Доступність посилання

23 Вересень 2017, Київ 23:32

«Існує з 10 подібностей між Чорнобилем і Фукусімою» – Юрій Щербак


Юрій Щербак

«Якщо цей божевільний світ буде тривати, то кінець може бути – і геополітичний, і національний кінець країни і нашого народу», – заявив в інтерв’ю Радіо Свобода Юрій Щербак, письменник, громадсько-політичний діяч.

– Вас, пане Щербак, називають «людиною, яка не боїться починати». Ви є – і засновником, першим лідером Партії зелених, і членом Ради із зовнішньої й безпекової політики, народним депутатом були, і Послом України в Ізраїлі та США, і в Канаді, та й радником одного з Президентів України, і першим міністром охорони навколишнього середовища… А ще – автором повістей, романів, п’єс, оповідань, кіносценаріїв фільмів. Ким Ви тільки не були! Ось лише письменником Ви продовжуєте бути, а не починаєте. І в цьогорічний ювілей Чорнобильської катастрофи з ким про це поговорити, як не з автором першої документальної повісті «Чорнобиль», виданої услід за тією пам’ятною подією.

Що спонукало Вас тоді взятися за перо?


Тепер ми багато знаємо про подію, про яку тоді ніхто нічого не знав. Крім оперативного персоналу АЕС і вищого керівництва Радянського Союзу
– Те, що сталося 26 квітня 1986 року, увійшло в історію людства. І тепер ми багато знаємо про подію, про яку тоді ніхто нічого не знав. Крім оперативного персоналу АЕС і вищого керівництва Радянського Союзу. А спонукала мене поїхати туди, в «зону», невідомість і відсутність інформації. Це гидке відчуття, коли знаєш, що щось відбувається, і масштабне, але не знаєш, що саме і наскільки небезпечне. Як почали нас запевняти, що «нічого особливого» не відбулося, весь народ, знаючи цю «новомову» комуністичних часів, зрозумів, що відбулося насправді щось серйозне. Як лікар, я був відряджений туди. Ще з двома лікарями, один онколог, другий ендокринолог. Міністр охорони здоров’я дав нам завдання – подивитися, що там діється. І, як письменник, як журналіст, я взяв з собою магнітофон і почав записувати голоси. Ще жодної системи не було, вони там якісь назви технічні казали – «барбатьор»… А я уявлення не мав, де третій, де четвертий блок, Набиралася певна сума свідчень, з якої можна було робити висновки. Я ходив по госпіталях, де лежали пожежники, оперативний персонал, і розмовляв з ними. І почав докопуватися до того, що ж там сталося. Оце такий початок. Мого там ніякого героїзму не було – я дійсно боявся за внуків, за дітей. Що відбувається, ми не знали, а коли поїхали і побачили там спеціалістів – я вже знав, що насправді сталося.

– Коли ви «взнали», писати про це було небезпечно, як і говорити, ви переступили через якісь межі?

Комуністична партія визначила людей, які мали право про це писати. Їх тоді влучно народ назвав «солов’ями Чорнобиля», які «щебетали» оптимістично
– Комуністична партія визначила людей, які мали право про це писати. Це відомо. Якийсь такий «пул» був, журналісти з «Правди», «Ізвєстія» «Комсомольской правди», газети «Красная звєзда» і ще «Труд» – вони мали писати про подвиги, про те, що не треба панікувати.

Їх тоді влучно народ назвав «солов’ями Чорнобиля», які «щебетали» так оптимістично. Оскільки я був там нелегітимний, просто, як лікар, то «Літературная газєта» московська і наша «Літературна Україна» послали мене як кореспондента. А про що писати? Я не мав офіційної інформації, як ті «прикріплені» журналісти, і мені було нецікаво про офіціоз. Я почав писати про те, що робилося навколо станції, що людей хвилювало. І що люди мало знають – як вживати воду, як їм харчуватися. Писав про госпіталі, як кров збирали для хворих, про речі, які зачіпали людей. Мені дали тисячі листів прочитати – в газетах, куди люди писали. Це стало темою виступів. Коли публікації пішли в Москві, у Києві, їх уже не могли ігнорувати. Я почав діставати більше інформації, і офіційної теж. Хоча на суд мене не пустили, веліли «відловити» і не пускати, я був на той час у «зоні».

До мене звернувся висококваліфікований спеціаліст із ядерної енергетики, який був членом урядової комісії з розслідування причин. Він мені написав листа, я поїхав до Москви і з ним зустрівся. Він розповів фантастичні речі.

А коли перша публікація моя вийшла, в 1987 році, я отримав тисячі листів, які доповнили картину, багато дали мені для роздумів. Я намагався не повторювати ту пропаганду, яка на той час розвивалася за канонами Комуністичної партії: напівбрехня, напівправда, якісь обережні натяки.

Я писав не за «каноном», і, мені здається, інакше не міг писати.

– Вам, пане Щербак. не хотілося через декілька літ, чи тепер, коли ви дізналися багато про що, написати ще одну книжку про Чорнобиль – доповнивши колишню?

– Знаєте, пані Надіє. був час, коли я боявся, що стану письменником однієї теми – Чорнобиля. Я виклався, написавши цю книгу «Чорнобиль». У 1991 році вийшов у Москві російськомовний варіант, а тут український, я багато часу та сил приділяв цій темі й «після Чорнобиля» – писав статті. Коли був послом в Ізраїлі, брав участь у конференціях. У Вашингтоні – на відзначенні 10-ї річниці…

Потім я подумав: не дай Боже стати письменником однієї теми.

Але Чорнобиль не відпускає, я від нього відкараскуюся, а він за мною біжить. І ось тепер, на новому етапі… я не скажу, що книга може бути, але…

Я ось вернувся з Будапешта, де був з’їзд Європейської партії зелених Європи. І я був делегатом цього з’їзду, він майже повністю був присвячений ситуації в Чорнобилі і Фукусімі… Їм там сподобалося – це ж зелені! – коли я сказав, що існує з 10 подібностей між Чорнобилем і Фукусімою, незважаючи на те, що японський уряд заявляє, що Фукусіма не має нічого подібного до Чорнобиля. Зараз я братиму участь у відзначенні 25-ліття Чорнобильської катастрофи – і в Києві, і в США. І думаю цю тему розвинути. Може, і на нову книгу «потягне». Чорнобиль – це дуже важлива тематика.

– Тема Чорнобиля різко виринула в «антуражі» Фукусіми, інтерес до Чорнобиля знову з’явився і неабиякий. Бо складалося враження, пане Щербак, що людство почало забувати про Чорнобиль, за чверть століття масив питань і проблем став більше «нашим», суто українським, хоч повністю ці проблеми, як і радіація, не вивітрилися. Але з 25-літтям Чорнобильської катастрофи збіглася в часі й аварія на Фукусімі в Японії, повернувши людство в русло дискусій і дебатів про необхідність чи заборону розвитку атомної енергетики. Чи індустрія ядерної енергетики вже не становить такої глобальної небезпеки, яку становила ще недавно? Та людство від українського «Чорнобиля» наче відгородилося трошки…

– Відгородилося, і не трошки, а дуже серйозно!.. Я вам скажу, що тут – величезні впливи «ядерного лобі». Ми не можемо уявити, які кошти вони мають, якими ресурсами управляють. І перший удар був нанесений Чорнобилем, а другий – Фукусімою. Зараз під величезним питанням – розвиток ядерної енергетики у світі стоїть. А це лобі – дуже могутнє. В принципі, це нешлюбне дитя – я так це називаю – промислово-ядерного військового комплексу… Вони ніколи не відступлять, щоб набудувати на землі ще тисячу атомних реакторів і поставити людство на грань загибелі.

– Гроші в них є, а на нове укриття для ЧАЕС в Україні бракує коштів,бракує також на будівництво сховища для відпрацьованого ядерного палива із зупинених реакторів. При цьому українські екологи закликають європейців НЕ фінансувати атомні проекти в Україні, а інвестувати в проекти з відновлювальної енергетики та в енергозберігаючі.

– Я займався цими питаннями, і не розумію, звідки ці цифри беруться. У 1996 році ми провели конференцію з приводу збирання коштів. А потім у Нью-Йорку була зустріч із американським віце-президентом Гором, який сприяв, дуже… І набрали тоді десь від 800 мільйонів до 1 мільярда доларів на це укриття. На тодішні ціни тих грошей вистачило б, я не знаю, куди гроші ділися. Думаю, що наша корупція – чорна діра в Україні – перемолола ці гроші, і тепер доводиться знову їх шукати. Ми знаємо що сталося з підприємством для ядерних відходів – як побудували неправильно, я думаю, там теж були корупційні моменти. Ми не можемо весь час ходити в світі з простягнутою рукою…

– Жебрати… Фахівці кажуть, що удвічі зросла вартість укриття, тому необхідні нові кошти. З іншого боку, екологи, в тому числі українські, виступають проти того, щоб Україні ці гроші давали…

– Я вам скажу… третій варіант, чи другий… Є такий Микола Васильович Карпан, видатний спеціаліст, він був начальником управління ядерної безпеки на Чорнобильській станції. Ми познайомилися відразу після катастрофи. Він працював і в комітеті Верховної Ради з питань чорнобильських. Він каже, що це злочин – робити новий саркофаг. Даремна витрата коштів. Потрібно прибирати із руїн залишки, графіт тощо і добиратися до чистого, а залишки радіоактивні – поховати. Це дешевше вийде, ніж будувати укриття, Тому я дуже скептично ставлюся до цього контеймента, як його називають. Бо це буде той самий саркофаг над першим, який ледве стоїть. Це відкладання проблеми на 100 років, для внуків-правнуків. Я не думаю, що потрібно, аби Чорнобиль висів над долею України, над долею народу, як та чорна Зоря Полин, не потрібно, щоб він висів і над долею ще й інших країн. Потрібно ліквідувати цю проблему.

– Справді, він висить, як Дамоклів меч над народом, і не тільки над українським, а до цих проблем додається багато інших. В Україні нещодавно, як повідомляли ЗМІ, «Грінпіс» знайшов радіоактивні харчі. Також розкритикував уряд за відмову від регулярного моніторингу продуктів на вміст радіоактивних речовин (ще два роки тому припинився цей моніторинг). Як, пане Щербак, звести до «спільного знаменника» ці нагальні проблеми?


Не треба було відмовлятися від моніторингу, бо землі контаміновані, забруднені
– Не треба було відмовлятися від моніторингу, бо землі контаміновані, забруднені, розширюється зона аграрних робіт, будуть вирощувати щось, а при нашому «контролі», при нашій корупції будуть спроби ці продукти завозити. І тому відмовлятися не можна було від моніторингу.

– Пане Щербак, у Вашій розповіді прозвучало слово «барбатьор». Мені довелося побувати у Чорнобильній зоні, там про цей «барбатьор» ходять легенди, начебто в ньому мав бути втоплений реактор, якого там нема, кудись подівся, чи «інопланетяни» викрали… Чи Вам доводилося про це щось чути?

– Це світла народна легенда! Це міф! Ми живемо в історичному, праісторичному, доісторичному світі. Це час, коли на наших очах міфи народжуються. Була така світла мрія киян, ніхто про той реактор не знав, що і як, але ходила легенда, що реактор кудись занурять і він зникне. Нічого подібного, стоїть ця споруда, 90 тонн палива було уранового в реакторі, де вибух був, точніше, 2 вибухи, споруда, яку рознесло, а барбатьор – то басейн начебто під реактором… Є таке поняття «китайський синдром» – що пропалить до дна, сягне дна – як у Фукусімі сталося. І потрапить куди? – у воду, а там тоді буде велетенський паровий вибух і рознесе третій блок з його запасами пального, рознесе всю станцію, і то була неймовірна небезпека. Я якраз у той час був на станції – в час, коли наші пожежники… вони були там білі просто, їх перепалило всіх… вони відкачували воду з того барбатера, кілька груп, які йшли до барбатера й витягували воду, щоб не було вибуху. І вони врятували – Європу, Київ, Україну – від страшного лиха. Звичайно, не було там жодних зникнень, інопланетян, але ось приклад, як народжуються легенди. Мені один оператор телебачення розповідав: «Я раптом уявив, що 4-й блок – це жива істота, монстр, хижак, динозавр». Він казав, що коли знімав цього монстра, то був сповнений до нього ненависті, це оператор, який усе знав, освічена людина. Але ніхто нічого звідти не забрав, на жаль, і якщо ми не заберемо ті залишки, то ніхто не забере.

Пане Щербак, Ваша книга «Чорнобиль» цікава для прочитання і сьогодні. Вона завершується розділами «Останнє попередження» і «Що ж далі?» Тепер ви написали нову книгу, яку знову називають пересторогою, – «Час смертохристів. Міражі 2077 року». Саме в ювілейні чорнобильські дні її презентує видавництво «Ярославів Вал». У цій антиутопії, гостросюжетному політичному трилері, як про книгу вже написав видавець і письменник Михайло Слабошпицький, ви знову застерігаєте, навіть «пророчите». Дозволю собі зацитувати: «Час смертохристів» – твір багатоплановий. Але найболючіше питання, що стоїть перед головним героєм – доля України, можливість зникнення української нації та державності в разі перемоги Чорної Орди.

Герой роману – генерал військової розвідки України Ігор Гайдук стає свідком і учасником драматичних подій, які приводять до краху існуючого в Україні диктаторського режиму. Йдеться про те, що Україна щодалі виразніше постає перед загрозою, летить у прірву, в якій палахкотить інфернальний вогонь».

Отже, пане Щербак, ще одне Ваше попередження, застереження, сигнал тривоги… Що стало каталізатором для з’яви цього роману? Чи існує між Чорною Ордою і Чорним Полином якийсь, може, немислимий, але сутнісний зв’язок на рівні авторського відчуття?


Якщо цей божевільний світ буде тривати, то кінець може бути – і геополітичний, і національний кінець країни і нашого народу
– Я теж думав над тим, що сталося. По-перше, внутрішні мотиви спонукали мене писати цю прозу. Бо 20 років… (а я офіційно давав клятву, що не буду писати, буду займатися тільки політикою, в одному інтерв’ю це є). І я не міг дозволити собі писати, як деякі колеги, сидячи на засіданнях Верховної Ради, вони потім пишалися тим, що по три романи «настругали»… Які ж вони депутати? Я писав закони! А потім, уже будучи послом, теж не міг собі дозволяти нічого. Не писав. Була і внутрішня криза. Я був розчарований в літературі, у її впливах. Тому, що те, що сталося з людством – які були страшні катастрофи, голодомори, голокости – література не змогла цього попередити… Було таке.

Але понад 20 років минуло. І знаєте, письменник є письменник. Я почав відчувати таку тугу за прозою, за словом! Ви знаєте, уся наша ситуація в Україні – вчорашня, позавчорашня, це гротеск, це кафкіанськицй світ. Ми тільки не розуміємо, що це жахливі речі, в яких ми існуємо – попри те, що всі ж ніби тверезі, сонце світить, ходимо по вулицях, займаємося своїми якимись справами. Я не буду казати про політичні реалії нашого світу, але вони жахливі. Питання стоїть: «або ти – або вони». Ну я схильний думати, що «вони», які створили цю жахливу феодально-олігархічну систему. Я не хотів писати карикатуру, як експериментатор, хотів з’ясувати, як буде розвиватися ця система, доведена до абсурдності. Якщо у нас є феодали і є кріпаки, смерди, значить, вони не мають жодних прав. Я довів ситуацію до абсурду в 2077 році, я вже не перевірю, наскільки збудуться мої прогнози. Хоча це і не прогнози, це дійсно попередження. Люди добрі, якщо цей божевільний світ буде тривати, продовжуватися від сьогодні й далі, то кінець може бути – і геополітичний, і національний кінець країни і нашого народу. На жаль.

Що таке смертохристи? Це люди, спочатку я їх називав «ново-люди», це масове явище людей, які втратили – повністю! – всі залишки совісті. Вони кажуть, що Христос помер, як людина, що він не воскрес, а це знімає з людей – не тільки християн, а всіх – обов’язок бути моральними, знімає потребу звіряти свої вчинки з якимись нормами, І це ми бачимо – є люди, які думають, що політика – це тільки цинічні, злочинні і неосудні дії. Це ж не так! Політика може і повинна бути мораллю. Смертохристи – це така секта. Більше я не розповім, щоб інтрига залишалася, це люди, які відкидають мораль. Назву я сам придумав. Смертохристи – люди, для яких нічого святого немає. Можна вбивати, можна зраджувати… Один із постулатів смертохристів – що правда, як категорія, не існує. Існує інформація. В романі є кілька пластів, політичний тріллер, екшн, стрімкий сюжет із генералом розвідки, це на поверхні, а глибше я хотів би, щоб люди замислилися над тим, що відбувається. Щоб сьогоднішній час побачили через ті абсурдні ситуації, які описані. Роман написаний і в гротескній манері, там є елементи сатири, він будується на офіційних таємних документах. Тут я дуже добре орієнтуюся, бо й сам складав різні офіційні повідомлення посольств, листування між державами. Де показано теж подвійні стандарти, цинізм політики.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG