Костянтин Матвієнко
Київ – Для демократичних суспільств є аксіомою те, що після виборів рівень довіри до влади там зростає. Новообрані депутати або президенти намагаються максимально довго зберігати позитивне ставлення до себе громадян, докладаючи зусиль, бодай для часткового виконання власних передвиборчих обіцянок. Водночас цей період є найбільш сприятливим для здійснення непопулярних реформ, бо чим менше лишається часу до наступних виборів, тим більшою є спокуса політиків до роздавання популістських обіцянок. Таке от замкнене коло демократії.
Останні вибори в Росії розірвали його одразу в двох місцях. По-перше, рівень довіри до влади, після обрання там нового складу Державної думи, впав, а не зріс, і продовжує падати з прискоренням швидкості. Уряд Володимира Путіна був змушений ввести до Москви війська, щоб придушити численні протести проти фальсифікацій. Відбулися безпрецедентні за масовістю арешти демонстрантів у кількох містах Російської Федерації – було затримано понад тисячу осіб. По-друге, влада, через наближення президентських виборів, не спроможеться, найближчим часом, відмовитися від популізму та перейти до чесного діалогу із суспільством про перспективи країни.
Відтак, правляче угрупування змушене витрачати ресурси на забезпечення підтримки з боку лояльних до нього прошарків населення – залежних від соціальних виплат пенсіонерів та працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету. Прибутків від сировинних монополій, на яких тримається російська економіка, для цього не вистачає, і не лише тому, що зменшується їхній обсяг, а через те, що менеджери та власники цих підприємств просто не бажають ділитися із суспільством. Вони не зацікавлені, наприклад, у якісній освіті, медицині, громадській безпеці та інших соціальних вигодах для росіян. З їхнього погляду витрачати гроші на них – те саме, що просто спалювати банкноти. Соціальний егоїзм сировинних монополістів Росії, які обслуговують корумповану бюрократію, призвів до прискорення деградації системи суспільних відносин. Суспільний пакт між владою та громадянами, який ґрунтувався на тому, що останні за свою мовчазну згоду на панування у країні бюрократичної системи, створеної Володимиром Путіним, отримували певні матеріальні вигоди, – зруйновано. Неминучим наслідком цього вже стала стрімка деградація політичної системи – держава та суспільство більше не є партнерами, вони перетворюються на антагоністів.
За цих непростих обставин російська влада ще й навіщось докладає зусиль до розпалювання конфронтації із Заходом. Фактично задекларовано повернення до гонки озброєнь, Росія чи не єдина країна, яка досі підтримує одіозний режим Башара Асада у Сирії, дедалі демонстративніше зневажає такі цінності, як права людини, перетворюючи сама себе на парію цивілізованого світу. Це змушує її застосувати компенсаторні механізми у вигляді Митного союзу з Білоруссю та Казахстаном. Туди ж намагаються втягнути й Україну. Митний союз є слабкою альтернативою партнерству Росії з розвиненими країнами Заходу. Близько половину зовнішнього торговельного обороту Російської Федерації припадає на країни Євросоюзу, а на Митний союз – лише 9%, на усі країни СНД – 15%. Росія не може дозволити собі спровокувати країни Заходу на запровадження проти неї економічних санкцій, як сталося з Білоруссю, бо це означатиме не лише економічний, але й політичний крах режиму «керованої демократії».
З іншого боку, зростання недовіри до влади усе більшої кількості громадян Росії тягне за собою нестабільність її сировинної економіки, через погіршення підприємницького клімату, відтік капіталів, стагнацію інфраструктури. Це вже замкнене коло по-російськи – економіка вимагає відкритості країни, а відкритість потребує справжньої демократії, за якої існуюча модель влади не має шансів на виживання.
Натхненні Майданом
Просто законсервувати наявний стан речей неможливо, через різке прискорення суспільної динаміки, спровокованої падінням рівня життя основної маси населення, стрімким майновим розшаруванням та цілковитою безправністю більшості громадян Росії перед її чиновницько-бюрократичною машиною. При цьому, молодь – покоління соціальних мереж, що гостро відчуває несправедливість такого стану речей, готова до усе більш радикальних протестів.
Масові та наростаючі заворушення, що мають нині місце в сусідів, за своїм характером прогресивніші за ті, що відбуваються в Україні. В нас демонстранти вимагають збереження непосильних для бюджету видатків на забезпечення пільг для організованих і сильних груп громадян – «чорнобильців» та «афганців». А в Росії вимагають свободи і справедливості. Так, як це було в Україні ще під час «Студентської революції на граніті» у 1990 році, акції «Україна без Кучми» у 2000-му та під час епічного стояння на Майдані у 2004-му.
Попри розчарування лідерами Майдану, наше суспільство не програло Помаранчевої революції. Майдан, насправді, став цивілізаційним надбанням сучасного людства. Успіх цієї унікальної мирної акції, учасники якої домоглися цілковитого виконання своїх справедливих вимог, по цей день надихає мирні протестні рухи від Ізраїлю і Марокко до США і Росії. Інша річ, що поліція, й ширше – влада – у цих країнах поводиться інакше, ніж в Україні у 2004-му, бо також врахувала уроки українського Майдану. Втім, застосування сили проти мирних демонстрантів для влади закінчується переважно погано – Єгипет, Туніс, Лівія, Ємен…
«Ми» і «вони»
Як українське, так і російське суспільства нині консолідуються проти влади. З цієї точки зору панівні режими в обох країнах здійснюють цілком позитивну функції громадянської інтеграції. Це єднання здійснюється не стільки на соціально-політичній, скільки на етичній платформі: «ми» проти «них». «Ми» – нормальні люди: студенти, підприємці, наймані робітники… і «вони» – бюрократи-депутати, здирники-хабарники та бізнесмени, що доутилізовують суспільне майно та рештки бюджетних грошових потоків. Такий етичний поділ суспільства вже мав місце – у покійному СРСР, понад 20 років тому. За «нас» там були майже ті самі – молодь, інтелігенція, робітники; за «них» – партійна бюрократія, «номенклатура». Саме вона, викликавши вогонь ненависті на себе, спричинила хвилю громадянського піднесення, яка змила СРСР. Нині ситуація, і в Україні, і в Росії повторюється.
Деградація політичних систем в обох країнах досягла того рівня, коли, насправді, їхнє мирне перезавантаження є неможливим. Вони у межах діючих законодавчих правил суспільства не зможуть виборсатися з-під паразитарних угрупувань, які приватизувавши владу, з її допомогою привласнюють і залишки ресурсів – природних, людських, інфраструктурних.
Ще не організована, розрізнена і до зворушливості безпорадна російська опозиція, позатим є якісно відмінною від опозиції української. Наша – морально застаріла, бо деградувала спільно з політичною системою уцілому. Вона складається з колишніх чиновників і діючих депутатів, які через свою організаційну, інтелектуальну, а головне – етичну безпорадність втратили владу і тепер намагаються очолити протестні рухи пільговиків та підприємців, щоб знову повернутися до хлібних місць. Мотивації до політичної діяльності українських опозиціонерів нічим не ліпші за мотивації тих, хто при владі нині – меркантилізм плюс марнославство. Молода за духом і віком російська опозиція якісно інакша. Це опозиція нової генерації. Така потрібна й Україні.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Київ – Для демократичних суспільств є аксіомою те, що після виборів рівень довіри до влади там зростає. Новообрані депутати або президенти намагаються максимально довго зберігати позитивне ставлення до себе громадян, докладаючи зусиль, бодай для часткового виконання власних передвиборчих обіцянок. Водночас цей період є найбільш сприятливим для здійснення непопулярних реформ, бо чим менше лишається часу до наступних виборів, тим більшою є спокуса політиків до роздавання популістських обіцянок. Таке от замкнене коло демократії.
Останні вибори в Росії розірвали його одразу в двох місцях. По-перше, рівень довіри до влади, після обрання там нового складу Державної думи, впав, а не зріс, і продовжує падати з прискоренням швидкості. Уряд Володимира Путіна був змушений ввести до Москви війська, щоб придушити численні протести проти фальсифікацій. Відбулися безпрецедентні за масовістю арешти демонстрантів у кількох містах Російської Федерації – було затримано понад тисячу осіб. По-друге, влада, через наближення президентських виборів, не спроможеться, найближчим часом, відмовитися від популізму та перейти до чесного діалогу із суспільством про перспективи країни.
Відтак, правляче угрупування змушене витрачати ресурси на забезпечення підтримки з боку лояльних до нього прошарків населення – залежних від соціальних виплат пенсіонерів та працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету. Прибутків від сировинних монополій, на яких тримається російська економіка, для цього не вистачає, і не лише тому, що зменшується їхній обсяг, а через те, що менеджери та власники цих підприємств просто не бажають ділитися із суспільством. Вони не зацікавлені, наприклад, у якісній освіті, медицині, громадській безпеці та інших соціальних вигодах для росіян. З їхнього погляду витрачати гроші на них – те саме, що просто спалювати банкноти. Соціальний егоїзм сировинних монополістів Росії, які обслуговують корумповану бюрократію, призвів до прискорення деградації системи суспільних відносин. Суспільний пакт між владою та громадянами, який ґрунтувався на тому, що останні за свою мовчазну згоду на панування у країні бюрократичної системи, створеної Володимиром Путіним, отримували певні матеріальні вигоди, – зруйновано. Неминучим наслідком цього вже стала стрімка деградація політичної системи – держава та суспільство більше не є партнерами, вони перетворюються на антагоністів.
За цих непростих обставин російська влада ще й навіщось докладає зусиль до розпалювання конфронтації із Заходом. Фактично задекларовано повернення до гонки озброєнь, Росія чи не єдина країна, яка досі підтримує одіозний режим Башара Асада у Сирії, дедалі демонстративніше зневажає такі цінності, як права людини, перетворюючи сама себе на парію цивілізованого світу. Це змушує її застосувати компенсаторні механізми у вигляді Митного союзу з Білоруссю та Казахстаном. Туди ж намагаються втягнути й Україну. Митний союз є слабкою альтернативою партнерству Росії з розвиненими країнами Заходу. Близько половину зовнішнього торговельного обороту Російської Федерації припадає на країни Євросоюзу, а на Митний союз – лише 9%, на усі країни СНД – 15%. Росія не може дозволити собі спровокувати країни Заходу на запровадження проти неї економічних санкцій, як сталося з Білоруссю, бо це означатиме не лише економічний, але й політичний крах режиму «керованої демократії».
З іншого боку, зростання недовіри до влади усе більшої кількості громадян Росії тягне за собою нестабільність її сировинної економіки, через погіршення підприємницького клімату, відтік капіталів, стагнацію інфраструктури. Це вже замкнене коло по-російськи – економіка вимагає відкритості країни, а відкритість потребує справжньої демократії, за якої існуюча модель влади не має шансів на виживання.
Натхненні Майданом
Просто законсервувати наявний стан речей неможливо, через різке прискорення суспільної динаміки, спровокованої падінням рівня життя основної маси населення, стрімким майновим розшаруванням та цілковитою безправністю більшості громадян Росії перед її чиновницько-бюрократичною машиною. При цьому, молодь – покоління соціальних мереж, що гостро відчуває несправедливість такого стану речей, готова до усе більш радикальних протестів.
Масові та наростаючі заворушення, що мають нині місце в сусідів, за своїм характером прогресивніші за ті, що відбуваються в Україні. В нас демонстранти вимагають збереження непосильних для бюджету видатків на забезпечення пільг для організованих і сильних груп громадян – «чорнобильців» та «афганців». А в Росії вимагають свободи і справедливості. Так, як це було в Україні ще під час «Студентської революції на граніті» у 1990 році, акції «Україна без Кучми» у 2000-му та під час епічного стояння на Майдані у 2004-му.
Попри розчарування лідерами Майдану, наше суспільство не програло Помаранчевої революції. Майдан, насправді, став цивілізаційним надбанням сучасного людства. Успіх цієї унікальної мирної акції, учасники якої домоглися цілковитого виконання своїх справедливих вимог, по цей день надихає мирні протестні рухи від Ізраїлю і Марокко до США і Росії. Інша річ, що поліція, й ширше – влада – у цих країнах поводиться інакше, ніж в Україні у 2004-му, бо також врахувала уроки українського Майдану. Втім, застосування сили проти мирних демонстрантів для влади закінчується переважно погано – Єгипет, Туніс, Лівія, Ємен…
«Ми» і «вони»
Як українське, так і російське суспільства нині консолідуються проти влади. З цієї точки зору панівні режими в обох країнах здійснюють цілком позитивну функції громадянської інтеграції. Це єднання здійснюється не стільки на соціально-політичній, скільки на етичній платформі: «ми» проти «них». «Ми» – нормальні люди: студенти, підприємці, наймані робітники… і «вони» – бюрократи-депутати, здирники-хабарники та бізнесмени, що доутилізовують суспільне майно та рештки бюджетних грошових потоків. Такий етичний поділ суспільства вже мав місце – у покійному СРСР, понад 20 років тому. За «нас» там були майже ті самі – молодь, інтелігенція, робітники; за «них» – партійна бюрократія, «номенклатура». Саме вона, викликавши вогонь ненависті на себе, спричинила хвилю громадянського піднесення, яка змила СРСР. Нині ситуація, і в Україні, і в Росії повторюється.
Деградація політичних систем в обох країнах досягла того рівня, коли, насправді, їхнє мирне перезавантаження є неможливим. Вони у межах діючих законодавчих правил суспільства не зможуть виборсатися з-під паразитарних угрупувань, які приватизувавши владу, з її допомогою привласнюють і залишки ресурсів – природних, людських, інфраструктурних.
Ще не організована, розрізнена і до зворушливості безпорадна російська опозиція, позатим є якісно відмінною від опозиції української. Наша – морально застаріла, бо деградувала спільно з політичною системою уцілому. Вона складається з колишніх чиновників і діючих депутатів, які через свою організаційну, інтелектуальну, а головне – етичну безпорадність втратили владу і тепер намагаються очолити протестні рухи пільговиків та підприємців, щоб знову повернутися до хлібних місць. Мотивації до політичної діяльності українських опозиціонерів нічим не ліпші за мотивації тих, хто при владі нині – меркантилізм плюс марнославство. Молода за духом і віком російська опозиція якісно інакша. Це опозиція нової генерації. Така потрібна й Україні.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
