Ви можете прослухати цей текст, ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:
«Север.Реалії»
У 2025 році кількість дезертирів, які втекли з російської армії, порівняно з 2024 роком, подвоїлася – такими є результати осіннього дослідження українського OSINT-проєкту Frontelligence Insight.
При цьому боротьба з дезертирством у російській армії триває дуже жорстокими методами, включно з побиттям, тортурами та позасудовими розправами, але військові все одно тікають, пише проєкт Радіо Свобода «Север.Реалії». Журналісти розповідають, що змінилося за минулий рік у долях тих дезертирів, про яких проєкт писав у 2025-му.
Деякі герої тексту попросили не називати їхніх прізвищ з міркувань безпеки родичів, які залишаються в Росії.
Історія 1. Георгій: «Кров була навіть на стелі»
Було ясно, що… просто привезли порцію гарматного м'яса, яка має зіграти свою роль і героїчно помертиГеоргій
3 жовтня 2022 року 44-річного Георгія з підмосковних Люберець мобілізували на війну РФ проти України. У нього від самого початку були серйозні проблеми зі здоров'ям, троє дітей, і взагалі він не хотів воювати. Георгій був головним інженером у будівельній компанії «Грани города» і сподівався, що роботодавці його прикриють – але помилився: його відправили на війну. Георгій одразу зрозумів, що це квиток в один кінець: «Було ясно, що… просто привезли порцію гарматного м'яса, яка має зіграти свою роль і героїчно померти». Вразив, згадує він, виступ перед строєм якогось генерала: «Ви сюди приїхали, щоб здохнути».
– Відчуття були такі – ніхто нічого не знає, страшенний безлад, жодної координації, постачання… Ніби перенеслися на машині часу в 1941 рік, коли німці наступали на Москву, розбрат повний, тільки форма інша. Пізня осінь, дощі, багнюка, бездоріжжя, зруйновані села, війна пройшла по землі, – згадує Георгій.
Вперше він утік 3 грудня 2022 року: спіймав військову машину на дорозі й без проблем дістався селища Троїцьке в Луганській області.
– Стеження не було, на блокпостах стояли такі самі, як я, що служби не знають. Зупиняють, кажуть: «Пароль». – «Не знаю пароля». – «А хто ти такий?» – «Ну ти бачиш, хто я такий». – «Ладно, проїжджай». Тоді був реально хаос. Усі однаково брудні, обірвані.
Якщо нас просто били, то «поганих» – убивалиГеоргій
Разом із ним тікали ще троє. Перелізали колючий дріт по двоє, в різних місцях; двох, що йшли позаду, за його словами, розстріляли з гелікоптера свої ж.
Дезертирів схопили одразу після перетину кордону і відвезли до катівні у підвалі в Розсипному, Георгій називає його «гестапо». «Там… розділили простір навпіл: для «хороших», яких можна перевиховати, куди я потрапив, і для «поганих», які, як я зрозумів, не потрібні. Людей там били на смерть: нас водили туди прибирати, кров була навіть на стелі… І якщо нас просто били, то «поганих» – убивали», – розповідав він.
Незважаючи на гіпертонію, стенокардію та важкий серцевий напад, Георгія відправили у «Шторм Z». Але, не діставшись передової, він дістав контузію, перелом ноги та ще один серцевий напад. Його евакуювали до Росії, і він кілька місяців переховувався на дачі в Тульській області.
У грудні 2023 року Георгій приїхав до родини. Там його заарештували й повезли до Калінінграда, у «зведену роту», а фактично у військову в'язницю. За «хорошу поведінку» його відправили безкоштовно будувати дачу командиру. Втекти звідти було простіше. Дотримуючись інструкцій організації «Идите лесом», Георгій дістався Петербурга, звідти полетів у Ташкент, потім у Грузію та в Чорногорію.
Силовики приходили до його батьків, до дружини Оксани, погрожували навідатися до школи, дзвонили 18-річній доньці та сусідам, влаштували в домі п'ятигодинний обшук, після якого Оксана з нервовим зривом потрапила до психіатричної лікарні. Вона боялася, що зрештою у неї заберуть дітей, і вирішила виїхати.
«Ніби тобі знову 16»
Георгій, Оксана та двоє молодших дітей живуть у Німеччині вже 10 місяців. У разі відмови в притулку їм загрожує вислання до Хорватії, через яку вони в'їхали до ЄС. Але Георгій сподівається, що цього не станеться.
– Наша справа вже офіційно перейшла до Німеччини, у нас було інтерв'ю на притулок, тепер чекаємо на відповідь. Я проконсультувався з юристом: якщо відмовлять, у мене, на його думку, є всі шанси подати апеляцію і відбитися.
Родина живе в таборі для біженців. Молодшому синові 6 років, він ходить у садок і адаптується найлегше за всіх. Доньці 14, вона вчить німецьку у шкільному підготовчому класі.
– У Берліні половина таких, як ми: у неї в класі діти з Туреччини, з Камбоджі, з України, і немає такого, щоб до когось погано ставилися. Плюс європейська ввічливість, люди завжди усміхаються. Але спілкування як такого у неї поки немає, – каже Георгій.
У таборі сім'ї живуть у вагончиках, у них спільна їдальня та спільні душові. Георгій хоче переїхати в гуртожиток.
– Ми через доньку хочемо переїхати, щоб самим готувати. Вона дуже переживає, сильно схудла, – пояснює він.
Старшій доньці Георгія 18 років, вона вступила до університету і залишилася в Росії.
– Зідзвонюємося майже щодня, поки ще з VPN можна дзвонити. Ми з Оксаною – будівельники, інститут разом закінчували. Спробуємо підтвердити свої дипломи. Я був головним інженером, у мене великий досвід. Звісно, такої посади я тут не отримаю, але взагалі будівельники потрібні, – каже колишній дезертир.
Я не розумію, як у XXI столітті в досить цивілізованій країні таке може коїтися. Мозок не може це прийнятиГеоргій
Найважче, зізнається Георгій, – очікування та вимушене неробство. Вони ходять на уроки німецької, вже можуть порозумітися в магазині, нещодавно подали заявку на інтеграційні курси з інтенсивнішим навчанням.
Родині допомагає місцева церква – їм надали церковний притулок, щоб їх не вислали. Там же знайшовся російськомовний психолог, він дуже допоміг Георгію, якого мучили спогади про пережите пекло.
– Я до нього ходив на заняття, і темні моменти минулого переключилися на щось інше. Я не розумію, як у XXI столітті в досить цивілізованій країні таке може коїтися, – каже він. – Мозок не може це прийняти – така була загроза, і фізична, і моральна. Зараз інші проблеми: ніби тобі знову 16, і треба все починати заново. А нам із дружиною вже 47.
Історія 2. Євген: «Знав, що десь поруч катують людей»
Я знав, що десь поруч катують людей, що з Молочанська вивозять дітей до Росії, тобто викрадають, що до катівень у підвалах потрапляють і місцеві, і нашіЄвген
22-річного москвича Євгена у вересні 2022 року спіймали під час облави біля метро і мобілізували. За рік він зумів дезертирувати та виїхати до Франції. Звідти його депортували до Хорватії, де, як вважають правозахисники, біженці зазнають дискримінації, тиску силовиків, а отримати політичний притулок практично нереально.
Раніше Євген брав участь у протестах, організованих прихильниками російського опозиціонера Олексія Навального. Коли його мобілізували, він намагався домогтися альтернативної служби, але не вдалося: його майже два місяці тримали у підмосковному парку «Патріот», а ще кілька місяців – у глухому селі Солодка Балка в Запорізькій області. Там, за його словами, «все було похмуро, я знав, що десь поруч катують людей, знав, що з Молочанська вивозять дітей до Росії, тобто викрадають, що до катівень у підвалах потрапляють і місцеві, і наші». Він згадує, як «солдат міг за 500 тисяч рублів відкупитися від штурму, а офіцер за 2 мільйони – отримати посаду в Москві та поїхати з фронту».
Євген хотів тікати від самого початку і просив правозахисників з «Идите лесом» допомогти йому виїхати з Росії. Щойно йому дали відпустку, він полетів до Вірменії. Батьки його не підтримали й повідомили про його втечу в поліцію. Хлопця оголосили в розшук, йому заблокували російські картки.
Із Вірменії Євген переїхав до Грузії, потім через Хорватію до Франції, оскільки там тоді приймали дезертирів. Але йому відмовили у притулку за Дублінським протоколом, згідно з яким того, хто легально в'їжджає до Євросоюзу через одну країну, а притулку просить в іншій, можуть депортувати назад у країну, через яку він в'їхав до ЄС. Євгена депортували до Хорватії, де він перетнув кордон Євросоюзу.
«Тюрма не така страшна, щоб померти на війні»
Зараз йому 26, скоро рік, як він живе в Хорватії, і в нього має бути друге інтерв'ю, яке вирішить його долю.
– Мені подобається, що в Хорватії у мене є право працювати. Тут дуже багато біженців з інших країн, тому все так довго розглядається. Я вчу мову потихеньку, вона не така складна, на подив, тож я вже можу в магазині на касі працювати. І за своєю спеціальністю, вебдизайнера, я майже знайшов роботу. 100 осіб подали заявку, залишилися я і ще один претендент. Взяли не мене, на жаль, але буду ще намагатися. Поки житло в таборі безкоштовне, хочу трохи накопичити грошей, – розповідає Євген про своє нове життя.
Він досі не розуміє, чому його депортували з Франції, оскільки саме там обіцяли допомагати росіянам, які тікають від війни. Він хоче спробувати щастя вдруге. На маму, яка змусила батька здати його поліції, зла не тримає – вважає, що вона зробила це «на емоціях».
– Коли все почалося, вона сказала, щоб я йшов до військкомату. Я поїхав із нею поговорити, що нікуди не збираюся і що тюрма не така страшна, щоб померти на війні, – тут мене в метро і взяли. Думаю, вона тоді від стресу трохи збожеволіла. І телевізора надивилася. А тато маму любить, вона його змусила. Але зараз розуміє, що краще живий син, ми наче нормально спілкуємося, я дзвоню іноді – тож уже помирилися. Зараз вона війну не підтримує, боїться просто, переживає, як я там, далеко, – каже Євген.
Історія 3. Олександр: «Поранених просто добивали»
Олександра мобілізували та відправили в Україну восени 2022 року, йому було 42 роки. Воювати він не збирався – вистачило другої чеченської, куди його направили 20 років тому під час строкової служби. Ілюзій щодо російської армії у нього немає, до війни поставився різко негативно, але у військкомат за повісткою все одно пішов – був упевнений, що його не візьмуть за станом здоров'я. І помилився. Спочатку він потрапив у Білогорівку, де його вразили «розбомблені будинки, розбиті снарядами п'ятиповерхівки з зяючими дірами». Потім – на передову.
Там він на власні очі побачив «м'ясні штурми», те, як командири не шкодують бійців, а «до мобілізованих ставляться як до рабів». Був під Бахмутом, де, за його словами, частина бійців збунтувалася. Декого з них кинули в ями і потім змушували підписувати рапорт про готовність «спокутувати провину кров'ю», решту відправили прямо на передову, а самого Олександра прикомандирували до евакуаційної бригади. Забрати вдалося далеко не всіх, тим паче – надати допомогу всім вивезеним з поля бою: «поранених, які здавалися безнадійними, за наказом командира, просто добивали».
Бачив загороджувальні загони – військову поліцію з контрактниками та «ахматівцями», які стояли з кулеметами на перехресті доріг і заганяли людей назад на передову; бачив польові страти.
Влітку 2023 року Олександр вирішив, що з нього досить, і перерізав собі вени. Його відвезли до психіатричної лікарні, лікар відправив доліковуватися вдома, у Самарській області. Олександр звернувся до «Идите лесом», йому допомогли виїхати до Вірменії.
«Паспорт можна купити»
У Вірменії він нелегально живе вже понад рік. У квітні йому виповнилося 45, російський паспорт виявився простроченим, а новий можна зробити лише в Росії, куди він не може приїхати.
Оголосили його в розшук чи ні, він не знає – якщо ні, то все ж спробує зробити новий закордонний паспорт через посольство. Менше з тим, працює він офіційно – встиг оформитися, поки старий паспорт ще діяв.
– Працюю монтажником слабкострумових систем, тобто проводжу Wi-Fi, камери. Платять за нинішніми мірками мало, звісно. Житло вдвох орендуємо, з таким самим дезертиром. Нас не чіпають, тут таких перевірок немає, як у Росії, де на кожному кроці паспорт перевіряють, – розповідає Олександр.
Але перспективи легалізуватися і переїхати в безпечну європейську країну в нього вельми примарні. Він уже звертався до різних правозахисників, наприклад, з організації «Прощай, оружие», але там вважають, що йому можуть відмовити через службу в Чечні 20 років тому. Олександр думає, що ним просто ніхто не хоче займатися.
– Скільки я не питав, поки що жодної конкретики немає. Навіть якщо групу дезертирів відправлятимуть до Франції, щодо мене будуть окремо розмовляти. Тобто зрозуміло, що нічого доброго не буде, – вважає він.
Його рідні залишилися в Росії. З дружиною він розлучений, а з доньками спілкується – так само, як і з матір'ю. Щоправда, спілкуватися стає дедалі складніше.
– Зараз усе повідрубували, Telegram не працює, нічого не працює. А VPN поза законом, доньки його ставити бояться, – пояснює він.
У Вірменії в нього з'явилися друзі, а також «Общественный вердикт» — єдина організація, яка, за його словами, допомагає таким, як він.
– І ще у нас тільки Артем Клига (правозахисник, юрист – ред.), мій земляк, який, буває, допомагає мені й не тільки, він – один такий, хто завжди намагається допомогти в міру можливостей.
Олександр явно ображений на людей, які допомагають російським дезертирам отримати притулок у Франції – йому здається, що розмов багато, а справ мало. Його мрія – виїхати до Іспанії, але поки що, без паспорта, вона виглядає досить примарною.
Історія 4. Микита: «Декого довів до клінічної смерті»
Микиту Звєздова призвали на строкову службу влітку 2024 року. І одразу вмовляли підписати контракт. Тих, хто відмовлявся, однаково відправили на війну, каже він. Заманювали виплатами, але на ділі виявлялося, що платять їм ті самі 2 тисячі рублів на місяць, що й іншим строковикам.
За словами Микити, щоб строковики підписали контракт, їх замикали в сушарці для взуття, де температура могла бути від 40 до 100 градусів, і там «два амбали одного били». Потім він опинився на полігоні в Сергіївці, його змушували присідати й віджиматися по 200 разів у протигазі та антирадіаційному костюмі, бігати 50 кіл навколо стадіону в повному спорядженні – він думав, що у нього не витримає серце. За його словами, строковиків постійно били й тиснули на них морально. Переконували їх і «покупці», які приїжджали з бойових частин. У якийсь момент Микита зламався і підписав контракт..
На навчальному полігоні один офіцер так знущався з солдатів, що «декого довів до клінічної смерті, а одного – до інфаркту», каже Микита. На війну, стверджує він, заганяли астматиків, людей із виразкою, з психічними розладами й навіть хлопця, який не міг розігнутися через вивих хребця. Один не витримав і наклав на себе руки.
Микита зрозумів, що треба тікати. Перед відправленням на бойові позиції йому дали на кілька днів звільнення. Він полетів додому в Красноярськ, там прийшла його перша зарплата, на яку він купив квиток до Вірменії. Сподівався одразу знайти роботу, але це виявилося дуже складно. Перший час винаймав житло на виплати, але весь час боявся, що його можуть депортувати до Росії, а закордонного паспорта, щоб виїхати до безпечнішої країни, не було. «Я не знаю, як жити далі», – сказав він кілька місяців тому.
Головне – уникнути депортації
Микита і зараз хапається за будь-яку роботу, щоб вижити.
– Це переважно або громадське харчування, або доставка. Скрізь платили дуже мало, умови теж були погані, жив я в хостелі, – розповідає Микита. – За цей рік я з багатьма встиг поспілкуватися і потоваришувати. Люди мені допомагали, не знаю, що б я без них робив.
Удача йому все ж таки усміхнулася: у Вірменії він зміг оформити собі закордонний паспорт і полетів до Туреччини, а звідти – до Боснії.
– Там мені довелося 15 днів чекати, поки пропустять через кордон, така була черга з інших біженців, переважно чеченців. Одні тікають від Кадирова, який гнобить тих, хто не хоче бути під ним, інші – від переслідувань ЛГБТ (у Чечні з цим ще суворіше, ніж у нас), ось вони й тікають, щоб їх не вбили. Коли моя черга дійшла, мене пропустили, зняли відбитки й написали папірець – куди їхати далі, – згадує він.
У результаті Микита потрапив до Хорватії, а зовсім нещодавно, на початку грудня, через Балканський коридор перебрався до Німеччини. Зараз він живе у первинному таборі й дуже сподівається уникнути депортації до Хорватії за Дублінським протоколом.
– До того, як я зможу працювати, потрібно прожити тут кілька місяців, якщо раніше не депортують, – непокоїться Микита. – У будь-який час може надійти лист, що почалася дублінська процедура, ну і має дуже пощастити, щоб Німеччина вирішила мене добровільно прийняти.
Він уже пройшов реєстрацію в первинному таборі, де тепер живе, їсть у їдальні, незабаром йому має надійти допомога. На щастя, у Микити в Німеччині є родичі: його предки – німці. Він і раніше підтримував із ними зв'язок, а зараз побачився особисто.
Микитина сім'я, мама з бабусею, залишилася в Росії, зв'язок із ними він підтримує, але навряд чи їм найближчим часом вдасться до нього приїхати. Микита згадує, що, живучи вдома, більше думав про роботу та навчання і не планував нікуди їхати – але війна все змінила.
Історія 5. Віталій: «Перший і останній постріл»
Віталій Васильєв із невеликого чуваського села вивчився на кухаря-кондитера в технікумі в Чебоксарах і потрапив до армії. Йти туди він не хотів – наполягли батьки, навіть дільничного покликали, щоб той його переконав. У їхній родині хлопці мають служити, так було завжди. У січні 2022 року Віталія відвезли до частини №02511 у Кам'янку, де почали примушувати підписати контракт – тоді це було незаконно. «Я казав командиру, що не хочу, плакав, писав рапорти, що не хочу на контракт, нічого не підписував», – каже Віталій. За його словами, контракт підписали замість нього, підпис підробили.
Я ніколи не хотів убивати українцівВіталій
У частині ширилися чутки, що скоро почнеться війна з Україною. 24 лютого 2022 року всіх завантажили на танки й повезли в бік кордону. Віталій їхати відмовився. Його відправили в Курськ – вантажити снаряди, потім у Бєлгород. Там разом з іншими відмовниками його забрала військова поліція і відправила в Україну. Командири пили безпробудно, згадує він. «Я був там тиждень. Нас поставили в дозор, і я молив Бога, щоб звідти вибратися. Це не моя війна, я ніколи не хотів убивати українців, не хотів воювати в жодному вигляді», – каже Віталій.
Його план був дуже простий – вистрілити собі в ногу, представивши все так, ніби зробив це випадково (він справді до цього моменту ще ніколи не стріляв). І вистрілив у березні 2022 року. Віталія відправили в Бєлгород, а звідти в Підмосков'я, де лікар, який йому співчував, оформив довідки, щоб отримати виплати. Кістки у стопі зрослися неправильно, але звільнитися з армії через поранення він не зміг.
Два роки Віталій спокійно прожив у рідному місті, в Чувашії, ніхто його не шукав, він усе сподівався, що війна закінчиться. А потім його батькам зателефонували з військової поліції – і вони повідомили телефон та адресу, де він переховувався. Після цього зателефонували вже самому Віталію і зажадали повернення в частину. Він пообіцяв виїхати наступного дня.
Увесь цей час він тримав зв'язок з «Идите лесом», тому знав, що робити: того ж вечора виїхав на таксі в Білорусь, а звідти полетів до Вірменії. Через чотири дні до нього прилетіла дружина. Там вони прожили близько семи місяців.
«Найважче було вистрілити собі в ногу»
Відтоді в його житті багато чого змінилося – пара змогла переїхати до Німеччини, це зайняло близько двох місяців.
– Ми спочатку намагалися через Африку потрапити до Євросоюзу – була тоді можливість прилетіти без візи транзитом. Нам не вдалося – якраз вийшов закон, що без візи вже в літак не пускають, і ми поїхали через Хорватію. Зараз починаємо шукати церковний притулок – якщо нам його дадуть, то вже не депортують за Дублінським протоколом, – каже Віталій.
Він і раніше хотів виїхати, до того ж, вони з дружиною легкі на підйом, тому покинути Росію їм було нескладно. Зараз, коли він згадує свою службу та дезертирство, каже, що «найважче було вистрілити собі в ногу».
З рідними Віталій майже не спілкується. За його словами, вони підтримують війну. «У нас різні світогляди, і я вирішив, що краще не спілкуватися», – каже він.
Найбільше вони з дружиною бояться, що їх депортують до Хорватії, через яку вони в’їжджали до ЄС. Уже чотири місяці вони живуть у таборі для біженців, учать німецьку – поки що самостійно, але якщо їм нададуть церковний притулок, планують піти на мовні курси та влаштуватися на роботу.
– Я просто не хотів убивати людей. Ось і все. Я – пацифіст. Це найголовніше. Я вважаю, що людина не має права позбавляти іншу людину життя, – каже Віталій.
Наприкінці 2025 року російський керманич Володимир Путін підписав закон, що посилює покарання за дезертирство для колишніх в’язнів – тепер їм загрожуватиме до 20 років позбавлення волі.
