Оприлюднені на сайті WikiLeaks документи, звичайно, можуть завдати певної шкоди американським інтересам в Афганістані (стосунки з кількома генералами з пакистанської розвідки напевно будуть зіпсовані). Водночас не можна сказати, що витік істотно змінює наше уявлення про те, як ведеться війна в Афганістані: тактика спецгруп (task forces) добре відома ще з Іраку, широке використання безпілотників, щоб ліквідовувати лідерів талібів, – зовсім не таємниця, а про, м’яко кажучи, двоїсту позицію пакистанської розвідки ІСІ вже томи написали і британські, і американські журналісти.
Публікація цих документів – окремий випадок зовсім не з цих причин. Тисячі й тисячі польових звітів, рапортів командирів невеликих військових підрозділів уперше потрапили до публічної сфери, і це дало громадськості і експертній спільноті доступ до тієї інформації, до якої допуск мало лише обмежене коло осіб. У цьому випадку значення витоку не тільки у змісті рапортів і доповідей. Це новий етап деталізації картинки, з якою нам доводиться мати справу. Ми ніби перейшли від роздільної здатності 800 на 600 до сучасних моніторів.
Звичайно, аналізувати політичне становище в країні можна і за розстановкою «пижикових шапок» на мавзолеї Леніна в Москві, але аналіз буде дещо точніший, якщо в публічному просторі будуть документи: спершу закони, потім накази генералів, а тепер і доповіді лейтенантів. Із кожним новим рівнем деталізації військовим і спецслужбам усе важче спотворювати картину того, що відбувається. Тепер уже не досить сказати, що наших підрозділів не було в тій місцевості, де чомусь загинули цивільні особи – доведеться пояснити, де конкретно того дня діяв кожен взвод, причому журналісти знатимуть номер та ім’я командира кожного з них.
Цікаво, що поки російські ЗМІ писали про американський скандал, передрікаючи швидку поразку коаліції, зовсім непоміченим виявився інший епізод, який має безпосередній стосунок до Росії, – теж витік.
Ідеться про документи Федеральної служби безпеки Росії, притому більш як значні – накази і звіти під грифом «цілком таємно», оприлюднених на сайті lubyanskayapravda.com у червні цього року. По-перше, це, як виглядає, перший випадок витоку документів ФСБ в інтернет за останні років десять (був один епізод, коли грузинські спецслужби оприлюднили «обліковий листок» місцевого політика, але скан того паперу виглядав настільки сумнівно, що майже не привернув уваги). Крім того, якщо у випадку з WikiLeaks авторами доповідей був молодший командний склад, то на lubyanskayapravda.com були викладені звіти, підготовані керівництвом спецслужби, зокрема, й для «першої особи».
Якщо документи на WikiLeaks з’ясовують деякі питання щодо війни в Афганістані, визначальної проблеми для США, то документи ФСБ – це переважно звіти Департаменту оперативної інформації (ДОІ) ФСБ, а простіше кажучи, розвідки ФСБ, про операції на території України, Туркменистану та низки інших колишніх союзних республік, датовані серединою 2000-х років. Документи не лише дають знати, що саме робить ФСБ в цих країнах, але й навіть викривають суперечності між російськими спецслужбами – наприклад, в одному зі звітів ідеться про сфальсифікований ФСБ український документ, який «роздобула» Служба зовнішньої розвідки Росії і доповіла про нього в Кремль як про справжній.
Я не випадково не наводжу подробиць цих документів. Річ у тім, що є одна велика різниця між цими документами і колекцією на WikiLeaks. На відміну від американських звітів, листування ФСБ, хай і викладене в інтернеті, так і не потрапило до публічного поля. Документи не переопублікували російські газети, а сам сайт був закритий через кілька тижнів після його запуску. Витік зацікавив тільки вірменських журналістів, які на їхній підставі поспішили звинуватити одного з керівників місцевих спецслужб у роботі на Москву.
У результаті виникла парадоксальна ситуація: документи ФСБ, не потрапивши до публічного поля, не стали предметом обговорення, а отже, і перевірки на автентичність (саме тому я не вважаю за коректне посилатися на них детальніше). Не було офіційних запитів до ФСБ й адміністрації президента Росії, не було прес-конференції з виправданнями чи спростуваннями, а журналісти не перевірили їх, спираючись на власні джерела. Відтак на ці документи неможливо посилатися, і вони ніби й не існують.
Щойно Сенат США схвалив закон, який захищає журналістів і авторів, що публікуються в Сполучених Штатах, від позовів про наклеп в інших країнах (перш за все в Лондоні), і правозахисники привітали цей закон, серед іншого, й тому, що він гарантує юридичну недоторканність власникам сайтів, які мають хостинг у США, від позовів із країн із репресивними режимами. Безумовно, це позитивний крок, але навряд чи він дуже поліпшить становище зі свободою слова і доступом до інформації.
Принаймні, це не спрацювало у випадку з витоком документів ФСБ. Сайт lubyanskayapravda.com мав хостинг у США, домен був зареєстрований у Єгипті, але саме брак уваги традиційної друкованої преси в Росії не дав змоги винести ці документи в публічний простір.
Андрій Солдатов – головний редактор російського інтернет-видання Agentura.Ru, присвяченого проблемам спецслужб, розвідки і боротьби з тероризмом. Цей коментар був спершу опублікований у російському інтернет-виданні «Єжеднєвний журнал».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Публікація цих документів – окремий випадок зовсім не з цих причин. Тисячі й тисячі польових звітів, рапортів командирів невеликих військових підрозділів уперше потрапили до публічної сфери, і це дало громадськості і експертній спільноті доступ до тієї інформації, до якої допуск мало лише обмежене коло осіб. У цьому випадку значення витоку не тільки у змісті рапортів і доповідей. Це новий етап деталізації картинки, з якою нам доводиться мати справу. Ми ніби перейшли від роздільної здатності 800 на 600 до сучасних моніторів.
Звичайно, аналізувати політичне становище в країні можна і за розстановкою «пижикових шапок» на мавзолеї Леніна в Москві, але аналіз буде дещо точніший, якщо в публічному просторі будуть документи: спершу закони, потім накази генералів, а тепер і доповіді лейтенантів. Із кожним новим рівнем деталізації військовим і спецслужбам усе важче спотворювати картину того, що відбувається. Тепер уже не досить сказати, що наших підрозділів не було в тій місцевості, де чомусь загинули цивільні особи – доведеться пояснити, де конкретно того дня діяв кожен взвод, причому журналісти знатимуть номер та ім’я командира кожного з них.
Цікаво, що поки російські ЗМІ писали про американський скандал, передрікаючи швидку поразку коаліції, зовсім непоміченим виявився інший епізод, який має безпосередній стосунок до Росії, – теж витік.
Ідеться про документи Федеральної служби безпеки Росії, притому більш як значні – накази і звіти під грифом «цілком таємно», оприлюднених на сайті lubyanskayapravda.com у червні цього року. По-перше, це, як виглядає, перший випадок витоку документів ФСБ в інтернет за останні років десять (був один епізод, коли грузинські спецслужби оприлюднили «обліковий листок» місцевого політика, але скан того паперу виглядав настільки сумнівно, що майже не привернув уваги). Крім того, якщо у випадку з WikiLeaks авторами доповідей був молодший командний склад, то на lubyanskayapravda.com були викладені звіти, підготовані керівництвом спецслужби, зокрема, й для «першої особи».
Якщо документи на WikiLeaks з’ясовують деякі питання щодо війни в Афганістані, визначальної проблеми для США, то документи ФСБ – це переважно звіти Департаменту оперативної інформації (ДОІ) ФСБ, а простіше кажучи, розвідки ФСБ, про операції на території України, Туркменистану та низки інших колишніх союзних республік, датовані серединою 2000-х років. Документи не лише дають знати, що саме робить ФСБ в цих країнах, але й навіть викривають суперечності між російськими спецслужбами – наприклад, в одному зі звітів ідеться про сфальсифікований ФСБ український документ, який «роздобула» Служба зовнішньої розвідки Росії і доповіла про нього в Кремль як про справжній.
Я не випадково не наводжу подробиць цих документів. Річ у тім, що є одна велика різниця між цими документами і колекцією на WikiLeaks. На відміну від американських звітів, листування ФСБ, хай і викладене в інтернеті, так і не потрапило до публічного поля. Документи не переопублікували російські газети, а сам сайт був закритий через кілька тижнів після його запуску. Витік зацікавив тільки вірменських журналістів, які на їхній підставі поспішили звинуватити одного з керівників місцевих спецслужб у роботі на Москву.
У результаті виникла парадоксальна ситуація: документи ФСБ, не потрапивши до публічного поля, не стали предметом обговорення, а отже, і перевірки на автентичність (саме тому я не вважаю за коректне посилатися на них детальніше). Не було офіційних запитів до ФСБ й адміністрації президента Росії, не було прес-конференції з виправданнями чи спростуваннями, а журналісти не перевірили їх, спираючись на власні джерела. Відтак на ці документи неможливо посилатися, і вони ніби й не існують.
Щойно Сенат США схвалив закон, який захищає журналістів і авторів, що публікуються в Сполучених Штатах, від позовів про наклеп в інших країнах (перш за все в Лондоні), і правозахисники привітали цей закон, серед іншого, й тому, що він гарантує юридичну недоторканність власникам сайтів, які мають хостинг у США, від позовів із країн із репресивними режимами. Безумовно, це позитивний крок, але навряд чи він дуже поліпшить становище зі свободою слова і доступом до інформації.
Принаймні, це не спрацювало у випадку з витоком документів ФСБ. Сайт lubyanskayapravda.com мав хостинг у США, домен був зареєстрований у Єгипті, але саме брак уваги традиційної друкованої преси в Росії не дав змоги винести ці документи в публічний простір.
Андрій Солдатов – головний редактор російського інтернет-видання Agentura.Ru, присвяченого проблемам спецслужб, розвідки і боротьби з тероризмом. Цей коментар був спершу опублікований у російському інтернет-виданні «Єжеднєвний журнал».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
