Чому агітацію не проводить влада? Тому що нинішня білоруська система, яка дуже схожа на радянську із запозиченням у неї багатьох символічних атрибутів, не становить собою ідеократію, їй не потрібна постійна політична мобілізація мас. Це банальна патерналістська автократія, котрій для стабільного існування народ потрібен лише один раз на 5 років, щоб на президентських виборах продемонструвати лояльність до вождя.
Але складається враження, що народ не дуже потрібен і опозиції. Зрозуміло, постійні репресії і більше ніж десятилітнє існування поза інституціональним політичним полем не сприяють розробці й реалізації змістовних альтернатив. І все ж Білорусь – це не Північна Корея, де політична опозиція неможлива в принципі. Достатньо сказати, що на цих виборах із 270 кандидатів, котрі претендують на 110 місць у парламенті, 66 – представники опозиційних партій. Але схоже, що й сама опозиція не надто прагне обновити свій ідейний і політичний багаж 90-х років минулого століття. Звідси і свята віра у всемогутній Захід, який повинен зайнятися серйозно «останньою диктатурою Європи» і різкою політикою санкцій змусити режим Олександра Лукашенка капітулювати.
Левова частина часу і зусиль опозиції була на цих виборах витрачена на суперечки, варто чи не варто бойкотувати вибори. При цьому розрахунок прихильників бойкоту будувався зовсім не на тому, що народ масово відмовиться іти на виборчі дільниці, а на тому, що Захід під враженням від жесту опозиції відмовиться визнавати вибори і залишить режим у становищі ізгоя.
Зі свого боку влада, дійшовши висновку, що опора лише на Росію стає все більш небезпечною не лише для країни, але й для самої білоруської влади, справді прагне до визнання з боку Заходу.
При цьому потрібно розуміти, що йдеться не про те, що Білорусь приймуть до НАТО чи Євросоюзу. А йдеться про нормалізацію відносин, щоб стосунки Заходу з Білоруссю були такими ж, як, скажімо, із Казахстаном чи Азербайджаном, котрі також зовсім не взірці демократії. Білоруська влада прагне зберегти свій авторитарний характер і водночас здобути ще одну опору, ще одне, вже західне, «крило».
У рамках цієї стратегії Лукашенко вже звільнив усіх політв’язнів, у тому числі і «політзека №1» – колишнього кандидата на президента Олександра Казуліна. Однак значно важливішим кроком офіційного Мінська стала фактична відмова визнати услід за Росією незалежність грузинських автономій – Південної Осетії і Абхазії. Багато експертів після цього кроку стали порівнювати Лукашенка з румунським диктатором Чаушеску, який у 70-80-х роках завдяки низці кроків, якими демонстрував свою незалежність від Кремля, зумів домогтися досить доброзичливого ставлення від Заходу.
Призначення виборів – один із елементів оборудки, котру Лукашенко пропонує Заходу. Опозиція побоюється, що у випадку, якщо оборудка відбудеться, то з нею на Заході взагалі перестануть рахуватися. А ідея, що з нею будуть змушені рахуватися і Захід, і влада, якщо вона матиме переконливу народну підтримку, опозицію не надто надихає. І хоча колишня частина опозиції врешті-решт ухвалила рішення брати участь у виборах до кінця, це рішення з'явилось буквально в останній момент – напередодні дострокового голосування.
Хоча для виправдання опозиції можна сказати, що жодної суттєвої передумови суспільного підйому, масового прагнення змін у білоруському суспільстві не спостерігається. І тому, можливо, опозиція і покладає надію на західного deus ex machinae.
Народ на цих виборах не потрібен ні владі, ні опозиції, а самому народу, принаймні поки що, не потрібні зміни. Тож чи варто дивуватися тому, що вибори у Білорусі такі тихі?
Але складається враження, що народ не дуже потрібен і опозиції. Зрозуміло, постійні репресії і більше ніж десятилітнє існування поза інституціональним політичним полем не сприяють розробці й реалізації змістовних альтернатив. І все ж Білорусь – це не Північна Корея, де політична опозиція неможлива в принципі. Достатньо сказати, що на цих виборах із 270 кандидатів, котрі претендують на 110 місць у парламенті, 66 – представники опозиційних партій. Але схоже, що й сама опозиція не надто прагне обновити свій ідейний і політичний багаж 90-х років минулого століття. Звідси і свята віра у всемогутній Захід, який повинен зайнятися серйозно «останньою диктатурою Європи» і різкою політикою санкцій змусити режим Олександра Лукашенка капітулювати.
Левова частина часу і зусиль опозиції була на цих виборах витрачена на суперечки, варто чи не варто бойкотувати вибори. При цьому розрахунок прихильників бойкоту будувався зовсім не на тому, що народ масово відмовиться іти на виборчі дільниці, а на тому, що Захід під враженням від жесту опозиції відмовиться визнавати вибори і залишить режим у становищі ізгоя.
Зі свого боку влада, дійшовши висновку, що опора лише на Росію стає все більш небезпечною не лише для країни, але й для самої білоруської влади, справді прагне до визнання з боку Заходу.
При цьому потрібно розуміти, що йдеться не про те, що Білорусь приймуть до НАТО чи Євросоюзу. А йдеться про нормалізацію відносин, щоб стосунки Заходу з Білоруссю були такими ж, як, скажімо, із Казахстаном чи Азербайджаном, котрі також зовсім не взірці демократії. Білоруська влада прагне зберегти свій авторитарний характер і водночас здобути ще одну опору, ще одне, вже західне, «крило».
У рамках цієї стратегії Лукашенко вже звільнив усіх політв’язнів, у тому числі і «політзека №1» – колишнього кандидата на президента Олександра Казуліна. Однак значно важливішим кроком офіційного Мінська стала фактична відмова визнати услід за Росією незалежність грузинських автономій – Південної Осетії і Абхазії. Багато експертів після цього кроку стали порівнювати Лукашенка з румунським диктатором Чаушеску, який у 70-80-х роках завдяки низці кроків, якими демонстрував свою незалежність від Кремля, зумів домогтися досить доброзичливого ставлення від Заходу.
Призначення виборів – один із елементів оборудки, котру Лукашенко пропонує Заходу. Опозиція побоюється, що у випадку, якщо оборудка відбудеться, то з нею на Заході взагалі перестануть рахуватися. А ідея, що з нею будуть змушені рахуватися і Захід, і влада, якщо вона матиме переконливу народну підтримку, опозицію не надто надихає. І хоча колишня частина опозиції врешті-решт ухвалила рішення брати участь у виборах до кінця, це рішення з'явилось буквально в останній момент – напередодні дострокового голосування.
Хоча для виправдання опозиції можна сказати, що жодної суттєвої передумови суспільного підйому, масового прагнення змін у білоруському суспільстві не спостерігається. І тому, можливо, опозиція і покладає надію на західного deus ex machinae.
Народ на цих виборах не потрібен ні владі, ні опозиції, а самому народу, принаймні поки що, не потрібні зміни. Тож чи варто дивуватися тому, що вибори у Білорусі такі тихі?
