Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 23:36

Ухвала суду ООН щодо Косова породжує сумні думки про майбутнє


Федір Лук’янов

Рішення Міжнародного суду ООН у питанні про одностороннє проголошення незалежності Косова не матиме негайних наслідків. Але воно стало черговим елементом загальної ерозії європейського ладу, котрий запанував від часів завершення «холодної війни». Довготривалі наслідки цього рішення суду не передбачувані.

Вердикту суду означає політичну перемогу Косова, котру, між іншим, не так легко перетворити на практичну перевагу.По суті нічого не змінилося. Косово залишається проблемною територією, котра існує за рахунок міжнародних донорів. Процес визнання, не виключено, трохи прискориться. Однак ті великі гравці, котрі відмовлялися це визнавати до сьогодні, і надалі не будуть поспішати. Але навіть, якщо Приштина й буде визнана більшістю країн-членів ООН і саме Косово стане членом ООН, країна все ж залишиться де-факто міжнародним протекторатом. Якісні зміни можливі у випадку вступу до Європейського Союзу, що гарантує взяття Європою на себе формальних зобов’язань з підтримки життєдіяльності колишнього сербського краю. Але окрім юридичних перешкод тут є й інші. Прагнення ЄС до розширення ледь жевріє, тим паче, коли мова йде про суб’єкти, котрі не можуть внести до загальної «казни» нічого, окрім додаткових проблем.

Урядові в Белграді тепер буде легше перекласти відповідальність за втрату Косово на зовнішні сили.
Для Сербії те, що сталося, виглядає серйозною поразкою, але реально Белграду це рішення суду ООН вигідне. Навряд чи хтось, навіть серед найбільш упертих сербських націоналістів, вірить у те, що Косово ще можна повернути. Якби це раптом сталося так, це, певно, штовхнуло б країну у нову війну і підірвало б можливості для розвитку. Тому реальне, а не голослівне, завдання уряду в Белграді полягає в тому, як відмовитися від подальших вимог, не руйнуючи при цьому власної політичної репутації. Суд надав Белграду можливість розпочати ведення справи до того, що боротьба позбавлена сенсу, бо політичні можливості вичерпані. І з цією несправедливістю доведеться змиритися, перейти до вирішення власних реальних перспектив, серед яких головна на сьогодні для Сербії – європейська інтеграція. Така позиція не переважить відразу, але все ж урядові в Белграді тепер буде легше перекласти відповідальність за втрату Косова на зовнішні сили.

Вплив рішення суду ООН на безпосередніх учасників – найменш значна частина з можливих наслідків надалі. Суд здатен розбудити найрізноманітніші тенденції, котрі й так помітні у Європі. На завершення першого десятиріччя ХХІ століття в одному фокусі зійшлися кілька непов’язаних між собою процесів, але разом вони взаємодіють в одному напрямку.

Косово, Абхазія і Південна Осетія продемонстрували інший шлях розмежування – всупереч формальним нормам міжнародного права.
По-перше, звичайно, фактичне скасування заборони на перегляд кордонів, котре діяло у Європі після Другої світової війни, не могло не створити нової атмосфери. Якщо розпад союзної Югославії та крах СРСР можна було списати на стихійні лиха, а Чехословаччина розділилася «по-сімейному», то вже Косово, Абхазія і Південна Осетія продемонстрували інший шлях розмежування – всупереч формальним нормам міжнародного права і, найголовніше, внаслідок провалу зусиль вирішити суперечки у сучасному руслі, тобто, на основі існування націй у багатоетнічній державі. Ще в середині 90-х Європа послідовно відстоювала якраз такий підхід: трьом громадам Боснії й думати заборонялося про розлучення. Тепер же традиційний принцип «крові і ґрунту» взяв гору. Не можна виключити, що він, урешті-решт, переважає і в інших конфліктних зонах на пострадянському просторі – Молдові (Придністров’я) та Азербайджані (Нагірний Карабах). Рішення суду ООН, котрий визнав
ненезаконним однобічне проголошення незалежності, лише додає аргументів охочим відокремитися та їхнім патронам серед великих держав.

Роздавання паспортів жителям сусідніх держав – практика не лише Москви стосовно Грузії, але й тепер Бухареста стосовно Молдови та України.
По-друге, свою роль відіграє дискусія про переоцінку історії, яку ініціюють країни, котрі вважають себе жертвами і нацизму, і радянського режиму. Питання, звичайно, тут виноситься не про кордони, а про прирівнювання один до одного злочинів обох тоталітарних режимів. Але вся європейська система другої половини ХХ століття базується на підсумках Другої світової війни у тому вигляді, як її витворили держави-переможці в Ялті і Потсдамі. Тодішні оборудки, якими б цинічними вони не були, затвердили статус-кво, котрий підтвердили потім у Гельсінкі, включно з питаннями кордонів. Якщо переглядаються одні складові тих домовленостей – ідеологічні, то чому ж повинні залишатися недоторканними інші – територіальні. Не випадково, наприклад, президент Румунії офіційно відмовляється визнавати кордони з Молдовою, посилаючись на злочинний характер пакту Молотова – Ріббентропа. А роздавання паспортів жителям сусідніх держав – практика не лише Москви стосовно Грузії, але й тепер Бухареста стосовно Молдови та України.

По-третє, загальноєвропейська ідентичність, котра поступово долала б у свідомості жителів Старого Світу національні риси, не витворилася. Але глобалізація пре у життя всіх і кожного, намагаючись стерти етнічні та культурні відмінності. Люди інстинктивно шукають опертя, що переважно веде до спроб захистити національне «я». Виринає воно нині по-різному – від відродження сепаратизму, котрий, здавалося б не має сенсу в єдиній Європі без реальних кордонів, до відторгнення чужих елементів, що, наприклад, проявилося на нещодавніх виборах у Нідерландах. Небувалого успіху досягла антимусульманська Партія свободи, що має шанси потрапити до влади однієї з найбільш ліберальних країн Європи.

І нарешті, по-четверте, економічна криза загострила протиборство «годувальників» і «дармоїдів». На загальноєвропейському рівні це проявляється у напруженні між донорами, насамперед Німеччиною, та іншими, котрі очікують від донорів готовності не скупитися на грошові вливання. Таке ж спостерігається і всередині держав. Наприклад, Фландрії припадає понад 60 відсотків економіки Бельгії, Каталонія гарантує понад 25 відсотків ВВП Іспанії. За свої гроші багатші провінції вимагають особливої увагу до їхніх запитів, включно і з тими, що в галузі прав та повноважень. Невипадково ж якраз у Фландрії на виборах перемогла сепаратистська партія, а в Каталонії загострилася дискусія з приводу того, чи є вона «нацією».

Кордони у Європі – поняття досить нестійке.Від часів формування національних держав у ХVІІ столітті вони змінювалися постійно. А кожний період фундаментальних змін у європейському устрої означав кардинальний перегляд територіальних питань. Немає підстав думати, що ХХІ століття є винятком. І той факт, що вищий юридичний інститут ООН просто йде в обозі цих процесів, керуючись більше політичною, аніж юридичною логікою, навіть не намагаючись їх регулювати, навіює сумні роздуми про майбутнє.

Федір Лук’янов – редактор журналу «Росія в глобальній політиці»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG