Доступність посилання

ТОП новини

“Споконвіку було Слово”: Конфлікту довкола заяви представників Константинопольського патріархату. Історичні корені канонічних зв’язків між Київською митрополією і Константинопольським патріархатом. Військове капеланство в Україні. Спогади про візит папи Івана Павла ІІ до Києва.


Василь Зілгалов

Прага, 2 квітня 2005 року.

Аудіозапис програми:

Василь Зілгалов

Говорить “Радіо Свобода”!

В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Ян Рамбоусек.

Впродовж всієї минулої доби увага всього світу була прикута до Ватикану, до стану здоров’я папи Івана Павла Другого. Ми ще не знали перед ранковим виходом нашої програми у суботу до ефіру про розвиток ситуації із здоров’ям папи. Але маємо згадати, як Іван Павло ІІ звертався до українських політиків у червні 2001 року, будучи у Києві. Ці слова актуальні і сьогодні.

Іван Павло ІІ

Не забувайте цього серйозного уроку історії. Ваше завдання полягає у тому, щоб служити народові забезпечуючи всім мир та рівність у правах. Чиніть опір спокусі використати владу для особистих інтересів. Тримайте завжди близько до серця долю убогих і всіма законними способами, щоб кожному був запевнений доступ до добробуту.

Василь Зілгалов

Папа Іван Павло ІІ завжди називався, насамперед, Послом Миру. Миру і Любові – ці християнські істини дуже важливі для України, особливо зараз, коли серед християн цієї держави немає миру, про що свідчить заява глави делегації Константинопольського патріархату архієпископа Скопельського Всеволода під час зустрічі з Президентом України про те, що Царгород не визнає легітимним підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату у 1686 році, залишається у центрі найпалкіших дискусій. Константинопольський патріархат вітають, застерігають і виклинають.

У Царгороді далеко не вперше підкреслюють і своє особливе ставлення до України, і те, що вони не сприймають як непорушний факт зверхність Московського патріархату над нею. Однак подібної бурхливої реакції важко пригадати. Мабуть, у Москві цими днями по-справжньому побоюються союзу Константинополя і нової української влади. Але питань наразі, що лишаються без відповіді, як ніколи багато. І всі вони мають винятково принциповий характер. Тему продовжує Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Отже, питання перше. Царгород неодноразово запевняв українську владу, що він хоче допомогти подолати розкол в українському православ’ї і бачить перспективу Української Помісної Православної церкви. Про це він казав і посланцям президента Кравчука, і представникам його наступника, і самому президентові Кучмі під час їхньої зустрічі в Стамбулі. Що змінилося відтоді? Припустимо, що патріарх вірить: нова українська влада піде у цій справі далі, чим її попередники. Що вона надивилася на неподобства, які чинилися в церквах і управлінських структурах Московського патріархату під час минулорічних виборів і не озиратиметься на Москву. Отже припускатимемо, що і сам патріарх Варфоломій налаштований як ніколи рішуче. Але анітрохи не менше право на життя має і інше припущення. Царгород бажає тримати Москву на гачку і мати серйозний козир в нескінчених суперечках із нею. Тим більше, що Москва останнім часом дошкуляє першому за честю у православному світі активніше, ніж завжди.

Тепер ціла низка питань під номером два. Який намір Константинополя? Взяти православних України під свою високу руку? Кого ж саме? Насправді парафії і єпархії, які прагнуть під його омофор в Україні є, але їх не так багато у порівнянні із загальною масою православних. Скажімо, Українська православна церква Київського патріархату хоче не Царгородської юрисдикції, а визнання свого автокефального статусу Повнотою Православ’я. Вірогідність того, що Константинопольський патріархат це зробить, не є великою, просто кажучи вона не виглядає реальною. Але припустимо і це – Царгород йде на колосальний скандал, здатний призвести до розриву молитовного спілкування з Москвою та її сателітами у Православній Повноті. До канонічної Української Православної церкви, визнаною Константинополем, але не визнаною доброю пів-дюжиною православних церков світу, приєднуються ті православні з московської юрисдикції, які невдоволені політикою свого священноначалля. В країні постає дві канонічні православні церкви; тих православних, які не приєднаються до жодної з них, ми наразі до уваги не беремо, хоча, вірогідно, йтиметься про сотні парафій. Це, звичайно, порушення церковного права, згідно з яким Помісна Церква об’єднує православних цілою країни, попри їхні політичні переваги, етнічне походження, мовні, расові тощо відмінності. Але прецеденти такого порушення є, та ж Естонія, де православні естонці і православні росіяни входять до різних юрисдикцій. Звісно, релігійна ситуація в країні загостриться і не тільки релігійна – перейти з однієї Церкви в іншу громаді віруючих часто буває дуже і дуже непросто. І такі переходи супроводжуються не тільки юридичною тяганиною і судовими засіданнями, але й збуренням цілих поселень. Якщо йтиметься про сотні міст і сіл, що не виключається, то наслідки можна собі хіба що уявити. Але головне, що відбуватиметься – це поглиблення, причому серйозне поглиблення рову, який так старанно викопувався на минулорічних виборах. Ця церква ніколи не українізується, нам слід шукати іншого канонічного прихистку, вже зараз говорять ті в УПЦ Московського патріархату, яким соромно за свою церкву, котра залишається знаряддям кремлівського впливу. Нам треба відмовлятися від усіляких евфемізмів і голосно заявити, що ми є невідокремною частина Російської церкви - лунає з іншого боку. Не випадково відчуваючи, в який глухий кут можна буде заманити нову владу, так пожвавилася СДПУ(о).

Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь хвилину Віктора Єленського продовжимо тему використання ситуації між церковної у політичних цілях. Якраз Соціал – демократична партія України ( об’єднана) закликає припинити керівництво держава припинити втручання у справи церкви. Про це йдеться у заяві голови СДПУ(о) Віктора Медведчука, у якій він дає оцінку заяві архієпископа Скопельського Всеволода. І зокрема у цій заяві йдеться: “Ми рішуче засуджуємо втручання держави у справи церкви, що може призвести до серйозних міжконфесійних конфліктів. Ми закликаємо керівництво держави припинити таке втручання, відмовитися від спроб нав’язати українським церквам свої варіанти вирішення проблем” ,- заявляє голова СДПУ (о) Віктор Медведчук. І Віктор Єленський завершує тему конфлікту довкола заяви представників Константинопольського патріархату.

Віктор Єленський

Наступне питання: які плани тут має нова влада? Про це громадськості відомо дуже мало. Припустимо, знов таки, влада переймається тим, щоби таїнства, які отримують православні у своїх храмах, були по-справжньому спасенними для віруючих людей і тому наполегливо шукають царгородського визнання. Це, поза сумнівом, благородно. Хоча світська влада має свої власні цілі. Від їхньої реалізації залежить дуже і дуже багато також і в церковній сфері. Йдеться про динамічність економічного поступу України, про політичні успіхи нової влади, про гордість за свою країну, яку відчуває нині незмірно більша кількість людей, ніж рік тому, але усе ж, далеко не всі громадяни України. Країну треба склеювати і це очевидно; від цієї склейки залежить і вирішення церковного питання. Адже церковний розкол – не причина, а наслідок розділення у суспільстві. Це не означає, що у прагненні збільшити число своїх союзників на Сході влада не може голосно і чітко сказати, що інтересам збереження громадянського миру наявність Єдиної Помісної Православної церкви в Україні відповідає, м’яко кажучи, більше, ніж три церковних юрисдикції, що загрузли у виснажливій гризні одна з одній. Більше того, видається, що суспільство із розумінням поставилося б до заяви – знов таки, чіткої й прозорої – про те, що Українська держава не може вважати нормальною ситуацію, коли та чи інша Церква перетворюється на знаряддя розпалення ворожнечі у суспільстві, реалізації недружньої політики, що її здійснюють інші держави проти неї тощо. І якби чітко і чесно – в дусі заяв президента про необхідність відкритої політики щодо церкви – влада б пояснила, як саме вона збирається убезпечити суспільство, країну та її громадян від усього цього в майбутньому. Які, скажімо, законопроекти має намір подати до Верховної Ради, які культурницькі програми збирається реалізувати, яким саме чином буде сприяти церквам і що робитиме для забезпечення своїм громадянам реальної свободи совісті. Усе це безсумнівні функції держави. А що ж стосується внутрішньої правдивості Церкви, то тут остаточне рішення належить самому Богові.

Василь Зілгалов

Проблема об’єднання українських православних церков в єдину помісну церкву, яка знову опинилася у корпусі суспільної уваги закорінена в українській історії, а ця історія серед іншого свідчить про канонічний зв’язок Київської митрополії з Константинопольським патріархатом упродовж цих століть. Розповідає в деталях мій колега з Києва Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Київська митрополія була утворена 990 року як церковно-адміністративна округа Константинопольського патріархату. У Царгороді патріарх висвячував на Київського митрополита одного з трьох запропонованих синодом кандидатів, а у Києві відбувалася його інтронізація у Софійському соборі. З Константинополя до Києва привозили святе миро як символ церковної залежності. І тільки 2 митрополита – Іларіон та Клим Смолятич, – були обрані собором у Києві без згоди патріарха. Перед монгольським нашестям Київська митрополія складалася із шістнадцяти єпархій на величезному просторі між Новгородом на півночі, Переяславом на півдні, Перемишлем на заході та Суздалем на сході.

Упродовж ХIV століття київські митрополити переносили свою резиденцію із зруйнованого монголами Києва до Володимира-на-Клязьмі, потім назад до Києва і нарешті до Москви. 1353 року Константинопольський патріарх вперше висвятив двох київських митрополитів: Романа – для України та Литви і Олексія – для Московщини. Остаточно Київська та Московська митрополії розділилися 1458 року.

Від кінця ХV століття висвячення у Константинополі митрополитів, обраних соборами у Києві, було замінено патріаршим письмовим благословенням. Натомість у церковних соборах стали брати активну участь миряни – князі, пани та шляхта.

Внаслідок укладення у Бересті ієрархами Київської церкви унії з Римом виникла Київська греко-католицька митрополія, натомість Київська православна митрополія була відновлена тільки 1620 року. Добою її піднесення були роки реформ Петра Могили та перебування під опікою Козацької держави. Під час Руїни Київські православні митрополити мешкали у Чигирині, а підтримувані Москвою місцеблюстителі митрополичого престолу – у Києві.

Василь Зілгалов

Я нагадаю, що ви слухаєте матеріал Віталія Пономарьова про історичні корені канонічних зв’язків між Київською митрополією і Константинопольським патріархатом. Слухайте завершення цього матеріалу.

Віталій Пономарьов

1685 року на Київському соборі митрополитом був обраний князь Ґедеон Святополк-Четвертинський. Він став першим Київським митрополитом, висвяченим у Москві, і присягнув (цитата) «причитання ніякого до Константинопольського патріарха не мати, під послушанням у нього не бути і з-під його пастви цілком відстати».

1686 року царські посли за хабар у 200 золотих монет та 120 соболиних шкурок домоглися грамоти Константинопольського патріарха Діонісія про уступку ним архіпастирства над Київським митрополичим престолом. Про причини, що спонукали гетьмана Івана Самойловича погодитися на це, говорить київський історик В’ячеслав Станіславський (голос).

В’ячеслав Станіславський

Саме під зверхністю Москви гетьман думав і про повернення під булаву Правобережних земель, які відійшли до Польщі за Андрусівською угодою, укладеною між Варшавою та Москвою. Цьому сприяли і родинні зв’язки гетьмана Самойловича. Новообраний київський митрополит Гедеон Четвертинський мав близького родича, який одружився на дочці гетьмана Самойловича. Гетьман поступився тиску Москви за умови, що Київська митрополія буде вважатися першою серед інших збереже свої внутрішні порядки. Цікава деталь: на виборах митрополита як представник Самойловича був присутній генеральний осавул Іван Мазепа. Новобраний митрополит отримав посвячення в Москві, ще не маючи згоди на це з Константинополем. Потрібно було цю справу остаточно залагодити. Для цього до Константинополя поїхав Московський посланець. Сподіваючись на позитивне вирішення питання, він привіз багаті подарунки. Проте справа вирішилась не відразу, проти виступив Єрусалимський Патріарх Досифій, який аргументовано доводив, що це питання має вирішуватися всіма вселенськими патріархами. Тоді московський посланник звернувся до Великого Візира, вже йшлося про політичний тиск на патріарха Туреччини. А візир, щоб зберегти мирні стосунки з Росією, яка могла виступити в коаліції з Австрією та Польщею проти Туреччини, змусив Константинопольського патріарха передати Київську митрополію Москві. Тут треба зазначити, що за такі дії вже незабаром патріарший собор позбавив Діонісія престолу за незаконну передачу Київської митрополії.

Віталій Пономарьов

Це була думка київського історика В’ячеслава Станіславського. Через 238 років Константинопольська патріархія своїм томосом від 13 листопада 1924 року визнала (цитата): «Відірвання від нашого престолу Київської митрополії і прилучення її до Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил». 1721 року Київська митрополія як автономна одиниця була ліквідована і перетворена на звичайну єпархію Московської церкви. Віталій Пономарьов, радіо «Свобода», Київ.

Василь Зілгалов

Міністерство оборони України планує запровадити штатні посади військових капеланів. Про це заявив заступник міністра оборони Леонід Поляков. Зараз військові капелани проходять службу, обіймаючи посаду психологів в українському миротворчому контингенті в Іраку. У квітні разом з тактичною групою, яка замінить в Іраку 7-у окрему механізовану бригаду, відбудуть і двоє священиків --від Української Православної Церкви Київського Патріархату і Української Православної Церкви (Московського Патріархату). Вдруге Міноборони проігнорувало бажання греко-католицьких отців поїхати в Ірак з душпастирською місією. Хоча УГКЦ з 1993 року займається душпастирською опікою військовослужбовців. Глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар передав президентові України Вікторові Ющенку під час зустрічі лист про необхідність запровадження інституту військового капеланства. Далі тему продовжує зі Львова моя колега Галина Терещук. Галина Терещук

На початку 90-х окремі священики намагались запровадити духовну опіку над військовими львівського гарнізону. Втім тоді не вдалось налагодити нормальні військо-церковні відносини. Адже чимало офіцерів не були до цього готові. Але духовенство розробило «Правила душпастирювання у Збройних Силах України на першому етапі організації капеланської служби”. Навіть з»явились такі посади як голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України, Представник Єпископату УГКЦ у справах капеланії та духовної опіки військовослужбовців усіх родів військ Збройних Сил України, Голова управління духовно-патріотичного виховання в Збройних Силах та інших військових формуваннях України УПЦ-КП, Представники єпископату РКЦ та УАПЦ, які відповідальні за душпастирство військовослужбовців.

Нині, насправді, у кожному військовому гарнізоні працюють священики. Деякі конфесії мають домовленості про душпастирську діяльність у підрозділах Міністерства внутрішніх справ, Прикордонних військах. Переважно там працюють представники Православної Церкви Московського патріархату. Хоча офіційно з мінобороною не підписані якісь домовленості про душпастирську діяльність, але присутність отця на різноманітних армійських заходах уже стало звичним явищем.

У військових частинах, військових навчальних закладах самими ж військовими чи курсантами обладнані спеціальні місця для проведення богослужінь. Отець Михайло Квятковський щонеділі відправляє літургію в військовому інституті у Львові, багато розмовляє з курсантами і з кожним роком переконується як важливо, коли майбутні офіцери мають можливість спілкуватись з представником Церкви. Говорить отець:

Михайло Квятковський

Це дуже позитивно. І я впевнений, що офіцери теж згодяться, що їхні курсанти, солдати краще чуються. Це є позитивно, і це є потрібно для людей, що вони можуть спілкуватися з ухідниками. І це дуже просто. Що потрібно? Не потрібен якийсь дозвіл зі сторони держави, армії або церкви, але потрібна якась домовленість. Потрібна якась підтримка, я не кажу тільки фінансова фінансова мусить бути. Це мають бути капеляни не ті, які служать у військових частинах, а решта їхнього часу проходить у парафіях. Так як в інших країнах, вони самі мають бути солдатами, пройти певний тренінг.

Василь Зілгалов

Я нагадаю, що ви слухаєте матеріал Галини Терещук зі Львова про особливу християнську місію військових капеланів. Далі слухайте завершення цієї теми у викладі Галини Терещук.

Галина Терещук

Наприклад, у Канаді військові капелани раз у рік змушені проходити військовий тренінг разом зі звичайними солдатами. Поруч з ними вони бігають, стріляють і попри це ще займаються капеланством. Власне у важкій праці військовий священик краще пізнає людей, стає для них відкритим і значно легше йому порозумітись з військовими людьми.

Отець Михайло вважає, що бути військовим капеланом досить складно. Адже тут є свої особливості і труднощі.

Михайло Квятковський

В армії своя ментальність. Вони путящі люди. Вони колектив, вони брати, вони покликані служити Україні. Специфіка така, що вони всі, окрім офіцерів не одружені. Всі мужчини. Я мав розмову з одним хлопцем, який мав від’їжджати до Іраку, він дійсно мав переживання щодо служіння Україні. Він переживав, що це – небезпека, що там будуть стріляти, і найбільше – що йому самому доведеться стріляти.

Галина Терещук

Під час останньої ротації українського миротворчого контингенту з вояками поїхали двоє священиків від УПЦ МП. Іншим церквам міністерство оборони навіть не запропонували такої місії. Хоча згідно з опитуванням, серед миротворців переважали вірні УПЦ КП та УГКЦ. В Ірак поїхали російськомовні священики. Знову у квітні в Ірак поїдуть два представники від Церкви уже Київського патріархату і Московського. Отець Михайло Квятковський зізнався, що він би дуже охоче погодився поїхати разом з українськими вояками в Ірак, щоб допомогти їм духовно.

Михайло Квятковський



Це я дуже добрі люди, наші солдати, вони відважні і хоробрі. І мені було б дуже приємно підтримувати їх в певних важких ситуаціях.

Галина Терещук

Зауважив Михайло Квятковський, священник Української гркеко – католицької церкви. Душ пастирська опіка церкви військовими в Україні має давню традицію.

Ще у 15 столітті Святий Іван Капістран розповсюджував статут військових священиків у листах до святих отців, яким надавав поради. Зокрема про те, що військовий священик повинен проповідувати любов до батьківщини, мужність і здатність до опору, піклуватися про поранених, рятувати душі, ховати мертвих, заспокоювати людей, розвивати в собі і в людях довкола потребу молитви, бути готовим присвятити себе справедливій справі і ніколи не повинен сам брати до рук зброю...

Військові капелани були в армії царської Росії, в австрійському і польському військах. Велике значення діяльності військових капеланів приділяв митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, військові священики були в Українській Галицькій Армії і в Першій Українській Дивізії “Галичина”, в УПА. Представники української Церкви сподіваються, що Міністерство оборони дослухається до думки духовенства щодо запровадження військового капеланства.

Василь Зілгалов

Остання доба пройшла під знаком великої уваги світу і переживань за долю глави церкви. Згадаймо, як папа Іван Павло Другий висловився одразу після приземлення у Києві у червні 2002 року.

Іван Павло ІІ Я довго очікував цього візиту і ревно молився. Я радий, що нарешті зміг відвідати поцілувати землю Україну. Я дякую Господові за цей дар, яким Він мене обдарував.

Василь Зілгалов

Він був радий поцілувати українську землю. Чи не відчувається у його словах материнська близькість до нього цієї землі? Ще перед Києвом у ті червневі дні 2001 року папа звернувся до молді і застеріг від легких доріг.

Іван Павло ІІ

Дорога, яка часто здається широкою і зручною потім виявляється облудною і хибною.

Василь Зілгалов

І вже у слові Українців у Києві Іван Павло ІІ конкретизував, що є головним шляхом життя.

Іван Павло ІІ

Я радий, що тепер знаходжусь на українській землі, що можу нарешті зустрінутись з мешканцями цієї країни, яка у ці важкі перехідні роки зуміло так ефективно забезпечити умови миру та спокою для своїх громадян. Я прибув до вас як паломник миру, спонукаючи йти дорогою правди життя.

Василь Зілгалов

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”.

Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом звукооператор Ян Рамбоусек.

І перш ніж попрощатися з вами шановні слухачі до нових зустрічей нагадаю, що сьогодні світ і Україна тільки починають осмислювати роль Івана Павла ІІ для світу, для людства. Ми ще не раз згадаємо християнські повчання папи. Я не забуваймо, який би не був важкий шлях добра і любові, ми маємо його пройти, подібно Христові – так сказав Іван Павло ІІ.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG