Радіо Свобода
Прага – У вівторок, 13 липня, Іванові Сокульському – поетові-дисиденту, в’язню совісті – виповнилося б 70 років. Дослідник його творчості Володимир Платонов назвав Сокульського «патріотом, одним із лицарів незалежності України, ім’я якого стало символом мужності і свободи... Радянський режим тричі судив його, щоразу за різними статтями, але зміст був один і той самий: «автор крамольных стихов и статей», «ярый антисоветчик», «националист», «особо опасный рецидивист». «Нема у мене ніякого криміналу, – неодноразово заявляв поет. – Любити свій край не є злочин!». Радіо Свобода зателефонувало до Дніпропетровська, до вдови Івана Сокульського – Орини.
– Що відчуваєте Ви сьогодні, пані Орино?
– Для мене це сумний день. І водночас радісний, бо я зберу сьогодні побратимів, друзів, шанувальників поезії Івана. Йому б виповнилося 70 років... Це вік не такий уже й великий. І, звичайно, було б радісніше, якби він сьогодні читав свої вірші, публіцистику... Але життя склалося інакше...
– Іван Сокульський провів загалом у радянських таборах 13 років. Що було найважчим для Вас у всі ці роки?
– Крім усього іншого, був період, коли найважче було пояснити малій доньці Марічці, чому з нами нема тата. Адже він такий добрий, такий світлий, талановитий, а його немає з нами. І ми почали різні версії складати, щоб підготувати донечку до зустрічі з батьком. Одна з версій була, що тато десь далеко, він будує через Волгу міст, міст цей дуже довго доведеться будувати, а тому нам залишається писати йому листи... Прийде час – і ми поїдемо до нього.
Ще одна версія (її придумав, до речі, Іван) для Марічки – що батько працює у звіринці. Він дресирує там звірів-хижаків: левів, леопардів... І коли ми справді приїхали на це побачення (а його нам давали раз у рік на 4 години), то воно було цього разу коротшим. Донька запитала через скляну тюремну перегородку: «Тату, а де ж твої звірі? Я хочу подивитися на них... Вони, мабуть, красиві». А батько відповів: «Знаєш, доню, звірі ще не готові. Вони хижаки, я мав досить мало часу, тому я дуже переживаю за вас з мамою, щоб вони не напали на вас, тут не все так добре зроблено».
І це, повірте, коштувало нам скорочення побачення. Бо тюремна служба по-своєму трактувала слова про звірів і звіринець: «Кого вы имеете ввиду? Это мы звери, что ли?».
– У 1968 році Ваш чоловік виступив одним із авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровщини». Згодом цей лист передало Радіо Свобода. Чи знаєте ви, як цей лист потрапив на нашу радіостанцію?
– У цей період я не була з ним. Він один із авторів цього листа. Після смерті Івана появилося дуже багато претендентів на авторство, але найбільший тюремний термін отримав він... Взагалі-то, я б не дуже хотіла це коментувати... Я знаю, що цей лист був офіційно направлений в усі установи – партійні, радянські, творчі... В листі йшлося про цькування «Собору» Олеся Гончара, про утиски української інтелігенції, про закриття українських шкіл... Яким чином лист опинився на Заході? Очевидно, така його доля була. Я не знаю подробиць, на жаль...
– Чи багато архівів, речей Івана Вам повернуло КДБ, коли настали нові часи?
– Я дістала дуже маленьку частину. Мені повернули машинку друкарську, яка 33 роки пробула в КДБ. Це сьогодні реліквія у моїй хаті. Мені повернули зовсім мало його публікацій, досліджень. Я офіційно зверталася і в Татарстан, в Чистопольску тюрму, але даремно. Більше частину його творів конфіскували в тюрмі, особливо в Чистопольскій і в Кучино, де сидів і Стус, і Тихий, і Литвин... Я хочу окремо видати філософські роздуми Івана. Загалом, приблизно 50 відсотків того, що є в архівах, видано...
– І все ж, яким найбільше вам запам'ятався Іван?
– Ви знаєте, я дуже довго не могла приступити до вивчення архівів, хоча і багато вже зроблено... Мені було важко... Це була світла, добра людина, талановитий поет... До нього дуже тягнулися люди, він був неординарною особистістю і в побуті, і в громадсько-політичному житті.
Інші матеріали теми:
– «Без України – ми раби»
– Сокульський Іван Григорович
– «Листи до Марієчки», вибране листування (1981 - 1987)
Прага – У вівторок, 13 липня, Іванові Сокульському – поетові-дисиденту, в’язню совісті – виповнилося б 70 років. Дослідник його творчості Володимир Платонов назвав Сокульського «патріотом, одним із лицарів незалежності України, ім’я якого стало символом мужності і свободи... Радянський режим тричі судив його, щоразу за різними статтями, але зміст був один і той самий: «автор крамольных стихов и статей», «ярый антисоветчик», «националист», «особо опасный рецидивист». «Нема у мене ніякого криміналу, – неодноразово заявляв поет. – Любити свій край не є злочин!». Радіо Свобода зателефонувало до Дніпропетровська, до вдови Івана Сокульського – Орини.
– Що відчуваєте Ви сьогодні, пані Орино?
– Для мене це сумний день. І водночас радісний, бо я зберу сьогодні побратимів, друзів, шанувальників поезії Івана. Йому б виповнилося 70 років... Це вік не такий уже й великий. І, звичайно, було б радісніше, якби він сьогодні читав свої вірші, публіцистику... Але життя склалося інакше...
– Іван Сокульський провів загалом у радянських таборах 13 років. Що було найважчим для Вас у всі ці роки?
– Крім усього іншого, був період, коли найважче було пояснити малій доньці Марічці, чому з нами нема тата. Адже він такий добрий, такий світлий, талановитий, а його немає з нами. І ми почали різні версії складати, щоб підготувати донечку до зустрічі з батьком. Одна з версій була, що тато десь далеко, він будує через Волгу міст, міст цей дуже довго доведеться будувати, а тому нам залишається писати йому листи... Прийде час – і ми поїдемо до нього.
Ще одна версія (її придумав, до речі, Іван) для Марічки – що батько працює у звіринці. Він дресирує там звірів-хижаків: левів, леопардів... І коли ми справді приїхали на це побачення (а його нам давали раз у рік на 4 години), то воно було цього разу коротшим. Донька запитала через скляну тюремну перегородку: «Тату, а де ж твої звірі? Я хочу подивитися на них... Вони, мабуть, красиві». А батько відповів: «Знаєш, доню, звірі ще не готові. Вони хижаки, я мав досить мало часу, тому я дуже переживаю за вас з мамою, щоб вони не напали на вас, тут не все так добре зроблено».
І це, повірте, коштувало нам скорочення побачення. Бо тюремна служба по-своєму трактувала слова про звірів і звіринець: «Кого вы имеете ввиду? Это мы звери, что ли?».
– У 1968 році Ваш чоловік виступив одним із авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровщини». Згодом цей лист передало Радіо Свобода. Чи знаєте ви, як цей лист потрапив на нашу радіостанцію?
– У цей період я не була з ним. Він один із авторів цього листа. Після смерті Івана появилося дуже багато претендентів на авторство, але найбільший тюремний термін отримав він... Взагалі-то, я б не дуже хотіла це коментувати... Я знаю, що цей лист був офіційно направлений в усі установи – партійні, радянські, творчі... В листі йшлося про цькування «Собору» Олеся Гончара, про утиски української інтелігенції, про закриття українських шкіл... Яким чином лист опинився на Заході? Очевидно, така його доля була. Я не знаю подробиць, на жаль...
– Чи багато архівів, речей Івана Вам повернуло КДБ, коли настали нові часи?
– Я дістала дуже маленьку частину. Мені повернули машинку друкарську, яка 33 роки пробула в КДБ. Це сьогодні реліквія у моїй хаті. Мені повернули зовсім мало його публікацій, досліджень. Я офіційно зверталася і в Татарстан, в Чистопольску тюрму, але даремно. Більше частину його творів конфіскували в тюрмі, особливо в Чистопольскій і в Кучино, де сидів і Стус, і Тихий, і Литвин... Я хочу окремо видати філософські роздуми Івана. Загалом, приблизно 50 відсотків того, що є в архівах, видано...
– І все ж, яким найбільше вам запам'ятався Іван?
– Ви знаєте, я дуже довго не могла приступити до вивчення архівів, хоча і багато вже зроблено... Мені було важко... Це була світла, добра людина, талановитий поет... До нього дуже тягнулися люди, він був неординарною особистістю і в побуті, і в громадсько-політичному житті.
Інші матеріали теми:
– «Без України – ми раби»
– Сокульський Іван Григорович
– «Листи до Марієчки», вибране листування (1981 - 1987)
