Микола Гоголь як провідник української культури у світ (ч. 2)

(Продовження. Початок читайте тут)

Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.

Він опинився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні знання і бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, що за складних політичних обставин у російській імперії він знав, як ідеологічно пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.

Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого» літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі.

Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.

Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.

<…>

Гоголь «пересаджував» українську традицію

На мою думку, написані Гоголем російськомовні твори цілком можна вважати трансфером української культури на сприятливий на той момент російський культурний ґрунт. Сам Гоголь при цьому виступав своєрідним українсько-російським культурним посередником.

Отже, 1831 і 1832 років, коли Гоголь анонімно оприлюднив два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», ці твори відразу опинилися в самому центрі російського літературного процесу. Всі провідні російські часописи вмістили рецензії на них і у Санкт-Петербурзі, і в Москві. Саундерс пише, що Гоголь «викликав надзвичайно широку дискусію. Різні реакції на «Вечори» становили увесь спектр думок про Україну».

Українсько-російський культурний трансфер відбувся на двох щаблях: по-перше, у своїх творах російською він використав саму модель (або будову) типових творів українського бароко, а по-друге, він навіть застосував елементи перекладу на російську мову елементів фізично існуючих українських творів.

Тут слід сказати кілька слів про літературу українського бароко. Бароко прийшло в Україну в 17 сторіччі й набуло там низку місцевих характерних рис. Однією з таких особливостей була близькість низьких його форм (тобто барокових жанрів, призначених для розваги) до українського фольклору. Ще одною рисою була відсутність суворих норм у літературній мові того часу, що вилилося у насиченість нерелігійних творів чужомовними елементами (наприклад, польськими або російськими).

Хоча широко вважається, що останнім представником українського літературного бароко був Григорій Сковорода, вчені Дмитро Наливайко та Юрій Барабаш показують, що певні форми бароко, зокрема, інтермедії – фрагменти «шкільної драми» – дожили в Україні до 1820-х років і що цю традицію можна побачити у творах Котляревського і батька Гоголя. У будь-якому разі, за часом нема великого розриву між українським бароко та Гоголем. Водночас у російських столицях творчість українського бароко не була представлена.

Отже, що саме позичив з українського бароко Гоголь? По-перше, це типи персонажів. Будь-хто більш-менш знайомий із вертепом та українськими інтермедіями впізнає їх у Гоголя, бо вони – дуже стереотипові.

Це, зокрема, сварлива дружина – Хавронья у «Сорочинському ярмарку». Це й щиросердий чоловік, якого дурять усі, кому не ліньки, – Солопій Черевик. Паламар, циган, москаль – усі є вихідцями з «низьких» форм бароко. Таких персонажів багато у «Тарасі Бульбі», «Сорочинському ярмарку» та інших творах.

Ось, зокрема, уривок із «Тараса Бульби»: «Вірменин вивісив дорогі хустки, татарин крутив на вертелі шматки баранини, завитої в тісто, жид, закинувши голову, смоктав горілку просто з діжки. Та найпершою людиною, на яку вони наштовхнулися, був козак, що спав серед дороги, широко розкинувши руки й ноги… Козак лежав на дорозі, розтягшися на весь зріст, наче лев; його оселедець, гордо закинутий назад, накривав добрих пів метра землі».

Цей козак виглядає вертепним героєм. Та загалом козаки в «Тарасі Бульбі» мають інше походження – героїчне бароко, а саме українські думи 16–18 століть. Саме там знаходимо ідеал козака, що бореться за волю, незалежність і Церкву. Тож у «Тарасі Бульбі» бачимо своєрідний перехід від вертепного бароко до героїчного з розвитком сюжету.

Спочатку козаки нічого не роблять – лише п’ють та танцюють. Відповідно й герої мають гротескні вертепні риси. Коли ж вони виступають на війну, вони усвідомлюють важливість своєї місії, б’ються до кінця й героїчно помирають. Це вища форма бароко, і тут простежуємо вплив на Гоголя барокового літопису 18 сторіччя «Історії русов». Українські літописи того часу більше нагадували художню літературу, ніж історичне дослідження.

Отже, Гоголь запровадив до російської літератури типові українські барокові поняття, ситуації та героїв. Але, як ми знаємо, російський читач тоді практично нічого не знав про Україну. Тому Гоголеві треба було знайти якийсь специфічний спосіб, щоб познайомити свою читацьку авдиторію з українською культурою. Для цього було недостатньо лише писати російською мовою. Треба було щось іще, що дозволило б компенсувати росіянам недостатні знання про Україну.

Письменник знайшов вихід. По-перше, він організував «українські оповідання» у цикли, укладачем яких був фіктивний сільський український редактор. Начебто не Гоголь, а саме він написав вступ і примітки під текстом. Говорячи з українським акцентом, він міг досить природньо ввести читача в курс справи. По-друге, в кожному оповіданні був свій оповідач, якого «редактор» представляв на початку. Цей оповідач виконував ту саму функцію, що й «редактор». По-третє, щоб допомогти росіянам краще зрозуміти вживані українські слова та реалії, Гоголь додав до томів спеціальний словничок.

Тож редактор – пасічник Рудий Панько у вступах до книжок пояснює, де саме на мапі є Диканька. Також він дає знати, що дія оповідань відбувається у культурі, відмінній від російської. Він це робить шляхом порівняння українських звичаїв із російськими і протиставлення «у нас – у вас». Також він запроваджує деякі українські поняття, як-от «вечорниці». Він представляє дяка Фому – типового оповідача барокового періоду. Подає інформацію про рівень освіти в Україні, зауважуючи, що українські учні вивчали латину. Його власна здатність «редагувати» була свідченням, що в Україні навіть простий пасічник міг читати й писати. Він наводить деякі страви української кухні. У примітках під текстом він пояснює деякі українські реалії, які згадують українські оповідачі.

Подібну роль виконують і самі оповідачі. Зокрема, через дяка Фому Гоголь показує тенденції у ставленні до росіян в Україні. Його недружні до росіян висловлювання дуже помітні. Дяк також подає деяку українську історичну інформацію. Інші наратори знайомлять читачів із уривками з українських пісень.

Словники до обох томів дають читачеві ключ до багатьох українських слів, ужитих у тексті. Гоголь пояснює 131 українське слово, і вже сама присутність словників привернула увагу російських читачів до того, що мова, якою говорять в Україні, відрізняється від російської.

В одному випадку словник навіть допомагає зрозуміти гру слів. Прізвище одного з персонажів «Сорочинського ярмарку» – Цибуля. В одному місці Гоголь пише: «Його щоки стали червоними, як мак, – він уже не Цибуля, а буряк…». Тобто Гоголь хотів сказати, що обличчя Цибулі – не біле, як цибуля, а червоне, як буряк. Одначе, російський читач не міг би це зрозуміти, бо росіяни мають інше слово для «цибулі». Тому Гоголь і вирішив включити це слово до словника.

Щоб підбити підсумок сказаному, слід зазначити, що, якби Гоголь писав українською, його творчість можна було б окреслити як пізнє українське бароко. Можливо, його важливість в українській літературі була б десь на рівні Квітки-Основ’яненка, як це припустив Звиняцьковський.

Адже для України бароко не було чимось новим. Одначе, коли Гоголь пересадив українське бароко на ґрунт російської літератури у той час, як російський романтизм шукав натхнення та екзотики в Україні, російська літературна система всотала барокові оповідання Гоголя і збагатилася ними.

Українськість Гоголя – проблема для іноземних перекладачів

Той факт, що Гоголь постав як найбільший прозаїк, а відтак і драматург у російській літературі, привертав до його творчості підвищену увагу, коли у решті світу з тієї чи іншої причини зростав інтерес до Росії (але не України). Зокрема, у країнах англомовного світу інтерес до Росії зростав у часи різних конфліктів за участи Росії (за часів СРСР – «холодної війни») або великих потрясінь (революцій) усередині самої Росії.

Загальний інтерес до країни збільшував інтерес до її літератури. А для ілюстрації цієї літератури перекладачі часто обирали твори Гоголя. Причому дуже часто перекладали повість «Тарас Бульба» (дія якої відбувалася в Україні у час, коли вона навіть не входила до складу Росії!), бо, як здавалося перекладачам, саме він найкраще ілюстрував характерні риси росіян, презентував якусь особливу «російську душу».

Жарт із перекладачами з віддалених від України культур зіграло те, що, коли Україна вже була часткою російської імперії, вони не могли розгледіти, що Тарас Бульба та інші козаки росіянами якраз не були. Коли ж у повісті козаки вживають слово «руський», то коріння цього слова слід шукати в Україні-Русі, а не у сучасній Росії.

Найбільшим парадоксом або примхою літератури є те, що міф про якусь особливу «російську душу», який побутує у певних західних колах і донині, якраз і зродився завдяки Гоголеві-українцеві та багато в чому завдяки його «Тарасові Бульбі».

Від 1860 року, коли цей твір уперше вийшов англійською в Лондоні, до наших днів «Тараса Бульбу» в англомовному світі перекладали 15 разів. До появи України як незалежної держави лише Андрю Грегорович у Канаді 1962 року переклав цей твір з української точки зору, таким чином, що читач міг виразно зрозуміти, що козаки там б’ються за Україну і що дія історично відбувається в Україні ще до того, як вона стала частиною Росії.

У найновіших перекладах після незалежності України з’явилися засади для знань про Україну у решті світу. Перекладачі більше не можуть ігнорувати український елемент у творах Гоголя. Тож переклади Кристофера Інґліша 1994 року та Пітера Константайна 2003 року роблять помітним для англомовного читача (за допомогою специфічних перекладацьких методів), що в повісті йдеться про українську історію, культуру та українських героїв.

Загалом важливо зазначити, що, пишучи про Україну для російського читача і досягши успіху в Росії, Микола Гоголь відкрив канал інформації та знань про Україну та її культуру для решти світу. Ще 1860 року англійські читачі могли читати про героїзм українських козаків, про українські звичаї. І хоча багато хто помилково сприймав ці твори за російські, а самого Гоголя за росіянина, це не змінює факту, що письменник таки був українцем, писав про Україну і є одним із найбільш знаних письменників-українців, класиком світової літератури, що ним Україна може пишатися.

Олекса Семенченко 2000 року захистив докторську дисертацію (Ph.D.) з англомовних перекладів Гоголя в університеті англійського міста Лідза

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.