Частина книги «Записки на зап’ястях» складається із невеличких уривків, розповідає Леся, які звучать так: «Записки на скронях», «Записка зі Львова», «Записки на сходах». Останню письменниця присвячує своєму поколінню, народжених у вісімдесятих роках.
Це особливе покоління, каже вона, яке народжувалося в старій системі, в енергетиці зовсім іншої країни і порядків. Ці люди народилися у роки, коли у тюрмі загинув поет Василь Стус, а спиналися на ноги в країні, за яку цей поет поклав життя.
«У цій моїй книжці йдеться про шістьох людей, це мої друзі, які стали прототипами цих героїв, які не хочуть виїжджати за кодон, які не хочуть займатися комерцією заради комерції, грошами заради грошей, облаштувати своє життя пластиковими вікнами, і жити й не бачити і не чути, що робиться. Вони хочуть вчитися, вони хочуть щось змінювати. Вони ставлять собі глобальні запитання: для чого я живу, для чого я народився в цій країні і скільки країна повинна дати мені, скільки повинен дати я їй», – розповіла Леся Воронюк Радіо Свобода.
У книзі «Записка на сходах» є такі слова: «Ми почалися якраз тоді, коли тут все розвалилося і червоні прапори відправили бандероллю за адресою «До дідька Лисого». Але після того дім не посвятили, посту не тримали, крашанками не вмивалися – лише про люди стояли всеношну у церкві. Отак, наче й добре у рідній країні, а толку немає. Кури золотих яєць не несуть, а жовто-блакитні сорочки вночі у шафах все одно світяться червоним, бо душі до причастя не ходили, режими прали, а себе вибілити не змогли…».
Чому саме записки? – питаюся. Леся говорить, що перед тим, як з’явилися її художні записки на зап’ястях, були щоденні записи, які вона звикла нотувати на своїх зап’ястях. Як і в кожної людини, у письменника думки виникають спонтанно, каже Леся, вони завжди викликані або якимись предметами, або людьми, або емоціями. Що у неї викликало емоцію, те в ту записку вона і вписувала, наприклад, «Записка на скроні» – на скроні якоїсь людини, яка для неї дорога.
Потрібні книги, які змушують думати
Леся любить творчість Михайла Коцюбинського, можливо, саме тому її нова книга – це поезія в прозі. Каже, що імпресіоністичні твори їй імпонують, бо змушують людей думати, а ще викликають у них емоції і відчуття. А це саме те, чого нам бракує, переконана письменниця, бо багато літератури побудовано або на постмодерні, наборі зовсім незрозумілих слів, або ж інша крайність – це детективи, коли «хтось прийшов, когось убив і ключ заховав під диваном». Це теж, на її думку, не те.
Лесині «Записки на зап’ястях» – це емоційні твори, які складають один цілісний твір і водночас можуть жити окремо. Загалом книга має три розділи: «Записки…», «Скажені» і «Мукомол». Презентація «Записок на зап’ясті» побудована як літературно-музичний вечір. Під музичний супровід авторка читатиме уривки з твору.
«Хто ми? Ми народжувалися непросто, не як сім поколінь до нас, а з рудників, із глибоченних шахт не знати якої свідомості. Стояв грудень і тужився кучугурами снігу як міг. Чи, може, був серпень, і потріскували переспілі кавуни».
Це особливе покоління, каже вона, яке народжувалося в старій системі, в енергетиці зовсім іншої країни і порядків. Ці люди народилися у роки, коли у тюрмі загинув поет Василь Стус, а спиналися на ноги в країні, за яку цей поет поклав життя.
«У цій моїй книжці йдеться про шістьох людей, це мої друзі, які стали прототипами цих героїв, які не хочуть виїжджати за кодон, які не хочуть займатися комерцією заради комерції, грошами заради грошей, облаштувати своє життя пластиковими вікнами, і жити й не бачити і не чути, що робиться. Вони хочуть вчитися, вони хочуть щось змінювати. Вони ставлять собі глобальні запитання: для чого я живу, для чого я народився в цій країні і скільки країна повинна дати мені, скільки повинен дати я їй», – розповіла Леся Воронюк Радіо Свобода.
У книзі «Записка на сходах» є такі слова: «Ми почалися якраз тоді, коли тут все розвалилося і червоні прапори відправили бандероллю за адресою «До дідька Лисого». Але після того дім не посвятили, посту не тримали, крашанками не вмивалися – лише про люди стояли всеношну у церкві. Отак, наче й добре у рідній країні, а толку немає. Кури золотих яєць не несуть, а жовто-блакитні сорочки вночі у шафах все одно світяться червоним, бо душі до причастя не ходили, режими прали, а себе вибілити не змогли…».
Чому саме записки? – питаюся. Леся говорить, що перед тим, як з’явилися її художні записки на зап’ястях, були щоденні записи, які вона звикла нотувати на своїх зап’ястях. Як і в кожної людини, у письменника думки виникають спонтанно, каже Леся, вони завжди викликані або якимись предметами, або людьми, або емоціями. Що у неї викликало емоцію, те в ту записку вона і вписувала, наприклад, «Записка на скроні» – на скроні якоїсь людини, яка для неї дорога.
Потрібні книги, які змушують думати
Леся любить творчість Михайла Коцюбинського, можливо, саме тому її нова книга – це поезія в прозі. Каже, що імпресіоністичні твори їй імпонують, бо змушують людей думати, а ще викликають у них емоції і відчуття. А це саме те, чого нам бракує, переконана письменниця, бо багато літератури побудовано або на постмодерні, наборі зовсім незрозумілих слів, або ж інша крайність – це детективи, коли «хтось прийшов, когось убив і ключ заховав під диваном». Це теж, на її думку, не те.
Лесині «Записки на зап’ястях» – це емоційні твори, які складають один цілісний твір і водночас можуть жити окремо. Загалом книга має три розділи: «Записки…», «Скажені» і «Мукомол». Презентація «Записок на зап’ясті» побудована як літературно-музичний вечір. Під музичний супровід авторка читатиме уривки з твору.
«Хто ми? Ми народжувалися непросто, не як сім поколінь до нас, а з рудників, із глибоченних шахт не знати якої свідомості. Стояв грудень і тужився кучугурами снігу як міг. Чи, може, був серпень, і потріскували переспілі кавуни».
