Доступність посилання

21 Вересень 2017, Київ 06:50

(Рубрика «Точка зору»)

Партія влади на чолі з Віктором Януковичем «завагітніла» новою мегаідеєю, яка полягає нині не більше й не менше як у створенні нової української Конституції. А формально «запліднив» її, вірніше – не образно кажучи – зініціював перший Президент України Леонід Кравчук.

Він іще рік тому полум’яно захищав і відстоював на всіх медійних усюдах екс-прем’єра Юлію Тимошенко, а сьогодні – разом з Президентом Віктором Януковичем ревно підкладає квіти та вінки під монументи та меморіали на численних державних урочистостях.

Скоріше за все, вкотре вже поставивши електоральну ставку не на того (вірніше – не на ту) та не бажаючи на пенсії вирощувати капусту на присадибній ділянці, Леонід Макарович замислив «бути потрібним» і прислужитися владі саме таким робом – затято переконуючи суспільство в необхідності продукування новітньо-«месіанських», конституційних скрижалів.

Основний закон як політично-«сезонні» рукавички

У Президента Леоніда Кучми в свій час «не спрацювала» національна ідея. У президентів Леоніда Кравчука та Віктора Януковича сьогодні «не працює» сама Конституція. Вірніше, в останнього їх уже «не спрацювало» дві: одна – зразка кінця 2004-го, яку субпідрядний Конституційний Суд якихось п’ять місяців тому самотужки, ігноруючи парламент, відмінив; друга ж – стара кучмівська, яку той же Конституційний Суд, отримавши відповідний «квантовий» сигнал з Банкової, заледь не магічним євангельським чином реанімував. Хоча багато хто прекрасно пам’ятає, як деякі нинішні прихильники гіпер-юридичного «асамблейного» прожекту, аж захлинаючися, вихваляли стару-нову Конституцію у 1996 році, називаючи її заледь не найкращою й найдемократичнішою в світі, при цьому артикулюючи, що і ввесь світ лишень те й робить, що «курить фіміам» новій українській Конституції. Чимало хто так само закарбував у пам’яті, як тодішньо-безвладний Віктор Янукович, повержений «помаранчевим» повстанням, у кінці 2004-го затято твердив, що, мовляв, парламентсько-президентський устрій, народжений конституційними змінами-2004, є найпрогресивнішим та практично безальтернативним для України.

Чи ж можна, скажімо, уявити схожі, даруйте, політично-конституційні проституювання, на кшталт українських (за яких ставлення до чинної Конституції прямо залежне від місця розташування «п’ятої точки» конкретного політика), скажімо, у США – де текст Конституції з усього сімома (!) статтями є автентичним ось уже протягом аж 223 років, а 27 поправок в кожному разі не змінювали її засадничої суті?

Отже, зважаючи на те, що політична послідовність і українські політики є речами, далебі, несумісними, цілком логічно можна виснувати, що «апогей реформ» (як охарактеризував Віктор Янукович новий конституційний процес) є насправді черговою політико-правовою технологією в стилі «регіоналів», а зовсім не нагальною та безвибірно-фатальною необхідністю нинішнього «історичного моменту», тим паче – не дивом «конституційної інженерії», виношуваної в лонах сервільно-президентських младоюристів і в кон’юнктурних мізках ще донедавна неприкаяних політичних пенсіонерів. Тим паче, що жоден із фігурантів (як обіцяють владні речники – тривалого, приємно-креативного, колегіально-«свінгерського» та публічного процесу) так допоки чітко не окреслив і не озвучив: а навіщо, власне, потрібна народові «принципово нова» Конституція? Які забезпечувальні гарантії, преференції й активи надасть її чинність українському суспільству, котре влада вчергове зачинає баламутити політичними казками й феєріями про неминучість, кращість та веселість «регіонально-китайських» конституційних змін?

А що під конституційно-асамблейними наперстками?

Вся сукупна «філософія» й логіка «донецькобіжних» реформ, монотонно-декларованих, немов індуїстсько-буддистські мантри, кластером Віктора Януковича, прозоро опуклює генеральну напрямну влади створити таку державу, в якій весь економічний тягар і вся відповідальність перед законом лежатиме на більшості зжебрачених і маргіналізованих українців. Натомість максимальні зиски та преференції від нового устрою отримуватиме жалюгідна купка владно-олігархічного «бомонду», котра на очах упосліджених мільйонів громадян де-факто перетворюється на одноосібних власників держави й супервайзерів усіх фінансових – бюджетних і приватних – потоків. При цьому – стаючи, по суті, кастою недоторканних, на яких ані Конституція, ні українські закони жодним чином не поширюються. Тож виглядає цілком імовірним, що в ново-декларованій Конституції будуть хірургічно та безжально, немов нікчемно-непотрібні придатки, вирізані будь-які правові гарантії прямої дії – від безкоштовної медицини й освіти до прав на житло, гідний рівень матеріального забезпечення й соціальної підтримки найбільш вразливих та знедолених верств суспільства.

Взаконити на рівні Конституції тотальну безвідповідальність держави перед її громадянами – саме такою вимальовується генеральна мета чинної влади Віктора Януковича. Й визискувальний та дискримінаційний характер вже здійснюваних правових «контрреволюцій» у найважливіших сегментах суспільного життя – податковому, трудовому, пенсійному, житлово-комунальному та інших – цю парадигму й стратегію беззаперечно потверджує.

На цьому маловтішному тлі, вельми ймовірно, може відбутися матеріалізація вчорашнього припущення, висловленого колишнім регіоналом, а нині позафракційним парламентарем Тарасом Чорноволом: для безперешкодного продавлювання корпоративної Конституції імені Віктора Януковича цілком достатнім буде запропонувати нардепам політичного хабара – у вигляді продовження їхніх повноважень до 2015 року. Нібито – з метою неодноразово артикульованої в медіа синхронізації строків повноважень виконавчих та законодавчих органів влади. Бо ж, як полюбляє повторювати депутат-«диригент» Михайло Чечетов, народ вже втомився від перманентних виборів. Хоча насправді видається, що народ втомився сиріч од іншого, а саме – від малопритомних владних ініціатив. І чим більше їх політкорпорація Віктора Януковича висуватиме – в умовах карколомно-зростаючої тотальної недовіри й озлобленого несприйняття з боку громадян – тим усе більше шансів на те, що, вслід за народом, може незабаром стомитися й варта нинішнього режиму. Тим паче, що багато хто нині розуміє: де і ким саме писатиметься текст нової Конституції, яким чином вона обговорюватиметься громадськістю (згадаймо Податковий кодекс), і як її народ потім «прийматиме» на всеукраїнському референдумі (організованому за лекалами останніх місцевих виборів) – ймовірно, навіть без участі Верховної Ради.

Таким чином, намір спродукувати нову Конституцію оголює, на наш погляд, як мінімум три приховані мотивації влади: по-перше, фрустраційне перемикання уваги суспільства з соціально-економічних проблем, які фатально загострюються внаслідок одіозних «регіональних реформ»; по-друге (в залежності від величини політичних шансів Віктора Януковича і Со ближче до 2015 року втриматися на політичному Олімпі, чи зазнати цілком передбачуване фіаско), – закріплення в новій Конституції найбільш комфортного та прийнятного для себе правового статус-кво – чи це буде суто парламентська республіка, «пряме народовладдя» a-la Каддафі, а чи довічно-династична неконституційна монархія. Й, нарешті, останнє, проте найголовніше – це завуальована легітимізація антинародного характеру держави.

Андрій Коваленко – журналіст, письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Андрій Коваленко

    Політичний оглядач, публіцист. Член Національної спілки журналістів України й Українсько-британської професійної асоціації. Учасник стажувань за британською урядовою програмою Chevening та міжнародною програмою для журналістів Reuters Foundation.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG