Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 21:32

Події на Манежній площі в Москві – закономірність


Манежна площа в Москві, 11 грудня 2010 року
Луганськ – Пам’ятаю, як на початку 70-х я, тоді ще школяр, опинився на стадіоні «Динамо» в Москві на матчі «Зорі» з ЦСКА разом із кількома десятками луганських уболівальників.

Були ми всі на той час радянськими людьми, хоча приблизно половина з нас була зрусифікованими українцями, а інша – росіянами.

І ось саме тоді я вперше зіткнувся з ксенофобією москвичів. Коли наша «Зоря» стала перемагати ЦСКА, ми, звісно, не приховували своїх емоцій, бо відчували себе не де-небудь, а у столиці нашої єдиної держави – СРСР.

І ось тоді позаду нас ми почули наступне: «Сматрі – хахли голаву сталі падимать!» Другий чоловік підтримав першого: «Да, пара іх на место ставіть, ублюдков». Потім третій почав лаятись у наш бік матюками. Четвертий запропонував негайно заткнути нам пельки. І був підтриманий ще кількома. Усі ми, включно з росіянами-земляками, приголомшиво замовкли.

Погрожували нам тоді зрілі чоловіки, і мені стало ніяково і трохи моторошно від їх безпідставної, на мій погляд, люті.

Попереду нас на один ряд сиділи уславлені хокеїсти ЦСКА: Валерій Харламов, Борис Михайлов та ще троє, яких я не зміг упізнати. Здавалося, вони зараз піднімуться та захистять нас від тих хуліганів. Але хокеїсти навіть не повернули в наш бік голови, хоча я бачив, як той самий Харламов густо почервонів.

Від побиття тоді нас врятувала міліція, яка підтягнулася до нас, коли погрози в наш бік стали ще чисельнішими та гучнішими…

Десять років потому я навчався на факультеті журналістики МҐУ, старовинне приміщення якого розташоване саме на Манежній площі. На той час я вже трохи знав про Росію такого, про що нам ніколи не казали в радянській школі. А коли я в Манежі, розташованому майже навпроти факультету журналістики, побачив персональну виставку робіт Іллі Глазунова, я сповна зрозумів слова Рональда Рейгана про «імперію зла».

Рушійна сила агресії – насамперед російська імперська ксенофобія

1981 року я був присутній на фінальній грі Кубку СРСР з футболу між «Спартаком» та ростовським СКА в Лужниках. Тоді я вперше побачив молодих спартаківських фанів, які на той час були першими організованими вболівальниками у колишньому СРСР.

Після гри, яку спартаківці програли, ці молодики з червоно-білими шаликами спробували напасти на колону ростовських уболівальників, які з вигуками «СКА-Ростов!» виходили зі стадіону. Тоді спартаківські фани отримали гідну відсіч від міцних, засмаглих ростовців. Спочатку вони відбилися від агресивних молодиків, а потім погнали їх коридором, який утворила кінна московська міліція. Пам’ятаю, як перелякані фани пірнали під пахви коням, щоб урятуватися таким чином від міцних кулаків ростовців.

Потім я багато разів бачив на інших матчах у Москві агресивних спартаківських фанів, яких на московських стадіонах не люблять та побоюються вболівальники не тільки з інших міст, але навіть інших московських клубів. Але ж «Спартак» – це народна команда Росії, з уболівальницькою аудиторією якої і близько не може зрівнятися жоден інший клуб сусідньої держави.

Я довго прислухався та придивлявся до спартаківських фанів і врешті-решт зрозумів, що рушійною силою їхньої агресії є не стільки їхнє футбольне вподобання, скільки російська імперська ксенофобія, московська зверхність та відчуття чисельної переваги над усіма своїми опонентами в Москві.

Тому я ніколи не повірю в те, що так звані кавказці ні з того, ні з сього вбили спартаківського вболівальника. Не повірю, що президент Росії зможе поставити цих червоно-білих нацистів на місце, бо це означає не більше й не менше, як змінити саму ментальність росіян.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG