Під час нападу гітлерівців на Польщу чимало волинян служили в польській армії. Українець Павло Шандрук став генералом польської армії і був нагороджений орденом Virtuti Militari за героїзм у вересні 1939-го. Водночас згодом чимало уродженців Рівненщини разом із польськими соратниками по зброї потрапили до німецького полону. Декому вдалося втекти. Однак радянська влада, яка на той час установилася на рідній Волині, підготувала їм несподівану зустріч, розповідає завідувач відділу «Інституту дослідів Волині» Ігор Марчук, який нині працює в архівах зі справами репресованих волинян.
«Трапляються, наприклад, справи колишніх вояків польської армії – уродженців Рівненщини, які втекли з німецького полону і намагалися повернутися додому. Їх ловили радянські прикордонники і значну частину цих людей звинувачували в тому, що вони німецькі шпигуни... Тоді вони потрапляли в ув’язнення, хоча насправді просто хотіли повернутися до рідної домівки», – зауважує дослідник.
Від перших днів нападу нацистів на Радянський Союз Волинь і Рівненщина стали ареною бойових дій. Волинський край поряд із Брестською областю Білорусі першим отримав нещадні удари з боку нацистів 22 червня 1941 року. Але якщо про подвиг російського льотчика Івана Іванова, який здійснив перший таран нацистського літака у небі над Дубним, у радянські часи знав кожен школяр, то історію важкого відступу, коли просування гітлерівців на Київ доводилося утримувати ціною сотень тисяч людських життів, досі прийнято було замовчувати, говорить професор Павлодарського педагогічного інституту, кавалер ордена Великої Вітчизняної війни Андрій Молчанов, який воював на Першому українському та Білоруських фронтах, брав Кенігсберг і Берлін.
Ми перемогли не завдяки, а всупереч Сталіну – радянський ветеран
«Наша армія не була підготовлена до війни. У цьому, звичайно, був винен уряд і перш за все Сталін, – розповідає ветеран. – Він знищив командний склад Червоної армії. Було вибито 44 тисячі старшого офіцерського складу і генеральського – командарми першого-другого рангу. У той же час у Вермахті не було жодного командира полку, який би не мав практики офіцерського командування ще з Першої світової війни. Тоді як у нас три чверті воєнного складу не мали навіть середньої військової освіти – вони закінчили тільки полкові сержантські школи... Не було навіть ставки Верховного головнокомандувача, яка була створена тільки 26 червня».
Андрій Молчанов переконаний, що схиляти голови потрібно перед звичайними людьми, котрі виступили супроти гармат і танків. «Самі кидалися під танки грудьми, – каже він. – Але, не маючи командування, з виключно поганим зв’язком (навіть генеральний штаб не завжди міг дотелефонуватися до командувача фронту)... А пішли в полон не тому, що вони були дурні чи просякнуті зрадницьким духом – просто потрапили в таку ситуацію. За півтора місяця здали в полон три мільйони людей. А німецька армія, коли починала наступати, мала всього три мільйони 200 тисяч».
Цю цифру донедавна замовчували, але нині оприлюднений «Воєнний щоденник» начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту Франца Кальдера, зазначає Андрій Молчанов. Говорячи про три мільйони полонених у перших півтора місяця, він зауважив: «І ніхто не зможе тепер з’ясувати, скільки і хто загинув... – цих даних ми ніде не знайдемо. Адже Гітлеру не було куди подіти цих полонених, і він наказав цілодобово працювати крематоріям».
Завідувачка сектору новітньої історії Рівненського краєзнавчого музею Валентина Даниличева каже, що історією оборонних боїв у перші дні війни зацікавилася ще з дитинства, після розповідей батька, який у 41-му потрапив в оточення у Білорусі. Батько розповідав про хаос і суцільний жах, які панували тоді серед війська. Тим часом радянська історіографія акцентувала на тому, що це «був плановий відступ». У 88-му Валентина Даниличева поїхала до Москви, щоб попрацювати в архівах і зустрітися з учасником тих подій – комісаром 19-го механізованого корпусу Калугіним. Поступово вимальовувалася відмінна від офіційної картина кровопролитних боїв на території краю.
У перший день нападу на СРСР нацисти прорвали кордон під Володимиром-Волинським і посунулися на Київ. Директива про наступ для радянських військ прийшла лише увечері 22 червня. Командувач 22-го механізованого корпусу – генерал Кондрусьов – гине на третій день війни. У Рівному на той час стояла 19-та танкова дивізія під керівництвом генерала Семенченка. Сюди ж для підкріплення прибули війська з Новограда-Волинського та Житомира. Маршал Жуков вирішує завдати потужного контрудару німецькому угрупованню танкових армій «Південь». Із 23 по 28 червня 1941 року під Дубним розпочалася найбільша в історії Другої світової танкова битва за участю, за різними джерелами, від трьох до чотирьох тисяч танків. Однак стратегічну ініціативу радянським військам вирвати у гітлерівців не вдалося.
«Радянські війська мали в своєму складі всього 7 відсотків офіцерів і генералів із вищою військовою освітою, – зазначає Валентина Даниличева. – Це означає, що офіцери і генерали вчилися воювати ціною життя рядового бійця. Генеральний штаб не розробляв операцій оборонних, а довелося вести оборонні бої. Директива про наступ у напрямку Любліна прийшла надто пізно – війська вже несли втрати. Наступ сухопутних військ не був прикритий з повітря – аеродроми розбомбили... У танковій битві під Дубним різні військові корпуси не змогли розпочати наступ одночасно через відсутність між ними нормального зв’язку».
«Із 23 по 28 червня у великому п'ятикутнику Луцьк-Рівне-Острог-Кременець-Броди, з центром у Дубні, відбулася найбільша за часів Другої світової війни танкова битва, в якій у смертельному двобої зійшлися близько трьох тисяч радянських і німецьких танків, – продовжує дослідниця. – Тому величезна кількість військових потрапляє в полон. Німецька армія просувається на схід, тут залишається окупаційна влада і починають формувати концентраційні табори».
Ціна Перемоги
За даними Нюрнберзького процесу, в цілому у таборах під час Другої світової війни загинули близько чотирьох мільйонів радянських військовополонених. Більшість із них – кілька мільйонів – потрапили до таборів у перші місяці війни. Ці цифри говорять про масштаби трагізму подій 1941 року .
«Досі встановити кількість знищених на території Рівненщини військовополонених, навіть з точністю до десяти тисяч, неможливо, – говорить старший науковий працівник відділу історії Наталія Гавриш. –Хоча на основі судово-медичної експертизи названа цифра – 102 тисячі. Якщо говорити, скажімо, про район вулиці Білої у Рівному, то там солдати військової частини не знають, по чому вони ходять. Кістки там усюди».
Мирне містечко Славута від початку війни охрестили «містом смерті». Нацисти розташували тут один із найжахливіших концентраційних таборів для військовополонених під назвою «Гросс-лазарет». У десяти триповерхових (!) бараках голодом і катуваннями було знищено близько 150 тисяч людей. Але говорити про це аж до часів «перебудови» було заборонено. Чи не тому, що з півтисячі визволених у 44-му в’язнів чимало хто потрапив уже до радянських таборів?
Нині тут споруджений пантеон, який отримав статус Міжнародного меморіалу пам’яті жертв Другої світової війни. Тут проводять перепоховання в’язнів концентраційних таборів із усієї України, а також розстріляних полонених німців, угорців, австрійців. Тим часом історики продовжують поповнювати список страчених радянських солдатів, котрі потрапили сюди переважно у перші місяці війни, розповідає історик Андрій Жив’юк.
Волинських юнаків мобілізували на Другу світову у 39-му, 41-му та 44-му роках. Зокрема, із тих, хто потрапив до Червоної армії вже у 44-му, не повернувся кожен п’ятий. Не лише тому, що був убитий на фронті, зауважує Андрій Жив’юк. «Це були 16-17 річні юнаки. Їх кинули або на передову, або для фільтрації – на предмет, чи не заражені вони націоналізмом. Відфільтрували – і багатьох ув’язнили. Частина загинула в ув’язненні», – зазначає історик.
Не дивно, що боротьба УПА розпочалася саме з території Волині. Причина не лише у волелюбності волинських селян та бажанні мати власну державу. Адже для населення, яке потрапляє на територію воєнних дій, згідно з міжнародними нормами, має бути створений «зелений» коридор для евакуації. Але для волинян, котрі щойно вийшли з підпорядкування буржуазної Польщі, таким «коридором» був ГУЛАГ.
«Трапляються, наприклад, справи колишніх вояків польської армії – уродженців Рівненщини, які втекли з німецького полону і намагалися повернутися додому. Їх ловили радянські прикордонники і значну частину цих людей звинувачували в тому, що вони німецькі шпигуни... Тоді вони потрапляли в ув’язнення, хоча насправді просто хотіли повернутися до рідної домівки», – зауважує дослідник.
Від перших днів нападу нацистів на Радянський Союз Волинь і Рівненщина стали ареною бойових дій. Волинський край поряд із Брестською областю Білорусі першим отримав нещадні удари з боку нацистів 22 червня 1941 року. Але якщо про подвиг російського льотчика Івана Іванова, який здійснив перший таран нацистського літака у небі над Дубним, у радянські часи знав кожен школяр, то історію важкого відступу, коли просування гітлерівців на Київ доводилося утримувати ціною сотень тисяч людських життів, досі прийнято було замовчувати, говорить професор Павлодарського педагогічного інституту, кавалер ордена Великої Вітчизняної війни Андрій Молчанов, який воював на Першому українському та Білоруських фронтах, брав Кенігсберг і Берлін.
Ми перемогли не завдяки, а всупереч Сталіну – радянський ветеран
Андрій Молчанов переконаний, що схиляти голови потрібно перед звичайними людьми, котрі виступили супроти гармат і танків. «Самі кидалися під танки грудьми, – каже він. – Але, не маючи командування, з виключно поганим зв’язком (навіть генеральний штаб не завжди міг дотелефонуватися до командувача фронту)... А пішли в полон не тому, що вони були дурні чи просякнуті зрадницьким духом – просто потрапили в таку ситуацію. За півтора місяця здали в полон три мільйони людей. А німецька армія, коли починала наступати, мала всього три мільйони 200 тисяч».
Цю цифру донедавна замовчували, але нині оприлюднений «Воєнний щоденник» начальника генерального штабу сухопутних військ вермахту Франца Кальдера, зазначає Андрій Молчанов. Говорячи про три мільйони полонених у перших півтора місяця, він зауважив: «І ніхто не зможе тепер з’ясувати, скільки і хто загинув... – цих даних ми ніде не знайдемо. Адже Гітлеру не було куди подіти цих полонених, і він наказав цілодобово працювати крематоріям».
Завідувачка сектору новітньої історії Рівненського краєзнавчого музею Валентина Даниличева каже, що історією оборонних боїв у перші дні війни зацікавилася ще з дитинства, після розповідей батька, який у 41-му потрапив в оточення у Білорусі. Батько розповідав про хаос і суцільний жах, які панували тоді серед війська. Тим часом радянська історіографія акцентувала на тому, що це «був плановий відступ». У 88-му Валентина Даниличева поїхала до Москви, щоб попрацювати в архівах і зустрітися з учасником тих подій – комісаром 19-го механізованого корпусу Калугіним. Поступово вимальовувалася відмінна від офіційної картина кровопролитних боїв на території краю.
У перший день нападу на СРСР нацисти прорвали кордон під Володимиром-Волинським і посунулися на Київ. Директива про наступ для радянських військ прийшла лише увечері 22 червня. Командувач 22-го механізованого корпусу – генерал Кондрусьов – гине на третій день війни. У Рівному на той час стояла 19-та танкова дивізія під керівництвом генерала Семенченка. Сюди ж для підкріплення прибули війська з Новограда-Волинського та Житомира. Маршал Жуков вирішує завдати потужного контрудару німецькому угрупованню танкових армій «Південь». Із 23 по 28 червня 1941 року під Дубним розпочалася найбільша в історії Другої світової танкова битва за участю, за різними джерелами, від трьох до чотирьох тисяч танків. Однак стратегічну ініціативу радянським військам вирвати у гітлерівців не вдалося.
«Радянські війська мали в своєму складі всього 7 відсотків офіцерів і генералів із вищою військовою освітою, – зазначає Валентина Даниличева. – Це означає, що офіцери і генерали вчилися воювати ціною життя рядового бійця. Генеральний штаб не розробляв операцій оборонних, а довелося вести оборонні бої. Директива про наступ у напрямку Любліна прийшла надто пізно – війська вже несли втрати. Наступ сухопутних військ не був прикритий з повітря – аеродроми розбомбили... У танковій битві під Дубним різні військові корпуси не змогли розпочати наступ одночасно через відсутність між ними нормального зв’язку».
«Із 23 по 28 червня у великому п'ятикутнику Луцьк-Рівне-Острог-Кременець-Броди, з центром у Дубні, відбулася найбільша за часів Другої світової війни танкова битва, в якій у смертельному двобої зійшлися близько трьох тисяч радянських і німецьких танків, – продовжує дослідниця. – Тому величезна кількість військових потрапляє в полон. Німецька армія просувається на схід, тут залишається окупаційна влада і починають формувати концентраційні табори».
Ціна Перемоги
За даними Нюрнберзького процесу, в цілому у таборах під час Другої світової війни загинули близько чотирьох мільйонів радянських військовополонених. Більшість із них – кілька мільйонів – потрапили до таборів у перші місяці війни. Ці цифри говорять про масштаби трагізму подій 1941 року .
«Досі встановити кількість знищених на території Рівненщини військовополонених, навіть з точністю до десяти тисяч, неможливо, – говорить старший науковий працівник відділу історії Наталія Гавриш. –Хоча на основі судово-медичної експертизи названа цифра – 102 тисячі. Якщо говорити, скажімо, про район вулиці Білої у Рівному, то там солдати військової частини не знають, по чому вони ходять. Кістки там усюди».
Мирне містечко Славута від початку війни охрестили «містом смерті». Нацисти розташували тут один із найжахливіших концентраційних таборів для військовополонених під назвою «Гросс-лазарет». У десяти триповерхових (!) бараках голодом і катуваннями було знищено близько 150 тисяч людей. Але говорити про це аж до часів «перебудови» було заборонено. Чи не тому, що з півтисячі визволених у 44-му в’язнів чимало хто потрапив уже до радянських таборів?
Нині тут споруджений пантеон, який отримав статус Міжнародного меморіалу пам’яті жертв Другої світової війни. Тут проводять перепоховання в’язнів концентраційних таборів із усієї України, а також розстріляних полонених німців, угорців, австрійців. Тим часом історики продовжують поповнювати список страчених радянських солдатів, котрі потрапили сюди переважно у перші місяці війни, розповідає історик Андрій Жив’юк.
Волинських юнаків мобілізували на Другу світову у 39-му, 41-му та 44-му роках. Зокрема, із тих, хто потрапив до Червоної армії вже у 44-му, не повернувся кожен п’ятий. Не лише тому, що був убитий на фронті, зауважує Андрій Жив’юк. «Це були 16-17 річні юнаки. Їх кинули або на передову, або для фільтрації – на предмет, чи не заражені вони націоналізмом. Відфільтрували – і багатьох ув’язнили. Частина загинула в ув’язненні», – зазначає історик.
Не дивно, що боротьба УПА розпочалася саме з території Волині. Причина не лише у волелюбності волинських селян та бажанні мати власну державу. Адже для населення, яке потрапляє на територію воєнних дій, згідно з міжнародними нормами, має бути створений «зелений» коридор для евакуації. Але для волинян, котрі щойно вийшли з підпорядкування буржуазної Польщі, таким «коридором» був ГУЛАГ.
