Коли Тоня Шроєр та її чоловік Джефф з маленького містечка зі штату Північна Кароліна побачили фотографію своєї майбутньої донечки, вони відразу закохалися в неї. Аліна, а так звати малечу, мала тоді півтора рочки і жила в сиротинці у Білгород-Дністровському на березі Чорного моря. Коли американці приїхали забирати її три роки тому, їх вразила страшна нужденність в сиротинці. Ïм розповіли, що їжі діти мали лише до кінця місяця, та і раціон складався в основному з хліба і рису. Як згадує Тоня, вони могли перерахувати кожне реберце на її маленькому тілі.
Перше слово, яке вимовила маленька Аліна в Америці, було не “мама”, а “ще”. “Ïї перше слово по-англійськи було “ще”. Вона весь час їла, і їла, і їла. І все одно вона була така голодна, що вимагала ще. І ми казали, якщо ти хочеш більше, скажи “ще”, і вона казала “ще”. Так що її першим словом було “ще”, ще їжі”, - говорить Алінина прийомна мама. Коли ж Алінка сказала “мама” через два місяці після приїзду в Америку, її мама була на сьому небі від щастя. “Це було найкраще в світі почуття. Коли ця солоденька маленька дівчинка подивилася на мене своїми великими карими оченятами і сказала “ма-ма”, це було незрівнянне відчуття”.
Сама Аліна, якій нині вже чотири рочки, за словами мами, прекрасно звикла до нового середовища. “Багато людей були здивовані тим, як вона добре адаптувалася тут. Вона добре їла, добре спала, її ніколи не переслідували кошмари. Вона була у доброму настрої, гралася, важко навіть знайти щасливішу дитину - вона весь час посміхалася”, - говорить Тоня Шроєр.
Нещодавнє дослідження голландських вчених підтверджує слова Аліниної мами і говорить про те, що діти набагато краще пристосовуються до нових умов за кордоном, ніж можна було б очікувати з огляду на їхній стан здоров’я, часто зумовлений недоїданням. За кілька років цих дітей практично не відрізнити від їхніх не усиновлених ровесників за кордоном. І вони набагато краще розвиваються, ніж діти, усиновлені всередині країни.
Поки ми розмовляли з мамою, до неї підбігла і сама Аліна. “Привіт, мене звати Аліна. Я зараз малюю. Па-па”, - сказала мені по телефону малеча і побігла домальовувати свого зайчика.
Алінка, яка знайшла люблячу родину в Америці, – лише одна з 40 тисяч дітей, яких за статистикою всиновлюють іноземці з понад 100 країн світу. В Америці за останні 15 років лише з-за кордону було адаптовано 230 тисяч дітей. Незважаючи на поширеність явища міжнародного усиновлення, воно все ще викликає чимало дискусій та застережень. Нещодавно громадська думка Росії була обурена трагічною долею російського хлопчика, який помер через дії своєї прийомної американської матері. Після цього лунали навіть заклики заборонити міжнародні усиновлення.
В Україні іноземна родина продовжує залишатися кращим виходом для дитини, бо більше дітей всиновлюють іноземці, ніж самі українці. А ще більше їх продовжує жити у сиротинцях. Кількість сиріт, яких можна усиновити, зросла за останні п’ять років ледь не у вдвічі: з 4 з половиною тисяч до понад 7. За даними українського Центру з усиновлення дітей, у 2002 році українці адоптували 1760 дітей, а іноземці майже 2 з половиною тисячі. Подібне співвідношення було і в інші роки. За українськими законами, іноземці мають щороку звітувати про дитину українському посольству і залишити її українське громадянство до 18 років.
І дарма, що колискову американська мама співає по-англійськи, головне, що мама є, і вона любить свою дитинку, говорять прихильники міжнародного усиновлення.
