Лондон – Коли обговорюють трагедію українського Голодомору, то часом лунають запитання: невже нічого не можна було зробити, допомогти?
Чому світ мовчав? Що думали про Голодомор європейці у 30-х роках?
Найкоротшою відповіддю на ці запитання могла би бути фраза: світ мовчав, бо не знав правди.
Адже донедавна про те, що насправді відбувалося в українських селах у 30-і роки, не знали навіть багато самих українців.
Журналісти-сміливці
Британська журналістка Анна Рід, яка у 90-х роках працювала кореспонденткою у Києві, вказує на приклад двох західних журналістів: Малькольма Маґеріджа й Ґарета Джонса.
«Історія Маґеріджа і Джонса – яскравий приклад того, як спрацьовувала жахлива прагматичність газет і принципу, що загибель одного британця важливіша і цікавіша читачам, ніж повідомлення про смерть сотень чужинців, – зазначає Рід. – Обидва вони 1933 року їздили враженими голодом регіонами. Маґерідж був на Кубані, а Ґарет Джонс поїхав до України».
«Обидва вони повідомляли про те, що бачили. Ті статті вийшли друком. Цим у Кремлі дуже обурилися, і Москва уклала пакт із західними репортерами, за умовами якого західні журналісти мали заперечувати правдивість статей Джонса і Маґеріджа в обмін за доступ до висвітлення процесу Метро-Вікеса. Це був суд над групою британських інженерів, звинувачених у саботажі та шпигунстві», – зауважує журналістка.
«То була дуже важлива для західної преси тема, і, якщо якийсь журналіст не мав можливості її висвітлювати, то сенсу його перебування у Москві не було. Журналісти погодилися, і почали виходити спростовувальні статті про Маґеріджа і Джонса. Там заперечували, що був голод. Найбільш сумнозвісним тут є ім’я Волтера Дюранті – англійця, який писав для американської «Нью-Йорк Таймс», – каже Анна Рід.
Дюранті дозволив собі лише написати, що у Радянському Союзі були «випадки смерті людей від хвороб, спричинених недоїданням», але голоду не було.
Волтер Дюранті отримав найвищу журналістську відзнаку – Пуліцерівську премію, а Ґарет Джонс був убитий у Китаї за таємничих обставин, до яких були причетні агенти московських спецслужб.
Мрійники
Тих західних ентузіастів, які хотіли вірити в благі наміри радянських комуністів, у Кремлі називали «корисними ідіотами».
Письменник Герберт Веллс – засновник жанру наукової фантастики – був також і публіцистом та політичним активістом.
Він особисто поїхав у Москву на розмову зі Сталіним. Веллс зрештою залишився з підозрами щодо лідера російських більшовиків, але не дозволяв собі критикувати його надто сильно.
Відвертим прихильником Сталіна був інший британський діяч – драматург Бернард Шоу.
У сусідній Франції письменник Ромен Роллан був одним із впливових європейських інтелектуалів тридцятих років, які мали підозри стосовно Сталіна, але усіляко захищали від критики радянський лад, бо вважали його єдиною противагою гітлерівському нацизму.
У тридцяті роки деякі з них хотіли вірити, що Радянський Союз був спробою небувалого соціального, політичного й економічного експерименту з намірами збудувати краще суспільство.
Британський історик Ерік Гобсбавм народився 1917 року і на власні очі бачив Європу у тридцятих роках.
В одному з останніх інтерв’ю він визнав, що дехто навіть не хотів знати про жахіття радянської влади, перебуваючи під тягарем ідеологічних забобонів.
«Треба сказати, що ми не знали. Ми не знали про масштаби. По-друге, коли нам розповідали, то ми тим людям не вірили. Ми, можливо, не хотіли їм вірити», – сказав Ерік Гобсбавм, який помер минулого місяця у віці 95 років.
Чому світ мовчав? Що думали про Голодомор європейці у 30-х роках?
Найкоротшою відповіддю на ці запитання могла би бути фраза: світ мовчав, бо не знав правди.
Адже донедавна про те, що насправді відбувалося в українських селах у 30-і роки, не знали навіть багато самих українців.
Журналісти-сміливці
Британська журналістка Анна Рід, яка у 90-х роках працювала кореспонденткою у Києві, вказує на приклад двох західних журналістів: Малькольма Маґеріджа й Ґарета Джонса.
«Історія Маґеріджа і Джонса – яскравий приклад того, як спрацьовувала жахлива прагматичність газет і принципу, що загибель одного британця важливіша і цікавіша читачам, ніж повідомлення про смерть сотень чужинців, – зазначає Рід. – Обидва вони 1933 року їздили враженими голодом регіонами. Маґерідж був на Кубані, а Ґарет Джонс поїхав до України».
«Обидва вони повідомляли про те, що бачили. Ті статті вийшли друком. Цим у Кремлі дуже обурилися, і Москва уклала пакт із західними репортерами, за умовами якого західні журналісти мали заперечувати правдивість статей Джонса і Маґеріджа в обмін за доступ до висвітлення процесу Метро-Вікеса. Це був суд над групою британських інженерів, звинувачених у саботажі та шпигунстві», – зауважує журналістка.
«То була дуже важлива для західної преси тема, і, якщо якийсь журналіст не мав можливості її висвітлювати, то сенсу його перебування у Москві не було. Журналісти погодилися, і почали виходити спростовувальні статті про Маґеріджа і Джонса. Там заперечували, що був голод. Найбільш сумнозвісним тут є ім’я Волтера Дюранті – англійця, який писав для американської «Нью-Йорк Таймс», – каже Анна Рід.
Дюранті дозволив собі лише написати, що у Радянському Союзі були «випадки смерті людей від хвороб, спричинених недоїданням», але голоду не було.
Волтер Дюранті отримав найвищу журналістську відзнаку – Пуліцерівську премію, а Ґарет Джонс був убитий у Китаї за таємничих обставин, до яких були причетні агенти московських спецслужб.
Мрійники
Тих західних ентузіастів, які хотіли вірити в благі наміри радянських комуністів, у Кремлі називали «корисними ідіотами».
Письменник Герберт Веллс – засновник жанру наукової фантастики – був також і публіцистом та політичним активістом.
Він особисто поїхав у Москву на розмову зі Сталіним. Веллс зрештою залишився з підозрами щодо лідера російських більшовиків, але не дозволяв собі критикувати його надто сильно.
Відвертим прихильником Сталіна був інший британський діяч – драматург Бернард Шоу.
У сусідній Франції письменник Ромен Роллан був одним із впливових європейських інтелектуалів тридцятих років, які мали підозри стосовно Сталіна, але усіляко захищали від критики радянський лад, бо вважали його єдиною противагою гітлерівському нацизму.
У тридцяті роки деякі з них хотіли вірити, що Радянський Союз був спробою небувалого соціального, політичного й економічного експерименту з намірами збудувати краще суспільство.
Британський історик Ерік Гобсбавм народився 1917 року і на власні очі бачив Європу у тридцятих роках.
В одному з останніх інтерв’ю він визнав, що дехто навіть не хотів знати про жахіття радянської влади, перебуваючи під тягарем ідеологічних забобонів.
«Треба сказати, що ми не знали. Ми не знали про масштаби. По-друге, коли нам розповідали, то ми тим людям не вірили. Ми, можливо, не хотіли їм вірити», – сказав Ерік Гобсбавм, який помер минулого місяця у віці 95 років.
