Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 20:04

«Табачник – один із найбільших лиходіїв в українській культурі» – Ігор Малкович


Українська держава, «найбільша за територією в Європі і п’ята за населенням, мала би мати зовсім іншу культурну політику», – наголосив в ефірі Радіо Свобода Іван Малкович, поет, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

СЛУХАТИ / ДИВИТИСЬ

Ірина Штогрін: У цей день, коли, мені здається, що у кожному з нас ще живе казка, ми запросили до студії чи не головного казкаря України.

Говоритимемо сьогодні про те, як Вам вдалося подолати не казку, а казку, навпаки, підняти, а як Вам вдалося подолати міф, що якісний продукт не може бути суто лише українське?
Іван Малкович
Іван Малкович

– Може, тому, що я не ставив перед собою пафосних завдань. І я про це не думав, що я мушу зробити щось таке грандіозне. Мені просто спочатку хотілося зробити абетку, яка була би неподібна на всі абетки, і що вона не починалася з «акули», з «акордеона». Ну, тоді взагалі усі абетки починалися з «арбуза». Так? А я хотів, щоб вона з «ангела» починалася.

Так, я їхав собі у поїзді чи то до Франківська з Києва, чи то, може, до Львова і придумалася мені ця абетка. Я її раптом побачив.

– Це було 20 років тому?

– 20 років тому. Власне, через три дні «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» 20 квітня виповниться 20 років.

Ну, це, власне, з того дня, як нас зареєстрували. Бо перша книжка вийшла не в квітні, а вийшла на початку липня абетка наша.

– Я пам’ятаю ті презентації, які Ви влаштовували в перші роки існування видавництва. І це було щось теж нове на наших теренах.

І тоді дуже часто казали, що от Малкович грається, він не хоче зрозуміти, наскільки це важка справа – видавати книжки.

Але книжки, які Ви видавали, які Ви видаєте зараз, стали окрасою багатьох наших осель. І, як каже Ліна Костенко, книжки Івана Малковича, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» стоять на наших полицях у фронтон, тому що хочеться бачити, власне, все, кожен сантиметр обкладинки книжки, кожну літеру, як вона виписана в середині.

Це праця великого колективу. Наскільки тут Ваша ідея, і наскільки тут частка тих людей талановитих, яких Вам вдалося зібрати?
На коректорів не можна покладатися, бо мова українська мала би 800 слів. Вони знають, що тільки так можна і не інакше

Насправді колектив дуже маленький. У нас у видавництві працює всього декілька людей. Але ті люди безпосередньо, художники, письменники, я справді намагаюся добрати найталановитіших, на мій погляд.

Кожну книжку я пропускаю через себе і текст. Я от прийшов до вас на програму – я й сьогодні щось там колупався в якомусь тексті, не зважаючи, що свято. Тому що кожен день я редагую, поправляю, я працюю з художниками, я сам роблю верстку часто. Редагування роблю й сам, якщо ще – запрошую когось, бо не довіряю собі, бо я завжди хочу мати ще якийсь погляд.

Я сам вношу правки, коректорські у тому числі. Бо якби я довірив коректорам, то вони би зробили… На коректорів не можна покладатися, бо мова українська мала би 800 слів, може. Вони знають, що тільки так можна і не інакше. Тому все я роблю сам, працюючи… Ну, все контролюю. І намагаюся у всьому взяти участь своїми очима, своїм досвідом і кожну книжку пропускаю через себе. Тому книжок, можливо, не так багато за назвами у нас, але я сподіваюся, що якість говорить сама за себе.

– 20 років незалежності. Дуже багато писали, аналізували і мало чого знайшли такого, що могли би ми всі собі поставити у великий плюс за ці 20 років.

Якраз видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» символізує такий успішний український якісний продукт. І якщо так багато Ви власних зусиль віддаєте йому, кому, як не Вас, мені запитати.

Яким вимогам, на Вашу думку, має відповідати продукт, який виробляється в Україні, задля того, щоб вигравати у важкій конкурентній ситуації з зарубіжними виданнями, з зарубіжними продуктами, якщо розширити, зокрема з російським культурним продуктом, який відкритий майже для 100% жителів України?
Найважливіше – це якість. Ми ж починали з нічого. Але зробили якісну першу книжку. У нас всі: куплять і так!

Моя вся сім’я жила на фабриці, і ми днювали і ночували, тому що крали страшенно
Я ніколи не втомлювався повторювати це протягом 20 років. І зараз я вважаю, що найважливіше – це якість. Ми ж починали з нічого. Але зробили якісну першу книжку. І зразу всі заговорили: о, це непогане видавництво, і Малкович видає добрі книжки. І я мусів вже відповідати цьому, що люди вже про мене сказали. І я боявся схибити. Я боявся зробити якусь погану книжку. Бо зробиш один раз погану книжку… Тому що у нас всі: куплять і так!

Або на фабриці, коли ти друкуєш, особливо перші ті радянські фабрики, то моя вся сім’я жила на фабриці, і ми днювали і ночували, тому що крали страшенно. Бо там такий закладався якийсь брак, щоб можна було зробити до 2 тисяч книжок. І коди це папір фінський дорогезний, над яким ти просто тремтиш, і коли вони так друкують, і це все злипається, ти бачиш, що вони не вміють друкувати, скільки браку – це може серце розірватися.

Я пам’ятаю, як я «Міні-Диво» друкував вже. Це 1 600 тисяч книжечок по одній гривні, ми зробили це. Це була моя мрія, це одна з найбільших мрій моїх, яка втілилася, ніби, й нічого такого, але ці книжечки досягли найвіддаленіших куточків України. З Донеччини, з Луганщини, з Криму до нас приходили такі захопливі листи: Боже, ми не знали, що може книжка коштувати так мало, всього 1 гривню і така гарна! Нам прийшло понад 40 тисяч листів таких вдячних.

Так от, коли я друкував таке «Міні-диво» на фабриці, і це була така новітня машина, яка відразу книжку друкує і фальцює, і складає її вже у книжку, і одягає її в обкладинку, потім тільки розрізати, то коли я прийшов на третю добу у видавництво вже, бо я там ночував, і наша дизайнер сказала: Боже, Іване Антоновичу, що з вами?! А я посивів, тому що там бували такі моменти, що, наприклад, мені треба було поспати трохи, я був поїхав додому буквально на 4 години, за той час один той, що різав книжки, від відрізав «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», там неправильно зрізав. Все було надруковано правильно. І це десь тисяч так тридцять книжок чи скільки він порізав неправильно.

І кожен раз було таких моментів. Тобто це все через себе. Але я ніколи не думав, що мені важко. Я справді. Я насолоджувався кінцевим результатом. Тобто, коли виходила книжка, і я бачив тих людей, я бачив вдячні очі дітей, листів купа, до нас приходили з подякою, я взагалі забував про всю працю, я забував про сперечання з авторами, з художниками.

Ми ж дружимо усі. У нас колектив такий дружній. Я намагаюся, щоб це друзі працювали, однодумці. Але ми часто сваримося. Коли книжка не виходить – у того така думка, у того така. Ми сперечаємося, не те, що сваримося. Ми можемо не говорити потім тиждень, два. Це дуже важко. Але коли книжка виходить, коли ти маєш той результат, ми всі розуміємо, чого ми так довго йшли, і до чого ми дійшли. Якщо є результат, тоді ти взагалі не думаєш, що тобі було важко.

Я ніколи не думав, що мені важко. Я завжди думав, що мені легко.

– Бо Вам цікаво.

Але чи змінилася ситуація зараз? Все-таки 20 років існує видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Друкарні звикли до Вашого стилю роботи і до Ваших вимог, я так сподіваюся. Чи зникли ці проблеми, про які Ви говорили? Чи можна говорити про те, що люди, які працюють, відповідально і професійно ставляться до своєї роботи?
За кордоном брак передруковують за свій кошт. У нас ніколи

На жаль, ні. На жаль, ні.

Коли друкуєш за кордоном, то навіть якщо у нас були два збої, то фабрика без ніяких спонукань, ти їм присилаєш і кажеш, що брак, вони передруковують за свій кошт. Взагалі ніхто не говорить. У нас, якщо вийшов якийсь збій, якщо щось неправильно, фабрика ніколи не передрукує. Вони будуть тобі… Чи люди справді ставляться не дуже відповідально…

А буває, ми от у ці морози надрукували, скажімо, «100 казок», «Улюблені вірші» – це такі книжки, які ми друкуємо щороку новий наклад або й іноді по два наклади, і зараз якраз у найтріскучіші морози, коли було найбільше там зими…

– Коли так добре було сісти біля вікна, розкрити книжку!

Так. Але ми якраз їх тоді робили, а фабрики не опалювалися нормально. І ми заплатили за дві книжки майже 400 тисяч гривень за два наклади, і всі обкладинки роз’їхалися отак, як крила, ніби хотіли злетіти. Десь на 4 сантиметри книжки.

– Температурний режим не був витриманий.
4-5 років українські назви перевищували російські до 25%. Зараз усе навпаки. Вже до 30% перевершують російські

Які політичні вітри завіяли, така й мода. Табачник відміняє екзамен виключно українською і все сиплеться. Він один з найбільших лиходіїв в українській культурі
У світі зростають продажі електронних книжок. Але у нас електронні книжки достойні робити дуже важко, бо це дуже дорого. А люди звикли скачувати все безкоштовно
Так. І це брак. Це було жахливо! Тоді ми відривали всі обкладинки, передруковували форзи, на іншу фабрику їхали, іншими клеями – ми врятували ці книжки. Але це так клопітно. Тобто постійно щось виникає, якісь такі турботи.

Але зараз найбільше (знаєте, що?), що от коли ще 4-5 років розпал... Я дивився, наприклад, мої колеги, у яких центр у Москві видавництва (не буду називати – всі й так знають), то вони видавали деякі книжки російською і такі ж самі назви українською. 4-5 років українські назви перевищували російські десь до 20%, іноді навіть 25%. Зараз усе навпаки. Вже до 30% перевершують російські наклади. Опустилося все на 50%, нижче зараз за ці роки.

Тобто які політичні вітри завіяли, така й мода. Всі бачать, Табачник відміняє екзамен у вищі учбові заклади тільки виключно українською мовою і все сиплеться. Сиплеться вся мотивація тих людей, які хочуть, щоб дитятко їхнє досягло якогось вищого щабля, щоб воно здобуло вищу освіту. А, значить, тоді треба, щоб ти здав той екзамен, значить, треба ходити в український дитячий садок, в українську школу і так далі.

Він отакими кроками цинічно і, я думаю, що це один з найбільших лиходіїв взагалі в українській культурі. І не знаю, як в цивілізованій країні він міг би довго проіснувати на такій посаді. І він все знає, що робить.

І зараз ця мотивація людей зникає, і все переходить на російську. Взагалі освіта і книжка відходять на другий план. Покоління взагалі якесь із інтернетом, з цими всіма електронними носіями менше читає. І є багато більше небезпек. Наклади книжок різко падають.

Правда, у світі зростають продажі електронних книжок. Але у нас електронні книжки достойні робити дуже важко, бо це дуже дорого. А люди звикли скачувати все безкоштовно. Тому якщо ти вкладаєш у книжку, якщо ти хочеш заплатити авторові, художникові, коректорові, то ти вже не можеш.

– Якщо виставити ряд вимог до уряду або написати, скажімо, законопроект, який би стимулював, власне, виробництво українського культурного продукту, то які основні пункти Ви б позначили, пане Малкович?
В державі, в якій вивітрено все українське, не може бути українського продукту

Всі власники не мають абсолютно національної свідомості. Вони не розуміють, що люди хочуть українського
– Я взагалі, ніби, і люблю казки, і видаю казкові книжки. Але я не люблю отак казкувати, тому що в державі, в якій вивітрено все українське, вивітрюється, яка просто не хоче, щоб це була Україна, щоб це був Дніпро, щоб це була просто «вада», і не може бути українського продукту.

Коли ми бачимо на телебаченні, багато моїх друзів працює на центральних каналах, знайомих і, наприклад, у якихось пісенних конкурсах таких загальновідомих, які провадяться на цих каналах, бачать, що за рейтингами перші місця набирають україномовні пісні і англомовні, російські завжди на третьому місці, і це не подобається власникам страшенно, оця правда, але вони й далі продовжують.

Люди хочуть, сам народ вже стомився від того всього баламкання, що ми, як Саратовська область якась, перетворюємося постійно у цей культурний наш інформаційний простір, але вони не хочуть нічого робити. Вони не розуміють, що люди хочуть українського, що вони хочуть свого.

Тобто як у цій державі ми можемо, коли нав’язується таке, коли всі власники не мають абсолютно національної свідомості, коли не розвивається національна свідомість, коли ідеологія не працює, коли ми хочемо щось ідеологічно зробити за Україну, то це провадять у життя такі люди, впроваджують, що виходить на виході абсолютно дзеркальний результат – ненавидять.

– Наприклад, Ви як український видавець в державі Україна маєте якісь преференції?
Держава найбільша за територією в Європі і п’ята за населенням мала би мати зовсім іншу культурну політику. Як можна таке казати, що українські фільми можуть бути тут непопулярні?!

Наші люди не розуміють, що ми самодостатні
На щастя, я мушу сказати, що поки що не зняли цю пільгу. Її видавці українські довго добивалися. І вона з’явилася тоді, коли вже російські книжки заполонили всі прилавки.

Я не проти книжок. Просто держава найбільша за територією в Європі і п’ята за населенням, вона мала би мати зовсім іншу культурну політику. Як вона може нарікати? Як можна таке казати, що українські фільми можуть бути тут непопулярні?!

Та ми дуже зручна держава. У нас дуже багато людей. Якщо є популярним чеський кінематограф, де вп’ятеро менше населення, і там є розквіт. У нас тільки кажуть, що ми можемо з росіянами. Боже, та в нас такий прекрасний ринок! У нас може тут все процвітати, у тому числі і культура, і книжки.

Я не розумію, як ми можемо нарікати? Ми народилися в такій чудовій країні! Але наші люди не розуміють, що ми самодостатні.

– Бачите, теперішня влада каже, що вони – прагматики. Можливо, представники культурної еліти не можуть донести прагматичній владі, що дати преференції певні українському продукту – це означає посилити позиції, власне, цієї влади і цієї держави, яка називається Україна?

Я дуже радий, що руки влади ще не дійшли. Бо ми маємо ту преференцію, що не платимо податок з прибутку і ПДВ, знято з української книжки. І поки це є. Вже українські книговидання наприкінці 2008 року, у 2009-у могли, я думаю, лишитися з нього 30%, якщо б діяли податки на повну силу.

Завдяки тому, що існують ці преференції, видавництва вижили. Ми зуміли встояти на ногах. Ми дуже сильно, там наполовину впали, тому що на даному етапі не можна мріяти. Але я радий, що вони не втручаються. І поки ще буде ця пільга, поки українське книговидання ще буде якось животіти, і є надія.

Ми ж бачимо, що видається більше книжок. Але воно видавалося ще більше, якби ми могли платити авторам достойні гроші. І автори тоді розуміли б: ага, я можу заробляти на своїх книжках. Хоча у всьому світі ця проблема. Коли Джоан Роулінг писала другу книжку про «Гаррі Поттера», її англійський видавець казав: Джоан, я тоді добре раджу, ти знайди собі якусь нормально роботу, таку постійну, бо ти на дитячих книжках не проживеш.

Ну, добре, що це стався такий чарівний виняток, і вона стала найбагатшою письменницею у світі.

– Винятків не буває. Ми ж знаємо з Вами. Це лише підтвердження тієї глибинної тенденції, яка є і десь і буде себе проявляти.

Якщо подивитися на прилавки наших книгарень, якщо вони є (а це теж окрема тема для розмови), то що бачать батьки? Найтонша книжечка коштує 100 гривень! Тобто ти відкриваєш книжку з казками,я не кажу про видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», а звичайна книжка, де трошки посипали блискітками на обкладинку і в середині кілька малюнків, і текст такий собі, але вона коштує 100 гривень.

Для наших пенсій і для наших зарплат – це не малі гроші. Але все ж книжки батьки намагаються купувати для дітей.
Наші книжки ніби модні, нас називають «брендом». Хто відкривається, той хоче мати наші книжки

– Це велика проблема – ціна на книжки. Я Вам скажу, що мене це допікає дуже, тому що багато є таких книгарень, які беруть у нас. Скажімо, наші книжки такі ніби модні, нас називають «брендом» вже. І той, хто відкривається, той хоче мати наші книжки.

– Більше. Хто йде на день народження до дитини, то це гарний тон, обов’язково.
Беруть у нас книжку за 41 гривню, а продають за 123

Дарують її закордон.

Але дивіться, беруть у нас книжку за 41 гривню, а продають за 123.

– 150.

У світі ще 10 років середня націнка на книжки 30-40%. В Німеччині один найбільший дистриб’ютор – 60%. У нас найменша націнка – 80%. 100% – це вже націнка загальноприйнята. Але є у тричі більша
Так.

Тобто видавництво заробляє 5 гривень, 6 гривень. Але видавництво, щоб видати цю книжку, то воно повинне майже, якщо ти видаєш 5 тисяч, якщо собівартість 40 гривень, це 200 тисяч гривень. Ти мусиш відразу заплатити фабриці, бо тобі книжку не віддадуть.

Ти віддаєш магазинам, вони тобі зразу не платять. Ти чекаєш з моря погоди, коли вони продадуть. Та вони продали б, якщо б була нормальна націнка.

У світі ще 10 років тому була середня націнка на книжки 30-40%, тоді 40% вона стала, тоді стала 45%, 50%. В Німеччині один найбільший дистриб’ютор вже мав 55%. Я чув, що буде вже 60%. Але це найбільша. У нас найменша націнка – 80%. 100%. Як 80%, то це ми танцюємо, це ми щасливі видавці, що вони набавили тільки 80%. 100% – ну, це така вже загальноприйнята. Але в нас є й у тричі більша.

Тобто немає цієї планки верхньої чи якогось законодавство. Я навіть не знаю, як це має регулюватися, щоб не було такої великої націнки дистриб’юторів, тому що видавництво тоді страждає, бо воно не отримує вчасно гроші свої назад. Якщо книжка буде дешевша, то більше людей куплять. А книгарі так не думають, бо вони не мають часто місць, де зберігати. І думають: ми покладемо таку високу ціну, все рівно знайдеться той, хто купить.

– Чи не думали українські видавці самим собі і допомогти? Можливо, створити якусь, хоча б по обласних центрах мережу власних книгарень?
Мало би бути більше книгарень. Більше на телебаченні суспільної реклами, що читати. У Польщі рекламують, що читати якісь байкери. Завдяки рекламі читання виросло на 25-30%!

От я у світі не знаю у розвинутих країнах, щоб видавці самі створювали. Це зовсім інші структури. Розумієте? Ці, що видають, і ці, що продають. Ми – творці книжок, ми придумуємо їх. Книжка придумується в офісі. Автор, художник, на комп’ютерах ми робимо цю книжку, шукаємо якусь фабрику, де вигідніше надрукувати, і віддаємо тим, хто продає. Це зовсім інша сфера діяльності. Це зовсім інший бізнес.

Я не думаю, що видавці можуть цим займатися. Це в якихось екстрених умовах. Просто має більше книгарень відкриватися. Що буде більша конкуренція, то якщо тут буде книгарня одна , там – друга, і в тій дешевше, і якщо це приватна книгарня, люди будуть купувати в ній. Мало би бути більше книгарень.

Мало би бути більше на телебаченні суспільної цієї реклами, що читати. Я поїхав у Польщу – Боже! Я дивлюся телебачення, а там рекламують, що читати відомі люди, якісь байкери. І завдяки рекламі у них читання за кілька років виросло на 25-30%!

Тобто культура читання і акцент суспільства. Політиків постійно запитують: що ви читали? І постійно читання виявляється дуже вагомим, важливим чинником для людини, для розвитку її. Бо ми ж чимось відрізняємося від усіх інших істот.

– Користуюся можливість і прошу. Пане Малкович, почитайте в ефірі «Вашої Свободи» власні поезії.

Сизі ранки поснулі,
зозулі під росами сплять,
зелені стебла цибулі
з низеньких туманів стримлять.

Грузне в туман драбина,
прихилена до воріт.
Видно: якась людина
мирно стриже живопліт.

Чутно, як соки нуртують,
й знову при рідній ріці
равлики біло мурують
тихі свої церковці.

Хочу і я ставати
тихим, гасити вапно,
і живопліт доглядати,
й довго дивитись в вікно.

– В українців зараз такий саме настрій. Але я хочу поросити ще.

Понад Дніпро гуде метро –
і рибоньці не спиться,
і журиться старий Дніпро,
і сон Дніпрові сниться:

що є у водах дивна Січ,
де рибки з окунцями
видзвонюють як день, так ніч
своїми шабельками.

Вони готуються в похід,
щоб річку захистити,
бо всі забруднюють її
і рибкам ніде жити.

Бо знай, моя дитино, знай –
ти знати це повинна:
Дніпро для рибок – рідний край,
це їхня Україна.

Тепер тебе питаю я,
мій хлопчику чудовий:
чи гостра шабелька твоя,
чи коник твій готовий, –

щоб захистити ліс від сліз,
і рідну нашу річку,
і те подвір’я, де ти зріс,
і зайчика, й лисичку!..

Ну що ж, я бачу: ти козак,
ти серденько хоробре.
ти підростеш, твій коник теж
і все в нас буде добре!

А поки – спатоньки лягай,
вже рибка засинає
і сині сни старий Дніпро
на хвилях колихає.

Але це спатоньки тільки діткам.

Дорослим спатоньки не варто. Дорослим треба рухатися, щоб йти вперед, щоб ми розвивали все довкола і нашу Україну, щоб ми перемагали і жили на своїй землі.

– І щоб все було добре. Цитую я нашого сьогоднішнього гостя Івана Малковича.

– З Великоднем вас! Христос воскрес! Воістину воскрес!

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG