Востаннє я був на Близькому Сході в грудні минулого року. Майже перед самим нашим «нью єром», та, як виявилося пізніше, «Новим роком» арабським. Чи то навіть цілою ерою – революційною, так би мовити.
Чогось надзвичайного на той момент в око не впадало. Не було ні якихось особливих революційних настроїв, ні листівок, ні закликів типу «над Іспанією безхмарне небо». Звичні, «кухонного» формату розмови про вже набридлих за кілька десятиліть президентів, не зовсім дружній Захід та, звісно, типові фінансові проблеми. І раптом – глобальна панарабська революція! За якихось півроку (а для арабського менталітету, який не особливо любить кудись поспішати, то дуже короткий термін) майже весь регіон із трьохсотмільйонним населенням починає змінюватись. І зовсім неважливо, хто стоїть за цими змінами: хитрі масони-імперіалісти (теорія змов в арабському світі просто мегапопулярна), недозрілий середній клас чи радикали-ісламісти. Зміна правлячих еліт у Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені, досі не згасла боротьба в Сирії, заворушення в Алжирі, Марокко та навіть зовні спокійних нафтових монархіях – чи не забагато подій для одного регіону, та ще й за такий короткий час?
Проблема криється навіть не в тому, чого воліє збурений арабський народ, а в тому, яким чином організатори заворушень прагнуть ці бажання реалізувати.
У вигуках демонстрантів на вулицях східних міст вчуваються типові революційні заклики до свободи, справедливості, рівності, забезпечення базових прав людини. Тому більшість аналітиків цікавляться нині тим, постане ця свобода в західному розумінні (яке сам Захід зробив «загальнолюдським»), в автохтонно ісламському чи, можливо, якомусь гібридному шляху, як наприклад, у ліквідованій Лівійській Джамагірії?
Приміром, російський президент Дмитро Мєдвєдев, коментуючи перші спалахи подій у Єгипті й Тунісі, прямо заявив, що «этот сценарий не пройдёт», так і не уточнивши, хто, власне, цей сценарій і написав. Зрештою, якщо й почали його писати десь біля Голлівуду, то певно, завершать уже на майданах арабських міст. Наприклад, того ж Єгипту – країни, економічні показники якої мають у арабському світі другу позицію.
Ймовірно, західні аналітики якось не особливо переймаються тим, як же самі араби будуть наближати своє світле майбутнє. І тому часто обмежуються натяками на те, що до влади прийдуть якісь темні ісламісти і покажуть, як треба жити, не озираючись на Захід та його – як не крути, а факт! – часто двоякі з позиції моралі ціннісні орієнтири.
Одне з ключових питань, яке цікавить одночасно і арабський світ і західний, – це співвідношення ісламу й демократії, або ролі певних мусульманських інститутів у демократичному (чи майже демократичному) суспільстві.
Відомий єгипетський проповідник, шейх Мухаммад Каміль, орієнтуючись на доволі консервативну аудиторію, ще в лютому цього року написав ледь не «програмну» книгу під назвою «Між здобутками й втратами: єгипетська справа після революції». На його думку, ні про яке відокремлення ісламу від політики не може бути й мови. Варто розробити нову єгипетську конституцію, що неодмінно повинна базуватися на принципах шаріату. І, безперечно, якомога швидше йти в народ, вивчати його проблеми, не зважаючи на різних «змій та скорпіонів», що прагнуть встановити світську модель капіталізму. Закладати основи нового суспільного ладу, на думку Мухаммада Каміля, варто не шляхом чергового перевороту (про який мріяли радикали 70-80-х років), а «доброю порадою і молитвою за народ».
...І ніяких виявів світськості західного зразка
Написав нову революційну книгу ще й інший відомий шейх, Мамдух Абдессалям. Назва також промовиста: «Революція 25 січня: позиція шаріату». Головний месидж, обґрунтований середньовічними текстами, – «виходити проти законного султана» можна, але виходити мирно, тобто влаштовувати страйки й вдаватись до інших ненасильницьких форм боротьби. Єгипетська революція – це «вияв установленого Аллахом закону, перемога істини й загибель неправди». Мамдух говорить, що мирний спротив повинен стати нормою мусульманського суспільства, яке потрібно будувати виключно на основі шаріату, застерігаючи проти різних виявів світськості західного зразка.
Цікаву думку висловив ще один учений, Махмуд ад-Дагшан. Його суспільний ідеал – це певна «ісламська влада», яка, опираючись на «правильне» розуміння ісламу, забезпечує суспільну рівність навіть немусульманам. Одним із головних пріоритетів такої влади повинна стати специфічна «ісламська інформаційна політика». Прагнучи посилити вплив релігійних прескриптів, майбутня «ісламська влада» буде звертатись до народу сучасною мовою. Нарешті, з’явиться своєрідне «ісламське інформаційне суспільство», яке буде водночас традиційно-мусульманським та модерновим.
Своє мудре слово сказав і відомий єгипетський мислитель Мухаммад Імара. У праці «Революція 25 січня: крах завіси страху» Імара обґрунтовує ціннісні орієнтири мусульманського громадянського суспільства, а конкретно – ідею релігійних свобод. Іслам – одночасно релігія, держава й цивілізація – пропонує толерантну модель, якої, на думку мислителя, не було навіть у класичних греків, які зневажливо ставилися до «варварських» народів. Мухаммад Імара закликає до побудови парламентаризму, адже саме таких форм державного руху вимагає реальність. За таких умов не важливо, чи буде парламентаризм вважатися «ісламським» явищем чи ні. Адже тільки розбудова демократичного ладу дозволить реалізувати справжні мусульманські суспільність цінності – свободу, справедливість, рівність, відповідальність.
Автори цитованих праць, надрукуваних у постреволюційному Єгипті, який досі керується перехідним органом влади (військовою радою), представляють різні напрями. Хтось тяжіє до ісламського консерватизму, хтось – до демократизму. Але помітно одне: більшість єгиптян розуміють «ісламський лад» набагато ширше, ніж просто встановлення кількох показових законів публічної моралі. Важливо й те, що на першому місці стоять проблеми нагальної дійсності, а не звичні ідеали славної бувальщини. Іслам – це, передусім, певні цінності, а тому й розбудова таких цінностей (їх втілення у життя), може відбуватись різними шляхами. І який би шлях не обрали єгиптяни, відповідальність за будівництво нового державного ладу вони покладають на самих себе. Не на якісь «братські народи» чи «закордон», а на власний ідеологічний ресурс. Утім, що з цього вийде – не береться прогнозувати ніхто. Так само, як ніхто не прогнозував «арабської весни».
Надто вже казковий арабський світ...
Михайло Якубович – сходознавець
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Чогось надзвичайного на той момент в око не впадало. Не було ні якихось особливих революційних настроїв, ні листівок, ні закликів типу «над Іспанією безхмарне небо». Звичні, «кухонного» формату розмови про вже набридлих за кілька десятиліть президентів, не зовсім дружній Захід та, звісно, типові фінансові проблеми. І раптом – глобальна панарабська революція! За якихось півроку (а для арабського менталітету, який не особливо любить кудись поспішати, то дуже короткий термін) майже весь регіон із трьохсотмільйонним населенням починає змінюватись. І зовсім неважливо, хто стоїть за цими змінами: хитрі масони-імперіалісти (теорія змов в арабському світі просто мегапопулярна), недозрілий середній клас чи радикали-ісламісти. Зміна правлячих еліт у Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені, досі не згасла боротьба в Сирії, заворушення в Алжирі, Марокко та навіть зовні спокійних нафтових монархіях – чи не забагато подій для одного регіону, та ще й за такий короткий час?
Проблема криється навіть не в тому, чого воліє збурений арабський народ, а в тому, яким чином організатори заворушень прагнуть ці бажання реалізувати.
У вигуках демонстрантів на вулицях східних міст вчуваються типові революційні заклики до свободи, справедливості, рівності, забезпечення базових прав людини. Тому більшість аналітиків цікавляться нині тим, постане ця свобода в західному розумінні (яке сам Захід зробив «загальнолюдським»), в автохтонно ісламському чи, можливо, якомусь гібридному шляху, як наприклад, у ліквідованій Лівійській Джамагірії?
Приміром, російський президент Дмитро Мєдвєдев, коментуючи перші спалахи подій у Єгипті й Тунісі, прямо заявив, що «этот сценарий не пройдёт», так і не уточнивши, хто, власне, цей сценарій і написав. Зрештою, якщо й почали його писати десь біля Голлівуду, то певно, завершать уже на майданах арабських міст. Наприклад, того ж Єгипту – країни, економічні показники якої мають у арабському світі другу позицію.
Ймовірно, західні аналітики якось не особливо переймаються тим, як же самі араби будуть наближати своє світле майбутнє. І тому часто обмежуються натяками на те, що до влади прийдуть якісь темні ісламісти і покажуть, як треба жити, не озираючись на Захід та його – як не крути, а факт! – часто двоякі з позиції моралі ціннісні орієнтири.
Одне з ключових питань, яке цікавить одночасно і арабський світ і західний, – це співвідношення ісламу й демократії, або ролі певних мусульманських інститутів у демократичному (чи майже демократичному) суспільстві.
Відомий єгипетський проповідник, шейх Мухаммад Каміль, орієнтуючись на доволі консервативну аудиторію, ще в лютому цього року написав ледь не «програмну» книгу під назвою «Між здобутками й втратами: єгипетська справа після революції». На його думку, ні про яке відокремлення ісламу від політики не може бути й мови. Варто розробити нову єгипетську конституцію, що неодмінно повинна базуватися на принципах шаріату. І, безперечно, якомога швидше йти в народ, вивчати його проблеми, не зважаючи на різних «змій та скорпіонів», що прагнуть встановити світську модель капіталізму. Закладати основи нового суспільного ладу, на думку Мухаммада Каміля, варто не шляхом чергового перевороту (про який мріяли радикали 70-80-х років), а «доброю порадою і молитвою за народ».
...І ніяких виявів світськості західного зразка
Написав нову революційну книгу ще й інший відомий шейх, Мамдух Абдессалям. Назва також промовиста: «Революція 25 січня: позиція шаріату». Головний месидж, обґрунтований середньовічними текстами, – «виходити проти законного султана» можна, але виходити мирно, тобто влаштовувати страйки й вдаватись до інших ненасильницьких форм боротьби. Єгипетська революція – це «вияв установленого Аллахом закону, перемога істини й загибель неправди». Мамдух говорить, що мирний спротив повинен стати нормою мусульманського суспільства, яке потрібно будувати виключно на основі шаріату, застерігаючи проти різних виявів світськості західного зразка.
Цікаву думку висловив ще один учений, Махмуд ад-Дагшан. Його суспільний ідеал – це певна «ісламська влада», яка, опираючись на «правильне» розуміння ісламу, забезпечує суспільну рівність навіть немусульманам. Одним із головних пріоритетів такої влади повинна стати специфічна «ісламська інформаційна політика». Прагнучи посилити вплив релігійних прескриптів, майбутня «ісламська влада» буде звертатись до народу сучасною мовою. Нарешті, з’явиться своєрідне «ісламське інформаційне суспільство», яке буде водночас традиційно-мусульманським та модерновим.
Своє мудре слово сказав і відомий єгипетський мислитель Мухаммад Імара. У праці «Революція 25 січня: крах завіси страху» Імара обґрунтовує ціннісні орієнтири мусульманського громадянського суспільства, а конкретно – ідею релігійних свобод. Іслам – одночасно релігія, держава й цивілізація – пропонує толерантну модель, якої, на думку мислителя, не було навіть у класичних греків, які зневажливо ставилися до «варварських» народів. Мухаммад Імара закликає до побудови парламентаризму, адже саме таких форм державного руху вимагає реальність. За таких умов не важливо, чи буде парламентаризм вважатися «ісламським» явищем чи ні. Адже тільки розбудова демократичного ладу дозволить реалізувати справжні мусульманські суспільність цінності – свободу, справедливість, рівність, відповідальність.
Автори цитованих праць, надрукуваних у постреволюційному Єгипті, який досі керується перехідним органом влади (військовою радою), представляють різні напрями. Хтось тяжіє до ісламського консерватизму, хтось – до демократизму. Але помітно одне: більшість єгиптян розуміють «ісламський лад» набагато ширше, ніж просто встановлення кількох показових законів публічної моралі. Важливо й те, що на першому місці стоять проблеми нагальної дійсності, а не звичні ідеали славної бувальщини. Іслам – це, передусім, певні цінності, а тому й розбудова таких цінностей (їх втілення у життя), може відбуватись різними шляхами. І який би шлях не обрали єгиптяни, відповідальність за будівництво нового державного ладу вони покладають на самих себе. Не на якісь «братські народи» чи «закордон», а на власний ідеологічний ресурс. Утім, що з цього вийде – не береться прогнозувати ніхто. Так само, як ніхто не прогнозував «арабської весни».
Надто вже казковий арабський світ...
Михайло Якубович – сходознавець
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
