чи думав хто над тим, скільки поетичних та прозових творів у світовій літературі присвячені матерям? – Очевидно, незчислимо багато. Недавно в Україні було відзначено День Матері – свято із давніми традиціями, але нове для суспільства, що перебуває у перманентному стані пертурбацій. І можна сподіватися, що написаних і сказаних про матерів добрих слів у світі ніколи не буде мало. Як не буде й досить. Правду мовив сто літ тому Ернест Вілфрід Легуве – “Мама – то єдине божество, яке не знає невіруючих”...
Твори про материнське тепло присутні і в молодій гагаузькій літературі, за хвилину ми один із них почуємо. А про Тодорку Арнаут, гагаузьку поетесу, розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Якщо подивитись на гагаузьку літературу – а вона дуже молода, починає своє офіційне існування від 1957 року – то Тодорку Арнаут можна віднести до п’ятого покоління гагаузьких поетів. Після неї прийшла вже наступна поетична генерація, надзвичайно талановита. Сподіваюся, вона розвиватиме гагаузьку літературу, підніматиме її рівень і презентуватиме її серед літератур інших націй. Весну гагаузи іноді називають “святом матері” – адже весною природа починає новий життєвий цикл, весною люди закохуються і щиро посміхаються сонцю, весною пригадуються родинні легенди. Свій вірш про маму Тодорка Арнаут присвятила своїй матері і усім матерям.
Надія Степула
Травень – місяць, коли сюжети Другої світової війни та спогади про неї не оминають нікого. Послухаймо роздум заступника редактора журналу “Сучасність” кандидата філософських ніук Сергія Грабовського про те, як ця війна відбилася у дзеркалі пісень...
Сергій Грабовський
Незалежна Україна вкотре відсвяткувала річницю закінчення війни, яку свого часу геніальний вождь та вчитель усього людства Йосиф Віссаріонович Сталін назвав “Вєлікой Отєчествєнной войной совєтскаво народа”. Сталінська вказівка виявилася живучою – цю війну “Великою Вітчизняною” в незалежній Україні, де начебто “совєтскаво народа” і немає, зве багато хто – від президента Леоніда Кучми до лідера радикального “Братства” Дмитра Корчинського.
А чи була для українців та війна Вітчизняною? Не буду цитувати тогочасні свідчення – від Вінстона Черчілля до Мілована Джиласа, від Микити Хрущова до самого Йосифа Віссаріоновича – про не надто палке, скажемо м‘яко, бажання українців віддавати життя “за Родіну, за Сталіна”. Надамо слово для свідчень самому народові – як загальновизнано, одному із найспівучіших у світі.
Скажімо, у російській культурі війна з нацизмом спричинила до появи справжнього грона блискучих, часом геніальних пісень. Тут і задумлива, тремка лірика. Тут і грізна хвиля народної сили, яка готова на бій. Тут, зрештою, і гордість переможця.
Ці пісні пишуть професійні поети й композитори – але чим вони є, як не медіаторами народного мелосу? Інакше-бо ці пісні не жили б і донині, бо в них правда про війну, яка для когось була Вітчизняною, хоч водночас і совєтською.
А що Україна? Мовчання. Крім хіба що невольничих пісень, складених дівчатами-остарбайтерами. І крім написаних на замовлення “директивних органів” творів, які від самого початку не були народними.
Це вже потім, за двадцять років, з‘являться геніальні “Степом, степом...” або “Батьку, ми ровесники з тобою” – власне, пісні швидше антивоєнні, ніж воєнні. І водночас – Україна не мовчала.
Справді народний голос – це пісні вояків Української повстанської армії. Цей голос і зараз у наче незалежній Україні лунає немов би із підпілля, з походу лісової боївки, бо ж там, де правлять дядьки Отечества чужого, війна – національна, вітчизняна і визвольна проти тривання совєтської окупації – не є музейним експонатом.
Та й практика 1943-44 років, коли мільйони ненавчених, не вдягнених в однострої і ледь-ледь озброєних.
Надія Степула
Нові переклади збагачують літературу будь-якого народу – це аксіома. Складний і благодатний процес перекладання французьких творів українською мовою нещодавно був відзначений премією. - Послухаймо голову журі премії імені Григорія Сковороди посольства Франції в Україні за найкращий переклад французьких творів українською мовою – французького письменника Жіля Ляпужа: (переклад) “Середню освіту я здобув підчас війни в ліцеї, де ми вивчали тільки французьких авторів і, коли я приїхав у Париж в 1946 році, то я не був впевнений, що існують інші крім французьких письменники. Все-таки я відводив англійцям два імені: Шекспір і Діккенс, а німцям Гете. І на тому, мабуть, усе. Так думав не лише я. всі молоді французи того часу вважали, що література – це Франція, а поза нею провінція”.
Відомий перекладач Анатоль Перепадя на врученні йому високої нагороди Французького Уряду і Міністерства культури Франції сказав: “Я дуже схвильований такою увагою зі сторони французької республіки до моєї скромної особи. Відомий персонаж Достоєвського вчив французькі вокабули з тим, щоб мати можливість відвідати щасливі місця Європи. Я вчив французькі вокабули з тим, щоб стара Європа допомагала молодій Європі стати такими щасливими місцями. Отож того, хто назвався козаком французи тепер визнають за шевальє”.
З’ява нової книжки – завше подія. Передусім, напевно, - для автора. Що думає про видану в започаткованій газетою “Дзеркало тижня” бібліотеці книгу “Постаті ХХ століття” Олекса Підлуцький – автор? Чому серед розповідей про видатних політичних лідерів ХХ століття – Пілсудського, Масарика, Бенеша, Франко та інших – немає постатей з історії української?
Про це та інше в сюжеті мого колеги Тараса Марусика, який розмовляє з Олексою Підлуцьким, журналістом-міжнародником, доцентом Інституту журналістики.
Тарас Марусик
Відповідаючи на моє запитання, що його найбільше вразило при опрацюванні тієї колосальної кількості матеріалів, необхідних для написання книжки, Олекса Підлуцький підкреслив цілеспрямованість усіх тих лідерів, які, фактично, створили або вивели з надглибокої кризи свої національні держави: “Іще вразив такий факт, як абсолютна відстороненість від особистих інтересів. Наприклад, коли помер президент Тайваню, то він залишив 40 млрд. доларів у Державній казні. Він посідав 4 місце у світі за золотовалютними запасами. І з’ясувалося після смерті, що у цієї людини не було ані рахунку в закордонному банку, ані в національному, ані власного будинку, ані власного автомобіля і в будинку у нього знайшлося 400 доларів. Це були всі гроші, які він мав. Я думаю, що багатьом нашим найвищим достойникам варто було б, якщо не брати приклад (бо то неможливо), то задуматися”.
Хто прочитав книжку “Постаті XX століття”, звернув увагу, що в ній не знайшлося місця для постатей української історії. Ось що каже на цей закид автор: “Я писав книжку перш за все для того, щоб проаналізувати анатомію успіху, як цим лідерам вдалося підняти свою націю на якійсь якісно вищий рівень. На жаль, жоден з українських лідерів ХХ століття не зміг зробити чогось такого, як зробив, скажімо, Пілсудський, чи Маннергейм. Можливо, за своїми особистими характеристиками вони не поступалися тим лідерам. І до якихось об’єктивних, чи суб’єктивних обставин вони того успіху досягти не змогли”.
Не вдалося цього, на думку Олекси Підлуцького, і за останні 13 років: “Всі ми пам’ятаємо 1994 рік, всі наші надії і сподівання як ми будемо жити через 10-15 років. Я думаю, що навряд чи можна знайти ту людину, яка щиро радіє незалежності, які б могли зараз сказати, що наша нинішня держава відповідає його мріям, його сподіванням, хоча б у першому наближенні. Але це не повинно у нас всиляти песимізм, а просто думати про те, як буквально у ближчий час робити якесь прискорення в цьому процесі, надолужити прогаяне, бо дуже багато часу втрачено”.
Це був журналіст-міжнародник, доцент Київського інституту журналістики Олекса Підлуцький.
Надія Степула
Давньовірменський епос “Давид Сасунський” побачив світ українською мовою. Про це – в інтерв’ю Наді Шерстюк із головним редактором видавництва “Дніпро” Василем Шклярем.
Надія Шерстюк
Пане Василю, як вирішено було видати давньовірменський епос “Давид Сасунський”?
Василь Шкляр
Цей героїчний епос вірменського народу у нас називається у своїй транскрипції “Давид Сасунці”, що означає Давид із Сасуну.
Перекладач, наш відомий поет Віктор Кучевський працював десятиліттями над цим шедевром. Леонід Кучма, коли був у Вірменії років три тому особисто вже пообіцяв Роберту Кочеряну, їхньому президенту, що епос “Давид Сасунський” побачить світ, але знову це забувалося. Нарешті, наприкінці минулого року ми ці кошти дістали.
Надія Шерстюк
Де і коли може побачити читач це видання і чи великий його тираж?
Василь Шкляр
Специфіка всіх видань, яке фінансує Держкомтелерадіо полягає в тому, що головний весь власний наклад надходить до бібліотек. Тираж 2000 примірників.
Надія Шерстюк
Чи розглядається таке питання: видати “Кобзар” подарунковий Тараса Шевченка подарунковий десь закордоном саме за рахунок державних коштів?
Василь Шкляр
Йшлося саме про такий проект, який замислив Держкомтелерадіо про видання “Тараса Бульби” Гоголя багатьма мовами світу, видавати за наш кошт, за аналогією так, як вийшов він в видавництві “Дніпро”.
Ви знаєте, що “Тараса Бульбу” я переклав. Чим цікавий цей переклад, бо це переклад, якого не вивчають у нас в школі, якого всі знають в повісті, який Гоголь створив раніше.
Надія Шерстюк
Пане Василю, повертаючись раніше до “Давида Сасунського”, скажіть, будь ласка, кілька слів про сам твір, що це за пам’ятка літератури, коли він був написаний і чим відомий?
Василь Шкляр
Почалося це десь у ІХ сторіччі. Ці тексти передавалися гусанами із вуст в вуста із покоління в покоління. Гусани – це народні співці, от як наші кобзарі.
Лише у ХІХ сторіччі у 1864 році почали записувати “Давида Сасунського” і виявилося, що він існує у дуже багатьох варіантах, їх понад 50. Цей твір відображає боротьбу вірменського народу проти поневолювачів. Зведений цей текст уже був канонізований, за яким робив свою художню інтерпретацію Віктор Кучевський.
Надія Степула
Потомственна грузинська співачка й актриса Манана Менабде презентувала у Києві свої нові твори. Послухаймо Манану Менабде.
Звучить пісня у виконанні Манани Менабде
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, шановні слухачі. З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Хай щастить вам на сонячні ранки і теплі вечори з цікавими сюжетами! До зустрічі на хвилях радіо “Свобода”!
Київ, 14 травня 2004 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі! На хвилях радіо “Свобода” СЮЖЕТИ. Радіожурнал про світ культури і культуру світу.
З вами автор і ведуча – я, Надія Степула. Вітаю Вас!
Чи думав хто над тим, скільки поетичних та прозових творів у світовій літературі присвячені матерям? – Очевидно, незчислимо багато. Недавно в Україні було відзначено День Матері – свято із давніми традиціями, але нове для суспільства, що перебуває у перманентному стані пертурбацій. І можна сподіватися, що написаних і сказаних про матерів добрих слів у світі ніколи не буде мало. Як не буде й досить. Правду мовив сто літ тому Ернест Вілфрід Легуве – “Мама – то єдине божество, яке не знає невіруючих”...
Твори про материнське тепло присутні і в молодій гагаузькій літературі, за хвилину ми один із них почуємо. А про Тодорку Арнаут, гагаузьку поетесу, розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Якщо подивитись на гагаузьку літературу – а вона дуже молода, починає своє офіційне існування від 1957 року – то Тодорку Арнаут можна віднести до п’ятого покоління гагаузьких поетів. Після неї прийшла вже наступна поетична генерація, надзвичайно талановита. Сподіваюся, вона розвиватиме гагаузьку літературу, підніматиме її рівень і презентуватиме її серед літератур інших націй. Весну гагаузи іноді називають “святом матері” – адже весною природа починає новий життєвий цикл, весною люди закохуються і щиро посміхаються сонцю, весною пригадуються родинні легенди. Свій вірш про маму Тодорка Арнаут присвятила своїй матері і усім матерям.
Надія Степула
Травень – місяць, коли сюжети Другої світової війни та спогади про неї не оминають нікого. Послухаймо роздум заступника редактора журналу “Сучасність” кандидата філософських ніук Сергія Грабовського про те, як ця війна відбилася у дзеркалі пісень...
Сергій Грабовський
Незалежна Україна вкотре відсвяткувала річницю закінчення війни, яку свого часу геніальний вождь та вчитель усього людства Йосиф Віссаріонович Сталін назвав “Вєлікой Отєчествєнной войной совєтскаво народа”. Сталінська вказівка виявилася живучою – цю війну “Великою Вітчизняною” в незалежній Україні, де начебто “совєтскаво народа” і немає, зве багато хто – від президента Леоніда Кучми до лідера радикального “Братства” Дмитра Корчинського.
А чи була для українців та війна Вітчизняною? Не буду цитувати тогочасні свідчення – від Вінстона Черчілля до Мілована Джиласа, від Микити Хрущова до самого Йосифа Віссаріоновича – про не надто палке, скажемо м‘яко, бажання українців віддавати життя “за Родіну, за Сталіна”. Надамо слово для свідчень самому народові – як загальновизнано, одному із найспівучіших у світі.
Скажімо, у російській культурі війна з нацизмом спричинила до появи справжнього грона блискучих, часом геніальних пісень. Тут і задумлива, тремка лірика. Тут і грізна хвиля народної сили, яка готова на бій. Тут, зрештою, і гордість переможця.
Ці пісні пишуть професійні поети й композитори – але чим вони є, як не медіаторами народного мелосу? Інакше-бо ці пісні не жили б і донині, бо в них правда про війну, яка для когось була Вітчизняною, хоч водночас і совєтською.
А що Україна? Мовчання. Крім хіба що невольничих пісень, складених дівчатами-остарбайтерами. І крім написаних на замовлення “директивних органів” творів, які від самого початку не були народними.
Це вже потім, за двадцять років, з‘являться геніальні “Степом, степом...” або “Батьку, ми ровесники з тобою” – власне, пісні швидше антивоєнні, ніж воєнні. І водночас – Україна не мовчала.
Справді народний голос – це пісні вояків Української повстанської армії. Цей голос і зараз у наче незалежній Україні лунає немов би із підпілля, з походу лісової боївки, бо ж там, де правлять дядьки Отечества чужого, війна – національна, вітчизняна і визвольна проти тривання совєтської окупації – не є музейним експонатом.
Та й практика 1943-44 років, коли мільйони ненавчених, не вдягнених в однострої і ледь-ледь озброєних.
Надія Степула
Нові переклади збагачують літературу будь-якого народу – це аксіома. Складний і благодатний процес перекладання французьких творів українською мовою нещодавно був відзначений премією. - Послухаймо голову журі премії імені Григорія Сковороди посольства Франції в Україні за найкращий переклад французьких творів українською мовою – французького письменника Жіля Ляпужа: (переклад) “Середню освіту я здобув підчас війни в ліцеї, де ми вивчали тільки французьких авторів і, коли я приїхав у Париж в 1946 році, то я не був впевнений, що існують інші крім французьких письменники. Все-таки я відводив англійцям два імені: Шекспір і Діккенс, а німцям Гете. І на тому, мабуть, усе. Так думав не лише я. всі молоді французи того часу вважали, що література – це Франція, а поза нею провінція”.
Відомий перекладач Анатоль Перепадя на врученні йому високої нагороди Французького Уряду і Міністерства культури Франції сказав: “Я дуже схвильований такою увагою зі сторони французької республіки до моєї скромної особи. Відомий персонаж Достоєвського вчив французькі вокабули з тим, щоб мати можливість відвідати щасливі місця Європи. Я вчив французькі вокабули з тим, щоб стара Європа допомагала молодій Європі стати такими щасливими місцями. Отож того, хто назвався козаком французи тепер визнають за шевальє”.
З’ява нової книжки – завше подія. Передусім, напевно, - для автора. Що думає про видану в започаткованій газетою “Дзеркало тижня” бібліотеці книгу “Постаті ХХ століття” Олекса Підлуцький – автор? Чому серед розповідей про видатних політичних лідерів ХХ століття – Пілсудського, Масарика, Бенеша, Франко та інших – немає постатей з історії української?
Про це та інше в сюжеті мого колеги Тараса Марусика, який розмовляє з Олексою Підлуцьким, журналістом-міжнародником, доцентом Інституту журналістики.
Тарас Марусик
Відповідаючи на моє запитання, що його найбільше вразило при опрацюванні тієї колосальної кількості матеріалів, необхідних для написання книжки, Олекса Підлуцький підкреслив цілеспрямованість усіх тих лідерів, які, фактично, створили або вивели з надглибокої кризи свої національні держави: “Іще вразив такий факт, як абсолютна відстороненість від особистих інтересів. Наприклад, коли помер президент Тайваню, то він залишив 40 млрд. доларів у Державній казні. Він посідав 4 місце у світі за золотовалютними запасами. І з’ясувалося після смерті, що у цієї людини не було ані рахунку в закордонному банку, ані в національному, ані власного будинку, ані власного автомобіля і в будинку у нього знайшлося 400 доларів. Це були всі гроші, які він мав. Я думаю, що багатьом нашим найвищим достойникам варто було б, якщо не брати приклад (бо то неможливо), то задуматися”.
Хто прочитав книжку “Постаті XX століття”, звернув увагу, що в ній не знайшлося місця для постатей української історії. Ось що каже на цей закид автор: “Я писав книжку перш за все для того, щоб проаналізувати анатомію успіху, як цим лідерам вдалося підняти свою націю на якійсь якісно вищий рівень. На жаль, жоден з українських лідерів ХХ століття не зміг зробити чогось такого, як зробив, скажімо, Пілсудський, чи Маннергейм. Можливо, за своїми особистими характеристиками вони не поступалися тим лідерам. І до якихось об’єктивних, чи суб’єктивних обставин вони того успіху досягти не змогли”.
Не вдалося цього, на думку Олекси Підлуцького, і за останні 13 років: “Всі ми пам’ятаємо 1994 рік, всі наші надії і сподівання як ми будемо жити через 10-15 років. Я думаю, що навряд чи можна знайти ту людину, яка щиро радіє незалежності, які б могли зараз сказати, що наша нинішня держава відповідає його мріям, його сподіванням, хоча б у першому наближенні. Але це не повинно у нас всиляти песимізм, а просто думати про те, як буквально у ближчий час робити якесь прискорення в цьому процесі, надолужити прогаяне, бо дуже багато часу втрачено”.
Це був журналіст-міжнародник, доцент Київського інституту журналістики Олекса Підлуцький.
Надія Степула
Давньовірменський епос “Давид Сасунський” побачив світ українською мовою. Про це – в інтерв’ю Наді Шерстюк із головним редактором видавництва “Дніпро” Василем Шклярем.
Надія Шерстюк
Пане Василю, як вирішено було видати давньовірменський епос “Давид Сасунський”?
Василь Шкляр
Цей героїчний епос вірменського народу у нас називається у своїй транскрипції “Давид Сасунці”, що означає Давид із Сасуну.
Перекладач, наш відомий поет Віктор Кучевський працював десятиліттями над цим шедевром. Леонід Кучма, коли був у Вірменії років три тому особисто вже пообіцяв Роберту Кочеряну, їхньому президенту, що епос “Давид Сасунський” побачить світ, але знову це забувалося. Нарешті, наприкінці минулого року ми ці кошти дістали.
Надія Шерстюк
Де і коли може побачити читач це видання і чи великий його тираж?
Василь Шкляр
Специфіка всіх видань, яке фінансує Держкомтелерадіо полягає в тому, що головний весь власний наклад надходить до бібліотек. Тираж 2000 примірників.
Надія Шерстюк
Чи розглядається таке питання: видати “Кобзар” подарунковий Тараса Шевченка подарунковий десь закордоном саме за рахунок державних коштів?
Василь Шкляр
Йшлося саме про такий проект, який замислив Держкомтелерадіо про видання “Тараса Бульби” Гоголя багатьма мовами світу, видавати за наш кошт, за аналогією так, як вийшов він в видавництві “Дніпро”.
Ви знаєте, що “Тараса Бульбу” я переклав. Чим цікавий цей переклад, бо це переклад, якого не вивчають у нас в школі, якого всі знають в повісті, який Гоголь створив раніше.
Надія Шерстюк
Пане Василю, повертаючись раніше до “Давида Сасунського”, скажіть, будь ласка, кілька слів про сам твір, що це за пам’ятка літератури, коли він був написаний і чим відомий?
Василь Шкляр
Почалося це десь у ІХ сторіччі. Ці тексти передавалися гусанами із вуст в вуста із покоління в покоління. Гусани – це народні співці, от як наші кобзарі.
Лише у ХІХ сторіччі у 1864 році почали записувати “Давида Сасунського” і виявилося, що він існує у дуже багатьох варіантах, їх понад 50. Цей твір відображає боротьбу вірменського народу проти поневолювачів. Зведений цей текст уже був канонізований, за яким робив свою художню інтерпретацію Віктор Кучевський.
Надія Степула
Потомственна грузинська співачка й актриса Манана Менабде презентувала у Києві свої нові твори. Послухаймо Манану Менабде.
Звучить пісня у виконанні Манани Менабде
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. Дякую за увагу, шановні слухачі. З вами були – автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Хай щастить вам на сонячні ранки і теплі вечори з цікавими сюжетами! До зустрічі на хвилях радіо “Свобода”!
