Харків – Чим більше люди дивляться відео про надзвичайні події чи насильство, тим менше вони звертають на це увагу у реальному житті. Це засвідчило дослідження, яке провели науковці Харківського університету цивільного захисту. Як наслідок, свідки трагедії швидше беруться за відеокамеру, ніж телефонують рятувальникам.
Останній приклад людського звикання до постійної присутності трагічних сюжетів на телебаченні – вибух газу в дев’ятиповерховому будинку в російському місті Астрахані наприкінці лютого. Про виклик «швидкої» та рятувальників тоді згадали не всі очевидці трагедіі, каже експерт з екстремальної та кризової психології Харківського національного унверситету цивільного захисту Наталя Онищенко.
«В інтернеті на YouTube транслювалося, так зване, home-video, коли двоє чи троє молодих людей з будинку напроти вели зйомку на домашню відеокамеру стосовно того, що відбувається. Хлопці схопили камеру і вибирали місце, з якого краще знімати. І хвилини лише через три хтось з них згадав: а ми ж у «швидку» не зателефонували. Чесно кажучи, від такого волосся дибки стає», – каже психолог.
Фото- та відеокадри скривавлених тіл та голосіння родичів жертв вибуху згодом растиражували багато ЗМІ.
Доступ до насильства на екрані треба обмежити
Українські глядачі вже звикли до трупів та сліз на телеекрані. За словами кризового психолога Ігоря Полякова, Україні варто було б перейняти досвід низки європейських країн та США. Там діє план національної безпеки, важливу роль у якому відіграє нейтралізація чуток, попередження паніки серед населення, а також надання людям відчуття впевненості та захищеності.
«Давайте пригадаємо трагічні події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку. Попри масштабність катастрофи, руйнування і чисельність жертв, у ЗМІ не лише на початку, а іноді навіть впродовж трьох місяців не показували сюжети із покаліченими тілами, масову негативну реакцію населення… », – сказав Ігор Поляков.
У Харківському університеті цивільного захисту провели дослідження, опитавши майбутніх психологів – студентів віком від 18 до 22 років. Фахівці з’ясували, що рівень емпатії, тобто здатності людини емоційно відгукуватись на переживання інших, після перегляду підбірки відео екстремальної тематики (від укусів змії, до подій Другої світової, випадків самогубств та звичайної дорожньої аварії), зріс приблизно на 15%. При цьому, за словами психолога Юлії Ільїної, професія кризового психолога передбачає наявність даної емоції на більш високому рівні. Низькі ж показники емпатії серед молоді мають певне психологічне пояснення. Надивившись та наслухавшись у мас-медіа репортажів про насильство, люди перестають звертати на нього увагу, не відчувають болю чи образи. Такі сюжети корисні як профілактика, щоб людина не розгубилася у надзвичаійній ситуації. Натомість можлива і неадекватна реакція, коли після відео про людські страждання у глядача з’являється страх чи зростає агресія.
Останній приклад людського звикання до постійної присутності трагічних сюжетів на телебаченні – вибух газу в дев’ятиповерховому будинку в російському місті Астрахані наприкінці лютого. Про виклик «швидкої» та рятувальників тоді згадали не всі очевидці трагедіі, каже експерт з екстремальної та кризової психології Харківського національного унверситету цивільного захисту Наталя Онищенко.
Хлопці схопили камеру і вибирали місце, з якого краще знімати. І хвилини лише через три хтось з них згадав: а ми ж у «швидку» не зателефонувалиНаталя Онищенко
Фото- та відеокадри скривавлених тіл та голосіння родичів жертв вибуху згодом растиражували багато ЗМІ.
Доступ до насильства на екрані треба обмежити
Українські глядачі вже звикли до трупів та сліз на телеекрані. За словами кризового психолога Ігоря Полякова, Україні варто було б перейняти досвід низки європейських країн та США. Там діє план національної безпеки, важливу роль у якому відіграє нейтралізація чуток, попередження паніки серед населення, а також надання людям відчуття впевненості та захищеності.
«Давайте пригадаємо трагічні події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку. Попри масштабність катастрофи, руйнування і чисельність жертв, у ЗМІ не лише на початку, а іноді навіть впродовж трьох місяців не показували сюжети із покаліченими тілами, масову негативну реакцію населення… », – сказав Ігор Поляков.
У Харківському університеті цивільного захисту провели дослідження, опитавши майбутніх психологів – студентів віком від 18 до 22 років. Фахівці з’ясували, що рівень емпатії, тобто здатності людини емоційно відгукуватись на переживання інших, після перегляду підбірки відео екстремальної тематики (від укусів змії, до подій Другої світової, випадків самогубств та звичайної дорожньої аварії), зріс приблизно на 15%. При цьому, за словами психолога Юлії Ільїної, професія кризового психолога передбачає наявність даної емоції на більш високому рівні. Низькі ж показники емпатії серед молоді мають певне психологічне пояснення. Надивившись та наслухавшись у мас-медіа репортажів про насильство, люди перестають звертати на нього увагу, не відчувають болю чи образи. Такі сюжети корисні як профілактика, щоб людина не розгубилася у надзвичаійній ситуації. Натомість можлива і неадекватна реакція, коли після відео про людські страждання у глядача з’являється страх чи зростає агресія.
