Доступність посилання

ТОП новини
20 Вересень 2019, Київ 15:34

Страшна помста Миколи Гоголя (До 200-річчя народження) (фрагмент із книги)


Тьотя з-під Рининої руки до дядька:
– Отак ви скоро скажете, що й Гоголь
говорив, що й Гоголь ваш?
Дядько:
– Він не говорив, але він... боявся говорити.
Він – наш.
– Тссссссссссссс...
(Микола Куліш, «Мина Мазайло»)


Прага – Напередодні 1 квітня якось не хотілося б жартувати з нагоди 200-ї річниці від дня народження автора «Страшної помсти». Але ми знаємо, що сам іменинник любив покпинити, та ще й як, навіть, над самим собою і своїм Носом. Недарма його називали «носатим містифікатором» і сам Микола Гоголь-Яновський любив пожартувати над цією напрочуд оригінальною частиною свого єства. Очевидці розповідали, що ще в Ніжинській гімназії Гоголь діставав кінчик свого унікального носа нижньою губою і що цьому він навчився у свого батька, Василя Опанасовича. Добре відомі його літературні теорії щодо НОСА, які якимось чудом дуже близькі до теорій іншого носатого містифікатора – француза Сірано де Бержерака. Вони обидва прославляли Місяць і заселяли його містичними істотами на кшталт «Носів». У часи Миколи Гоголя ходячим був кпин над нездалими літературними критиками, «які бачать не далі свого носа». Сам Гоголь боявся таких критиків і намагався обходити їх десятою дорогою та, так би мовити, «водити за ніс». Може, гоголівський Ніс і до сьогодні кпинить над всіма нами, особливо у світлі повного Місяця, бо так і не можемо ми розгадати до кінця загадки його літературної слави.

Микола Гоголь
Але найбільше Микола Гоголь боявся незаслуженої слави. Якими тільки епітетами не нагороджували його за останні 150 років і називали «письменником справжньої життєвої правди», і «великим сатириком», і «батьком новітньої російської літератури», і чіпляли до його особи багато, багато іншого суворо-критичного та єлейно-хвалебного словесного сміття.

Але якщо серйозно, то ніхто до сьогодні так і не розгадав великої таємниці творчої натури Миколи Яновського. Це визнають найвизначніші дослідники його творчості.

Найбільші російські літератори і критики боялися і ненавиділи


Російський письменник і філософ Василь Розанов назвав Миколу Гоголя «особою Ікс» російської літератури і волав на всіх перехрестях: «Ґоґоль нє наш!» Сучасник Гоголя – Чаадаєв, висловив настрої значної частини російської інтелігенції того часу, коли за друк «Мертвих душ» охарактеризував і сам твір, і його автора – «ганьбою для російської нації».

Абрам Терц дивувався, що Гоголь не загримів у Сибір хоча б за свого «Ревізора». Ні Мочульський, ні Набоков не могли пояснити загадковості творчого характеру автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Набоков вважав, що малоросійська тема – це те найгірше, що було у творчості Миколи Гоголя. Можна було б згадати ще чимало недобрих слів на його адресу і з боку Бєлінського, і з боку Андрєя Бєлого та інших, «маститих», росіян. Зокрема, той же Бєлий вважав, що мова творів Гоголя не є російською і наголошував – «это действительно что-то ужасное».

Чому так високо цінували літературний талант Гоголя в Росії і, разом з тим, так ненавиділи його особистість. Це загадка, на яку не дано відповіді й сьогодні. Більше того, нині багато хто не вважає Гоголя російським письменником, а в Україні глибоко сумніваються, чи включати його у шкільні чи вузівські програми, як українського автора.

Страх був чи не головним супутником життя Гоголя

Мати Миколи Яновського, Марія Іванівна, була набожною, забобонною і з дивними рисами задумливості, яка могла тривати годинами... Костянтин Мочульський пише, що мати Гоголя була хвора на страх. Вона сама згадує, що «иногда на меня находили мрачные мысли. Я предчувствовала несчастия, верила снам». Із чоловіком вона жила добре. Василь Гоголь був спокійної і, разом з тим, гумористичної вдачі, хоча й сам підпадав часто під забобонні настрої своєї дружини. Марія Іванівна відходячи від своєї чорної підозріливості й сама любила пожартувати. Така веселість та перехід її у темну, як під кожухом, смертельну блідість страху, передалися і їхньому синові. Звідки був цей страх і підозріливість у родині Гоголів? Їх причини марно шукати на поверхні, у широкодоступних джерелах... Та якісь сліди цього все ж таки мали би залишитися...

Багато в чому суспільні настрої першою четверті 19 століття визначали війна 1812 року і повстання декабристів, яке завершилося стратою п’ятьох його організаторів та жорстокими карами сотень учасників та співчуваючих. Але події в Україні мали свій підтекст і стосувалися в якійсь мірі й сім’ї Гоголів. Із 1818 року в Полтаві діяла українська масонська ложа «Любов до істини», до якої входили Іван Котляревський, Василь Лукашевич та інші. Члени цієї ложі плекали плани відокремлення України від Росії і з’єднання її з Польщею. Василь Лукашевич навіть прагнув утворити з цією метою «Малоросійське товариство». Він та інші українські дворяни входили також до київської ложі «З’єднаних слов’ян». Але поразка Наполена, з якою українські та польські масони пов’язували плани відродження Польщі і відокремлення України, та інші події – не дали здійснитися їх політичним намірам. Василь Лукашевич чудом уцілів. Після ув’язнення у 1826 році в Петропавловській фортеці він потім до кінця життя жив під наглядом у своєму маєтку.

Ми знаємо про те, що Марія Іванівна, до заміжжя – Косяровська, була близькою родичкою Василя Лукашевича. Її брат, дядько Миколи Гоголя, Петро Косяровський – за своїми поглядами був близький до Василя Лукашевича. Юний гімназист Микола Яновський у час слідства в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородько у справі про вільнодумство довіряв, мабуть, лише Петрові Петровичу Косяровському. Якому він писав у 1827 році : «Недоверчивый ни к кому, скрытный, я никому не поверял своих тайных помышлений, не делал ничего, что бы могло выявить глубь души моей».

І страх 3 жовтня 1827 року, у розпалі слідства в гімназії, коли Гоголя також тягали на допити і змушували писати пояснення у справі професора М.Г.Бєлоусова, він дуже довірливо висловлює своєму родичеві, дядькові П.П. Косяровському «тревожные мысли по поводу того, что ему, может быть, преградят дорогу». Боятися було чого, тісні родинні зв’язки Гоголя з «малороссийскими заговорщиками» і його конспект лекцій професора Бєлоусова, на який чимало гімназистів посилалися, як на зразковий. Ми не знаємо, який стосунок мав до українських масонів Василь Гоголь, який помер саме тоді, коли «открытое в 1825 году общество бунтовщиков «Соединенных Славян» подозреваемо было в некоторой связи с Киевской ложей «Соединенных Славян»...» Це слова з поліцейського рапорту, де під першою ложею мається на увазі полтавська «Любов до істини». Ця тема дуже погано вивчена та й документів про це мало. І взагалі, до всього, що стосується історії українського визвольного руху, і в російській імперії, і в СРСР ставилися з підозрою та всіляко замовчували і потихеньку нищили історичні сліди прагнення України до волі. Навіть російські демократи або не бачили, або ж не хотіли бачити справжніх причин таємничості і страхів Миколи Гоголя, його справжньої української вільнодумної душі.

А біографи пишуть «были больны страхом». Але ж причин цього страху Гоголів-Яновських майже ніхто й конкретно не називав. Страх репресій, страх шибениці, страх Петропавловки, страх Сибіру, страх імперії, яка нищила і душила Україну, контролювала душі Косяровських, Яновських, Гоголів, Лукашевичів, висушувала їх отрутою рабської, великоімперської мертвеччини. Це ми просто так собі наголошуємо, по простоті своїй душевній, щоб більше зрозумілі були справжні обставини таємничості Миколи ІКСА, Миколи МІСТИФІКАТОРА.

До Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька, яка була відкрита у 1820 році, як закритий, елітарний навчальний заклад, що виховував у учнів ревність «к царю и отечеству», Гоголя спочатку приймати не хотіли. Він потрапив туди, дякуючи тільки настирливим втручанням його родича й сусіда, колишнього царського міністра Дмитра Трощинського. Але сама атмосфера гімназії була нестерпною для Гоголя, це засвідчила й слідча справа Бєлоусова. Тут Микола Яновський розпочав свою літературну творчість, яка не сприймалася його друзями серйозно, вони навіть радили йому кинути писати прозою. «Дуже вже по-дурному виходить у тебе», – казав Миколі Гоголю про його повість «Брати Твердославичі» однокашник по гімназії К. Базілі і автор погодився та одразу спалив свій «невдалий твір». Після цього Гоголь все більше задумується над українськими темами, але потрібен був відкритий провал його, відірваних від полтавського, українського ґрунту, літературних спроб.

Страх Миколи Гоголя перед тим, що «ему, может быть, преградят дорогу», був небезпідставним. Хитромудре формулювання атестату про закінчення Ніжинської гімназії було, по суті, позолоченою гіркою пігулкою: «чин 14 класса». Це все, на що Гоголь мав розраховувати після гімназії, а сподіватися не було на що, бо клас був найнижчим. Інші учні, які мали набагато менше здібностей, отримали право на чини значно вищого класу. Співчуття Бєлоусову, мабуть, не минуло для Гоголя дарма: імперська сила душила будь-які прояви вільнодумства. Але цього разу почуття гіркоти і жадоби помсти заглушила радість звільнення зі стін ненависної гімназії.

Чи був Микола Гоголь великоросійським патріотом? Точніше, глашатаєм російської імперської міці? Звичайно ж, що ні! Вже у ніжинській гімназії проклюнулася його ненависть до імперії, яка душила гетьманські порядки і нищила будь-які прояви української автономії. Ще у дитячі та юнацькі роки він побачив, який терор здійснюється урядом проти будь-яких носіїв ідей, задумів, думок і навіть спогадів про незалежну Україну. Доля родака Василя Лукашевича була яскравим прикладом такого терору. А змужніння Миколи Гоголя припадало на один із найчорніших періодів суспільної реакції в Росії.

Цар Микола Другий прагнув викорінити в Росії будь-які наміри найліберальніших проявів думки, не кажучи вже про якісь маніфести, чи, не дай боже, зібрання, чи ще гірше – організації. Жорстоке придушення польського повстання 1831 року і репресії царату проти Кирило-Мефодіївських братчиків довели ще раз, як діяв імперський репресивний прес, підминаючи під себе і придушуючи жорстоко все живе, будь-які натяки на вільнодумство. Найпильніші очі, найкращі політичні аналітики з уряду, таємної поліції, жандармерії вдень і вночі стежили за всім живим і мислячим в Україні. Це видно й з концептуальної оцінки українофільства, яку дав шеф Третього відділення граф О.Ф. Орлов, після розгляду справи Кирило-Мефодіївських братчиків 1847 року. Один із найвищих царських наглядачів, яким був Орлов, вважав тоді, за життя Миколи Гоголя, що українофільство є найнебезпечнішим суспільним проявом у Росії, бо за українофілами може піти народ, а приклад Малоросії буде заразливим для інших народів імперії, вважав граф Орлов. Він писав про українофілів царю, що «мысли последных о востановлении народносты их родины, могут повести малороссиян, а за ними и других, подвластных России народов /sic!/, к желанию существовать самобытно». Ось вам і страх та підозріливість із другого боку – імперських верхів.

Чи міг Микола Гоголь зустріти співчуття до якихось проявів свого політичного українофільства серед російських інтелігентів-демократів? Це видно зі злої оцінки Бєлінським учасників Кирило-Мефодіївського братства, великий російський демократ писав у листі до Аннєнкова про царський вирок щодо Тараса Шевченка, що «мені не жаль його, коли б я був суддею, я зробив би не менше, я маю особисту ворожнечу до таких лібералів»... і відгуків на царське слідство 1847 року інших, більш стриманих, російських інтелігентів. А Хомяков у листі до Самаріна кваліфікував програму братчиків як «нелепость и отсталость» і далі: «малороссиян обуяла политическая дурь...»

Оце вам і «заґадочность, и чудачества» Миколи Гоголя. Трагізм душі і метання духу. Сам БОГ обрав, мабуть, Гоголя для своїх цілей. А шляхи ГОСПОДНІ не сповідні... Ми не знаємо сьогодні, хто такий Гоголь? І нам не дано про це дізнатися... Ми не знаємо, для чого БОГ дає можливість, щоб Україна нині відроджувалася з попелу. Тільки міркуємо собі, що ніщо не минає даремно, ні жодна дитяча сльоза, ні жодна волосина з безневинної голівоньки, ні жодна крапля крові, якою рясно полита українська земля. Російський філософ Ільїн сказав колись, що Гоголь - це знамення ГОСПОДНЄ... А чи відокремиш Гоголя від України?

Головною метою життя Гоголя була літературна помста імперії

Славний предок письменника, Остап Гоголь, уперше згадується в реєстрі коронного гетьмана Станіслава Калиновського, як ротмістр панцерних козаків – легкої козацької кінноти. З початком національно-визвольної війни українського народу Остап Гоголь очолив вінницький полк і в липні 1648 року за наказом Богдана Хмельницького виступив на допомогу уманському полковникові Ганжі, війська котрого оточили замок Нестервар у місті Тульчині. У списках Переяславської Ради 8 січня 1654 року значиться й полковник Остап Гоголь. До самої смерті Богдана Хмельницького полковник вірно служив йому разом з іншими соратниками, такими як Іван Богун, Михайло Зеленський. У 1674 році він став наказним гетьманом. Дальші роки Остапа Гоголя пройшли у важкій боротьбі з численними ворогами, і помер він від важкої хвороби під час підготовки до облоги від турецьких військ свого рідного Димера, сталося це 5 січня 1679 року... Чи не про його долю глухо згадується у «Страшній помсті», де Микола Гоголь пише про найтяжчий стан людини, коли вона не в силах помститися ворогам своєї вітчизни: «немає більшого горя для людини, коли вона не може помститися за всі образи і знущання».

Було навіть так, що Гоголь вирішив покинути Росію і перейти в католицизм. Але це не було б тією помстою, якою він хотів віддячити за свій народ російському колонізаторові на всі віки. Психологічна ситуація була для Гоголя трагічною, інший би, мабуть, у цьому глухому куті зійшов з розуму або наклав на себе руки... І ось тоді й з’явилися «Ревізор», петербурзькі повісті і, звичайно ж – «Мертві душі». Країна без майбутнього, країна мертвих душ – ось якою зобразив Гоголь російську імперію, імперію, що гнобила, нищила його народ. Навіть Пушкін злякався «Мертвих душ», назвавши їх страшною картиною російського майбутнього, картиною безперспективності деспотичної імперії.

Микола Гоголь зміг передбачити чимало із сьогоднішнього життя Росії і вже тоді зауважив з приводу боротьби поневолених народів імперії таке: «...дикий горець у своєму войовничому однострої, вільний як воля, сам собі і суддя, і пан, набагато яскравіший від якогось там засідателя, і не дивлячись на те, що він зарізав ворога, із засідки в ущелині, чи спалив ціле село, однак він більше вражає, сильніше збуджує наше співчуття, аніж російський суддя у потертому сюртуку, замурзаному тютюном, який невинним чином при допомозі довідок і виправлень пустив світом велику кількість всякого кріпосного люду та вільних душ».

А ті, хто читав його спалені твори, особливо завершення «Мертвих душ», боялися навіть потім зустрічатися з автором. Микола Гоголь побачив у своїх неопублікованих речах страшні картини не лише російського майбутнього, але й, мабуть, не менш масштабні лиха власного народу у складі цієї жахливою імперії...Тому, мабуть, і пішов з життя, заморивши себе голодом...

Гоголь лише мріяв про літературну славу української мови

Гоголь був справжнім літературним баришником. Бо інакше б він не пропонував «Ганса Кюхельгартена» для друку, відразу ж після приїзду до Петербурга. Хитрість Гоголя межує з надприродною... Він знав ще до приїзду в столицю, що не можна так просто відкривати свої справжні літературні чи творчі наміри. Він їх ніколи не відкривав.

Про провал його дебютного «Ганса» Микола Гоголь знав наперед, знав він також підозріливість російської цензури, а особливо столичної, до малоросійських авторів. А невдача якогось там В. Алова та ще й із ідилічними картинами з німецького життя і поголос про крах літературного дебюту малороса Миколи Гоголя - це було потрібне для справжнього дебюту. Літературний дебют, тим більше дебют вдалий, ламає цензурні перепони...

«Ворог його батька знає! Почнуть що-небудь робить люди хрещені, то мурдуються, мурдуються, мов хорти за зайцем, а все щось не до шмигу; тільки ж куди чорт уплетецця, то верть хвостиком – так воно й візмецця, неначе з неба» – це Гоголь у своєму справжньому літературному дебюті – першій частині «Вечорів біля Диканьки». Як він любив рідну мову... Але знав: вона у чистому вигляді не може бути інструментом для помсти...

Як він шукав чистих душ, споріднених із ним... Ось лист Миколи Гоголя рідною мовою до польського письменника-романтика, українофіла Богдана Залеського, написаний у лютому 1837 року в Парижі: «Дуже-дуже було жалко, що не застав пана – земляка дома. Чував, що на пана щось напало – не то с о я ш н и ц я, не то з а в і й н и ц я (хай їй присниться лисий дідько),та тепер, спасібо богові, кажуть наче й – то пан зовсім здоров. Дай же боже, щоб на довго, на славу усій козацькій землі давав би чернецького хліба усякій болизні і злидням... Та й нас би не забував, писульки в Рим слав. Добре було б, коли б сам коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі».

Такий лист, що зберігся у Кракові. Хвала БОГУ! Бо в імперських архівах навряд чи зберегли б такі речі, особливо після Емського указу...

«На славу усій козацькій землі... дуже, дуже близький земляк...»

Тому й не дивно, що російський Василь Розанов кричав на всіх перехрестях: «Ґоґоль нє наш!», а Микола Куліш, один зі знищених московським режимом українських геніїв, волав навпаки: «Гоголь наш!» Якось добре сказав Євген Сверстюк, що якби Микола Васильович жив у середині ХХ століття, він обов’язково був би ув’язнений КГБ, як український буржуазний націоналіст.

(Прага – Київ)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Василь Зілгалов

    Із Радіо Свобода співпрацюю з 1989 року. Переїхав з Мюнхена до Праги у березні 1995 року. Народився в сталінській Україні. Троє з родини загинули від голоду у 1932-33 роках. Мати ледве уціліла в 1933-му. Батько пройшов Колиму але система все ж знищила його. Окрім батька, тоталітаризм згубив чотирьох моїх дядьків. Закінчив історичний факультет. Викладав методологію історії. Підготував дві дисертації. Чимало написав. Журналістом став з 1969 року, після вторгнення радянських військ до Праги. Опублікував роботи з історії політичної публіцистики, книги з історії українських міст, дослідження про Василя Пачовського, з історії української еміграції.

Дивитись коментарі (2)

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG